СПОРИШЕВА СТЕЖКА

Хто бував в українському селі, той обов’язково, бодай, пару раз пройшовся споришевою стежкою або ходив зеленою галявиною поблизу хати чи на узбіччі вулиці. Скільки від тієї зеленої та пружної трави можна мати насолоди!

Як приємно холодить травичка, особливо босу ногу, у спекотний літній день. А який теплий та ніжний її дотик у вечірню пору, коли прохолода ласкаво накриває темним рядном нагріту за довгий літній день землю. А скільки незбагненно хвилюючого, якщо стати на схід сонця не взутою ногою на вмитий росою спориш. Прозорі як сльоза краплі води холодять стопи, а пружні зелені листочки споришу пустотливо залазять поміж пальцями, лоскочучи ніжну шкіру, як правило, завжди заховану в наших сучасників у шкарпетки. Йдеш на зустріч дневі й немов повертаєшся у дитинство, у щиру та веселу пору людського життя.

Ця невибаглива трава чи не першою радує нас на весні. Як тільки-но земля звільниться від снігу як на доріжках, стежках і стежечках ,на великих вигонах та поблизу звалищ, майже скрізь, де не може пробитися у твердому придорожньому ґрунті інша трава  з’являються ніжні пагінці “спориша звичайного”. А вже за тиждень другий радує зелений килим око перехожого в поки-що бідну на листя і  траву ранню весняну пору.

Квіт у споришу  не пишний, дрібненький,  немов би сором’язливий. Але цвіте спориш довго – з травня по вересень можна помітити білі суцвіття на суцільному густому зеленому тлі трав’яного килима .

З давніх часів використовували невиразний  зовні спориш у народній медицині. Лікують ним хвороби нирок, січового міхура, запалення легенів, сильний бронхіт, хвороби шлунку,  різного роду запалення. Допоможе ця трава і у лікуванні таких небезпечних хвороб як дизентерія, стенокардія, невралгія.

Хлопчаком у цілющих властивостях споришу міг переконатися і я . Буває чи то впадеш, обідравши колінця, чи руку пораниш – дитинство пора непосидюча. Пару листочків  прикладеш до ранки і за декілька  хвилин кровотеча припиняється, подряпина  заживає як на козаку. І хоч у медицині використовується сік споришу для швидкого загоювання ран, диво-трава допомагала навіть у такий спосіб. 

Є у людському житті речі, котрим ніяк не знайти якогось раціонального пояснення. Ну, чому, наприклад, так схвильовано  закидаємо ми голову до неба, коли у синій височині поспішає у своїй справі дика качина зграя. Або навряд чи кого залишить байдужим потяг, котрий подавши гучного сигналу залишає на пероні людей і мчить у дорогу. Навіть, коли Ви опинитися тієї хвилини на залізничному вокзалі випадково щось ворухнеться у єстві тривожне та бентежне. Бо така вже людська вдача. Жити не лише розумом, а й почуттями, котрі можуть бути породжені, на загал, речами простими та буденними.

Так, напевно, й з споришевою стежкою. Що там вже такого значущого? Чи є у тому якийсь глибокий сенс? Та об’єктивно аж ніякого. І все таки як може бути бентежна ось така проходка по пружній та невибагливій траві. Можливо, у тому генетична пам’ять про нашу загальноукраїнську сільську минувшину, чи може сум за природним, органічним, що ми загубили закувавши міста у асфальт і бетон.

Хтось мені може закинути  інфантильний український романтизм. Але, шановні друзі, відома річ, ці рядки аж ніяк не заклик до не влаштованості  на селі. У двадцять першому сторіччі споришевою стежкою далеко не зайдеш. В Україні нині конче необхідно вибудовувати сучасні інфраструктури як на селі, так і у місті. Згадаймо лише наші дороги. Просто боляче часто-густо по них їздити у прямому і переносному значенні. Дасть Бог, доживемо ми до тих часів, коли українські поселення не будуть поступатися кращим  світовим взірцям. Але, коли й прийде до нас такий достаток, дуже  хотілося б аби не забули ми наші духовні надбання, притаманні лише нам, лише нашій вкраїнській родині.

Очевидно, що це в першу чергу мова, культура, традиції та звичаї українського народу. Але серед тих дрібничок, які творять самобутність кожного етносу, його якійсь особливий характер, мабуть, й ота споришева стежка.

Давайте заплющимо очі й ще раз пройдемо нею. Вона у кожного була своя схожа і відмінна від інших. Ось спускається вона рівною прямою до великої річки, котра стрімко мчить до моря. Як біг нестримно до неї хлопчик чи дівчинка, аби найшвидше занурити своє тіло у прохолодну та цілющу річкову воду.

А он та стежинка химерно кружляє з двору до вишневого садка. Навіть у найсильніші дощі не замастити тут у щедрий українській чорнозем ноги. Спориш захистить від багнюки невтомні юнацькі ноги. Лунко гупає у грудях серце, кров приливає до скронь. Там, де кінчається споришева стежка, чекатиме трепетна юнка  свого судженого. Таки дочекається, а тоді присядуть вони на низьку і густу траву та забудуть про все на світі окрім себе.

А ось стежка, котра пролягла до городу. Сходжена-переходжена  за  довгі роки господарським ґаздою. В осінню пору можна знайти на ній загублену цибулину чи морквину, а то й пару картоплин. Випав виплаканий врожай з лантуха, котрий висить на   натруджених плечах господаря . Не було у хазяїна   ані сил, ані часу нахилитися з важкою ношею за овочем. І лежатиме посеред зеленої доріжки чи то золотава цибулина, чи жовта морквина. За щоденними клопотами не буде коли споглядати господарю за тим природним натюрмортом. І де знайти такого майстра пензля котрий би зміг передати таку непомітну художність та образність загубленої цибулини на споришевій стежці?!  Ця картина у серці, там для неї найпочесніше місце, там її Метрополітен музей.

А скільки трагедій та бід нашого народу знала споришева стежка! Тихо, вночі, аби не почули навіть сусіди, гнали нею подалі від людського ока в пекельному 1932  або 1933 роках  дбайливі господарі свою годувальницю, свою останню надію на те, що переживуть голод – корову.  І коли таки доводила стежка до надійної схованки худобину , то й могла врятуватися та українська  родина від страшного геноциду  червоної Москви.

Була побіля дідової хати на селі  і у моєму житті споришева стежка. Лише вже й не має діда, і хату давно продали.