ПОРА, БРАТЕ, ПОРА....
Репетиція мала розпочатися о 10 годині ранку. Народний артист України Рем Мірошник, який все творче життя провів у обласному театрі російської драми, а у останні роки ще й обіймав посаду головного режисера колективу, як завжди запізнювався.
У виставі, до якої готувався провінційний колектив, ветеран сцени був задіяний не лише як виконавець головної ролі, а і як режисер-постановник . Підстаркуватий, чванливий та скандальний Рем добряче набрид колегам, особливо молодим своїми суперечливими, непослідовними, а то просто безглуздими вимогами під час репетицій.
- Тетяна, Тетяна! Що ти робиш?! Хіба ж так говорять із чоловіком, котрий щойно тобі зрадив. Що ти кричиш на нього. Ти мусиш бути привабливою, спокусливою – краще від коханки.
Марина Рудих, недавня випускниця місцевого театрально-художнього коледжу, котра втілювала на сцені образ зрадженої дружини незрозуміло стенає плечима:
- Рем Степанович, а де Ви бачили жінок, котрі б чоловіка за зраду голубили?....
- Дорогі, мої це театр. Театр – розумієте. Тут не має місця балагану. Балаган був на ярмарку! А ми повинні творити високе мистецтво!
Актори розгублено дивляться на метра сцени . Все ж таки з студентської лави їм основи театру подавали дещо інакше. Мовляв, все як у житті. Лише образно передано, засобами театрально - художнього мистецтва.
В очікуванні маестро задіяні у виставі артисти тинялися сценою, теревенили на перших рядах глядацької зали.
- Ну, я Рему кажу днями, - ділився своїми переживаннями Михайло Михайлович, ставний драматичний актор, виконавець усіх ефектних ролей в трупі за останні тридцять років. – Я йому кажу: Рем, ти ж знаєш ми з тобою вже не молоденькі. Я б хотів та вже не можу грати тридцятирічних хлопчиків! Ти робиш з мене посміховисько! Так він знаєш що мені сказав?!
- Що ж він сказав? – дещо грайливо перепитує Михайла Михайловича, у останній спробі зачепитися за берег молодості, актриса другого плану Люся Квасова. – Що він міг Вам сказати, шанованому і талановитому?
- Він сказав....- Михайло Михайлович роздуває ніздрі, обличчя його стає червоним і грізним. Немов він виконує якусь характерну роль садиста-вбивці. Потім ковтнувши повітря випалює. – Він сказав щоб я пив віагру!!
- Оце так! – не втримується і пирхає Люся. - Віагру....
- Я у відводь. Рем, мені віагра не потрібна. Я , дякувати Богу, ще у силах. Не міряй усіх на свою мірку....
Люся знову пирхає ще з більшою насолодою та лагідно промовляє до колеги:
- Це Ви йому гарно. Гарно врізали. Даруйте, але у нього штани справді давно порожні. Він лише вигляд робить, що цікавиться жінками. Мені Наталка розповідала, що вже й забула коли в останнє у них була любов....
- Тихіше, - застережливо і пошепки говорить Михайло Михайлович до Люсі. – Вона ж у епізодах тут зайнята. Може десь крутитися. Нам тоді від Рема перепаде за коханку. Як ніяк вони вже майже сорок років разом....
За кулісами чується якесь борсання, гучні голоси, навіть пару лайливих слів. А за мить на сцені з’являється місцева театральна зірка, обласканий владою й увагою глядачів, правдивий позер у житті й на сцені Рем Мірошник. Він голосно ляскає у долоні, аби привернути до себе увагу.
- Так, зібралися! Годі дуркувати – будемо працювати! Значить сцена з тюльпанами. Давайте сюди тюльпани! Швидко, швидко. Учасники по місцях!!!
Сивочолому, з намореним від хронічного вживання гриму обличчям, Рему надзвичайно подобається бути командиром на сцені. Скидається, що для нього не головне що власне будуть робити ці люди під ощадливим світлом репетиційних юпітерів. Головне – вони будуть його слухати! А він буде отримувати насолоду від своїх команд, від того як усі будуть робити саме те, що він скаже. І не так вже важливо чи потрібно це робити саме так чи ні. Головне так як скаже він - Рем Мірошник!
Артисти задіяні у виставі, з виразом двірників на погано заметеній вулиці, стають на свої місця. Тетяна Рудик, котра відчувається так і не второпала як мусить поводитися дружина застукавши чоловіка з коханкою, щось розгублено бурмоче собі під ніс. Михайло Михайлович у дальньому кутку сцени непомітно підморгує Люсі. А та театрально підносить ріденькі брови у відповідь ледь не до самої своєї маківки. Мовляв, який герой у них головний режисер! Рем Мірошник розпростовує плечі й від цього стає більш-менш пристойного як для мужчини зросту. Потім знову ляскає у долоні:
- І так сцена з тюльпанами! Тетяна пішла!
Звучить монолог, репетиція мляво починає набирати обертів. Рем Мірошник ходою живого театрального класика неспішно спускається зі сцени до глядацького залу і зручно вмощується на середньому кріслі першого ряду. Його обличчя, людини, котра на тверезий спосіб життя споглядає зверхньо і навіть з роздратуванням, відбиває насолоду та задоволення. Попереду півтори години репетиції. Вони його і він Наполеон місцевого масштабу ніколи не зазнає свого Ватерлоо.
******
По обіді до Рема приїхали місцеві телевізійники. Відеоператор з поганенькою камерою, котра на Заході вже, мабуть, може знайти застосування хіба-що в музеї розвитку домашнього кінематографу та журналіст Тарас Бучак. Рем і Тарас майже ровесники, знаються довші роки й у побуті на ти, хоча приятелями власне ніколи не були і не могли бути. Правдиво інтелігентного та вимогливого до себе й інших пана Бучака завжди дратувала манірність, пиха та пристосуванство Мірошника. Журналіст добре знав про це, але розумів, що вже нічого не змінити й треба місцеву театральну приму сприймати такою як вона є.
- Отже, Рем, як домовилися телефоном. Мені треба від тебе твої спогади про Михайла Рудяка. Він перший головний режисер Вашого театру, твій наставник, славетний театрал. Ось твої роздуми з приводу 100-чя від дня його народження, - терпеливо, добре вимовляючи кожне слово, почав Тарас, коли вони всілися у великому, напівпорожньому кабінеті Рема Мірошника.
- Я знаю, старий. Знаю. Включай свою машинерію.
Журналіст повернувся до колеги відеоператора:
- Віталій, ти готовий? Ну, добре – почали.
Тарас не без певної телевізійної пози розправився, підніс на належну відстань мікрофон до обличчя і добре поставленим голосом професіонала-телевізійника звернувся до головного режисера:
- Рем Степанович, то яким залишився у Ваші пам’яті, безсумнівно, театральний корифей нашого краю Михайло Рудяк? Чим запам’яталася ця непересічна постать нашої культури?
Рем Мірошник страдницьки насупив брови. Потім відкашлявся, потім знову насупив брови. Хвильку промовчав і нарешті розпочав тренованим баритон.
- Я був зовсім молодим. Я лише починав грати у нашому театрі. Це були важкі часи. Бідність страшна! Добре пригадую як доводилося ходити на репетиції босоніж. Були лише одні черевики і я шкодував їх, беріг для сцени. Реквізиту можна сказати ніякого, а на трамвай грошей не було. Отож, бувало покладеш, ці єдині тоді у мене черевики, в торбинку й виходиш за годину, а то й більше на репетицію. Бо жив я далеченько. У районі де квартири були дешевші на рент. Адже у місті один як палець. Уся рідня моя далеко. А я тут немов сирота. І ось, розумієте, за таких умов я мусив формуватися як актор, зрештою, як режисер....
- Стоп! – голосно ляснув у долоні Бучак. – Про що ти, Рем?! Я ж просив розповідати про Михайла Рудяка!! Це ж передача не про тебе, дорогий, а про Рудяка!!!
- Ну, я ж власне і хочу, - невдоволено зморщився Рем. – Чого ти перебиваєш? Чи я вперше даю інтерв’ю?!
- Віталій, давай спочатку! – скомандував Бучак.
Рем Мірошник знову витримав паузу доброї мізансцени й вже без кашлю продовжив:
- А які були репетиції! Приміщення не опалювалося і взимку нам доводилося виходити на сцену у верхньому одязі. А вже на самій виставі ми мерзли як цуцики. А що поробиш, коли, наприклад, за сюжетом події розгортаються у спекотний день чи у приміщенні. Не буду ж сидіти у кожусі за обідом, наприклад.
Мені молодому всі ці негаразди були малопомітні. Я марив сценою! Я хотів стати артистом!
- Рем, ти знущаєшся?! – вже криком перебив Мірошника Бучак. – Ти будеш розповідати про Михайла Рудяка чи ні?!
- Чого ти знову перебиваєш?! Я якраз і збираюся про Рудяка. Як про нього можна мені розповідати без згадки і про мій творчий шлях?! Наша місцева російська драма це Мірошник і Рудяк, даруй, за нескромність. Що тут дивного, коли я у такому випадку розповідаю і про себе.
Коли журналіст Тарас Бучак виходив з кабінету Мірошника на нього шкода було дивитися. Розпашілий, з скуйовдженим волоссям, він був схожий на людину, котра тільки-но зіткнулася з чимось надзвичайно огидним і бридким. Та поспішала якнайшвидше про те все забути і полишити місце неприємного побачення.
Вже на виході з театру Тараса примітив Олег Кухар – головний художник театру.
- Тарас! Стривай я тобі якраз збирався зателефонувати, - погукав він тележурналіста.
- Потім, потім! – замахав руками і не зупиняючись Бучак.
- Чого це ти такий знервований?....
- Та у Вашого боса інтерв’ю брав. Немов у лайно вступив...
- А-а-а . – з розумінням простяг Кухар. Хто-хто а він добре знав що то за штучка головний режисер театру російської драми Рем Мірошник.
*****
Здається, ще за часів першої каденції Леоніда Кучми Рему Мірошнику присвоїли звання народного артиста України. Пили з цієї нагоди знаменито усім театром. Улесливий, кон’юктурний Мірошник умів водити дружбу і з владою, і з грошовитими людьми. Де треба прогнеться, де треба пригрозить потрібними зв’язками. У великому, але по-суті провінційному місті, така життєва тактика сповна виправдовувала себе. У Мірошника були грошенята та й регалій міг собі домогтися. Однак, найбільше здивувалися колеги і люди зацікавлені за пару день після офіційних віншувань.
На вході побіля театру вивісили афішу нового спектаклю. Як це любив Мірошник, розпочинався великий барвистий текст рядком „ За участю головного режисера театру Рема Мірошника”. Але тепер до такого звичного для усіх в трупі тексту ще й додалося „ народного артиста Рема Мірошника”. Зразу ж кидалося у вічі власного відсутність чи то країни, чи якогось іншого утворення, котре надало самозакоханому артисту таке високе звання. Народний артист і все. Чого: Куцеволівки, Всесвіту чи планети Земля?
Тоді після прем’єрного спектаклю, під час імпровізованого фуршету, знайомий вже нам Тарас Бучак поцікавився:
- Рем, ти народний артист України? Чи якоїсь іншої країни? А то з афіші незрозуміло.
Мірошник вирячив свої великі, дещо булькаті очі. Потім навіть спалахнув у відповідь на досить природне запитання:
- У мене як у артиста і громадянина одна Батьківщина – Союз Радянських Соціалістичних республік! Запам’ятай це Бучак! Я знаю ти націоналіст! Ти б і зараз хотів усіх росіян і євреїв вигнати з України! А не вийде! Бо Радянській Союз живий. Він живе у наших серцях і помислах. Я народний артист СРСР!
Рема понесло, усі присутні на застіллі принишкло замовкли. Тарас Бучак чувся ніяково. Він справді був національно свідомою людиною. Але що українофобія Мірошника може мати таку безмежність все таки не думав. Заспокоїв народного артиста невідомого чого директор театру Броніслав Стукало. Він поблажливо обняв за плечі велета сцена і заспокійливо сказав:
- Рем, дорогий! Ми всі родом з комсомолу, родом з Жовтня. Твій талант визнаний був у всі часи і за будь-якої влади. Тарас без упередження запитав, він не знав що ти просто справді Народний артист!
- Так, справжній Народний артист! – враз підхопили дрібні підлабузники з команди Мірошника. – Міняються гімни та герби, а Рем Мірошник завжди! – запищала-закричала Наталка Остапова трохи напідпитку і збуджена тим, щ за такої розкуто-весело обстановки можна було не тримати дистанцію поміж нею та Ремом Степановичем. Хоч про їх близькі, десятирічні романтичні стосунки не знав хіба-що завжди п’яний сторож з постановочного цеху театру.
Тарас Бучак потім ще трохи побув для пристойності. Затим тихо і непомітно залишив вже вкрай сп’яніле зібрання. Сидячи у напівпорожньому вечірньому трамваї, роздратований і сумний думав над тим і що ж за влада така в країні, що ж ми за народ такий, коли дрібні душею, мерзотні люди відкидають у своєму почесному званні слова Україна?!
*****
На президентських виборах 2004 року для Рема Мірошника не було проблем з вибором. З двох причин. По-перше, ну хто цей Віктор Ющенко?! Націоналюга. Подумати тільки-но збирається прирівняти у правах ветеранів УПА з ветеранами Великої Вітчизняної війни?! Фашист просто. Як він Рем Мірошник, котрий втілив так багато на сцені образів солдат-переможців Радянської Армії може голосувати за цього посіпаку Заходу. Американського шпигуна. Та не бувати цьому!
А найголовніше уся влада області і країни підтримує іншого кандидата Віктора Януковича. Він з шахтарського краю! Там , де кується братерська єдність поміж Україною та Росією! Там де навіть не пахне цими львівськими та київськими націоналістами. Яких він і на духові переносити не може.
Тому коли зателефонували з облдержадміністрації до Рема Степановича і попрохали провести збори колективу театру на підтримку Віктора Федоровича Януковича він не на мить не вагався.
- Дякую Григорію Вікторовичу за довіру, - заподатливо промовляв у трубку Рем. – Ми не лише проведемо збори, а й приймемо відповідне звернення до усіх працівників культури України. Нам не по дорозі з американськими шпигунами!
На тому кінці дроту були менш піднесеними. Наморений і байдужий чиновницький голос не оцінив належно ідеологічну відданість театрального діяча.
- Добре, Рем Степанович, я Вам вдячний. І попередьте мене обов’язково, коли це відбудеться. Ми організуємо пресу, телебачення. Все як належно...
За пару днів головний режисер обласного театру російської драми Рем Мірошник вже підготував збори трудового колективу театру на підтримку незаперечного кандидата на пост президента України Віктора Федоровича Януковича. Щоправда, серед промовців, котрі згодилися сказати своє палке слово зголосилися здебільшого театральні пенсіонери. Молода генерація якось байдуже, а деяка частина, взагалі несхвально ставилася до такої ідеї. Артистка хору, голосиста та чорноброва Ніна Кравченко взагалі на репетиції, де Рем Мірошник вперше оголосив про наступний політичний крок їх колективу, кинула:
- А що це Ви немов би за Брежнєва нині живимо! Хто хоче так і голосує.
На неї цикнув хтось з старичків. Рем зробив вигляд, що не почув і вів далі свої. Отож, до дійства „Артисти Дніпропетровщини за Януковича” у театрі були готові.
Як і було домовлено Рем зателефонував високому начальнику в облдержадміністрацію:
- Григорію Вікторовичу, після завтра у нас збори. Все готове. Може виступити, принаймні, 10 чоловік. Збори вестиму я! – гаряче доповідав Мірошник.
- Ну, й що з того?! Самі перед собою у груди бити будете, - скептично поставився до рапорту артиста високий чин. Он ющенківці з прапорами по вулицях бігають, в народ ідуть. А Ви все застарілими методами працюєте. Не годиться це нині!
- Так що робити? – отетеріло запитав Рем.
- Коли в тебе найближчий спектакль?
- Завтра...
- Ось вийдеш з усім учасниками перед початком вистави і звернешся до глядачів. Мовляв, так і так. Ми артисти російської драми підтримуємо кандидата в президенти Віктора Януковича. Тому-що він за прогрес, за мир і злагоду в суспільстві... Ну, сам знаєш, - набридло говорити завчене владному чиновнику. – Преса і телебачення надішлемо. Бувай, - загуділо на лінії.
Рем роздратовано стояв з писклявою трубкою у руці. Оце такої! Та він ледь назбирав охочих серед трупи не перед глядачами виступити у підтримку Януковича. А тут така публічність! І як тоді затягнеться сама вистава! І взагалі як це сприймуть глядачі....
****
Після короткої, але емоційної наради зі своїм головним дорадником Броніславом Стукало, Рем Мірошник вирішив діяти наступним чином. Справді перед початком вистави вийти усім складом трупи на сцену. Він коротко оголосить суть такого демаршу. Насамкінець усі артисти дружньо, гарно поставленими голосами прокричать тричі „ Янукович наш президент!” і на цьому все. Коротко та ефективно. По-новому, у піку ющенківцям. Як і наставляв Григорій Вікторович.
На прикрість тієї суботи зала обласного театру російської драми скидалося буде напівпорожня. Довелося терміново телефонувати до ще одного палкого прихильника і оборонця інтересів Януковича, ректора місцевого технічного Університету Петра Довганя. Дякувати той підсобив належно і швидко. Усіх наявних в гуртожитках студентів було привезено до театру буквально за півгодини. Щоправда, через це дещо запізнилися з початком.
- Слава Богу, зала повна! Яблуку ніде впасти, - задоволено шепотів, зазираючи у шпарину в завісі, знервований Рем Мірошник.
- Справді, слава Богу, - згодився Броніслав Стукало, котрий причаївся поряд. – А то б з адміністрації враз отримали наганяй. Диви скільки преси. Одних відеоператорів я нарахував півтора десятки
- Ну, командуй там. Я пішов! – рішуче видихнувши Рем покрокував до виходу на сцену.
Він вийшов піднесено – урочистий, водночас широко посміхаючись та вітаючи рукою присутніх . Нині він як ніколи хотів сподобатися глядачам. Зібравшись як на перегляді на відповідальну роль Рем став широко розпрямивши плечі, картинно трохи закинувши голову назад. Йому хотілося приголомшити публіку чимось не традиційним та емоційним.
- Дорогі наші друзі! Ви прийшли у Храм, у Храм мистецтва. Тут як у церкві не має місця неправді та брехні .Ми радо вітаємо Вас у нашому Храмі й хочемо запросити до перегляду нашої нової вистави. Але перед тим ми усі хочемо звернутися до Вас із щирими та добрими словами.
Як тільки-но Рем закінчив останню фразу як за командою Броніслава Стукало з-за куліс вийшло добра сотня акторів і музикантів та робітників театру, включно з деякими працівниками гардеробу. Окрилений виконавською підтримкою колег промовець продовжував:
- Ми хочемо сказати Вам, що артисти російської драми, як і усі працівники культури України, підтримують на президентських виборах Віктора Федоровича Януковича!
Мірошник зробив звично паузу, очікуючи на оплески. Але їх не було. У лівому крайньому ряду студенти шаруділи паперовими торбинками з поп-корном, щоправда, пару літніх жінок на першому ряду спробували було ляпати у долоні. Та їх оплески самотньо і сиротливо зависли у повітрі.
Трохи збентежений внутрішньо Рем Мірошник завзято продовжував проголошувати.
- Ми за Віктора Януковича, бо це мир, спокій і стабільність у нашій державі! Це рішуче ні усім, хто хоче посварити нас з братнім російським народом.
- Ми на виставу прийшли, а не на мітинг! – почулося десь зсередини залу.
- Не можна бути такими пасивними у такий відповідальний для країни період! – кинув до незнайомця народний артист Мірошник. – А чи знаєте Ви, що коли президентом стане Ющенко в Україні не буде місця російським театрам, не буде місця великій російській культурі! Нас відірвуть від братнього російського народу!
Зала байдуже мовчала. Публіку треба готувати для таких речей , - зі злістю подумав про себе Рем. І аби не творити більших проблем у непростій ситуації вирішив завершувати свій політичний спіч.
- Отож, усі ми артисти дружньо скажемо! – Мірошник як на репетиції підніс вгору праву руку. За його спиною тричі залунало „Янукович наш президент!” Вийшло непереконливо та в різнобій. Бо добре натаскані на подібних речах артисти заглушили технічний персонал театру, а ті у свою чергу не втрапили „в ногу”.
За кулісами Рем Мірошник дістав хусточку. Витер спітніле обличчя і полегшено зітхнув. Якось таки відбулося. І яка це падлюка посеред залу репетували? Ще б дискутувати почала за кого голосувати. Та, відома річ, лише за Януковича!
******
За півтора місяці пізніше у великий обласний центр на Сході країни приїхав президент України Віктор Ющенко. У програмі короткого робочого візиту була зустріч з громадськістю регіону . Нова-стара місцева влада обрала приміщення театру російської драми для спілкування президента з представниками народу. Людей зібралося чималенько. Перед тим як у почесній президії мав з’явитися зі своєю світою глава держави, на сцену дещо розгублено, але артистичною ходою, вийшов лисуватий сивий мужчина. У ложі преси журналіст обласної телевізії Тарас Бучак здивовано нахилився до колеги.
- Невже це Рем Мірошник? Ну, не має совісті людина...
- А ти що думав? Такий за будь-якої влади буде на горі, - прошепотів колега з вечірки.
І справді на сцені був головний режисер обласного театру російської драми Рем Мірошник. Він, незважаючи на помітне хвилювання, професійно бездоганно розпочав:
- Дорогі друзі! Незабаром ми у цьому Храмі мистецтва, де не має місця неправді й брехні будемо вітати президента України Віктора Андрійовича Ющенка! Ми артисти російської драми, як і усі працівники культури України, сердечно підтримуємо політику першого всенародно обраного президента України! Ми хочемо....
- Перевертням ганьба! Перевертням ганьба! – залунало з балкону.
Мірошник на хвильку замовк. А тоді ще голосніше продовжив:
- Ми хочемо запевнити нашого дорогого президента, що ми..
У відповідь балкон зайшовся ще голосніше:
- Перевертням ганьба! Перевертням ганьба!
Присутні пожвавішали, почали обертати голови назад. На балконі, у жовто – гарячих футболках з написом „Пора”, стояло з десяток юнаків і дівчат та голосно скандували своє:
- Перевертням ганьба! Перевертням ганьба!
Рем Мірошник розгубився. Він зрозумів, що не перекричить, не зупинить цей емоційний прояв молодих людей. У залі почулися оплески. Вони були рідкими й розрізненими та все більше і більше людей починало плескати у долоні на підтримку активістів „Пори”. Завжди самопевний і самозакоханий Рем Мірошник втяг голову в плечі, його постава була принишкла і жалюгідна. Він ще мить постояв перед залою на сцені, а тоді чимдуж побіг за куліси.
До юні у жовто – гарячих футболках почали підходити добре збиті хлопці з доглянутими зачісками, у бездоганно випрасуваних костюмах. Вигуки стихли. Зала потрохи почала приходити до тями. Ось-ось мав з’явитися президент.
- Молодці все ж таки ці студенти з „Пори”, - захоплено почав ділитися щойно побаченим з Тарасом Бурчаком колега з вечірки. – Мені до лампочки хто їх там фінансує чи Америка, чи сам папа Римський. Головне вони усім, хто бреше спуску не дають. Навіть ось таке сміття як Мірошник на місце поставили.
- Так, так, - задумливо простягнув у відповідь Бурчак. – „Пора” дає уроки порядності. Пора, брате, пора наводити порядок в Україні.
Саме у ці хвилини почулися оплески в залі. Місця у президії займали високі гості одного великого промислового центру Сходу країни. Серед них президент України Віктор Андрійович Ющенко.