СВІТАНОК НАД КОНТОПОМ
По-правді, сказати до того як обставини надали мені зустріч з Конотопським краєм породжував він у мене асоціації не найбільш приємні. Власне що я міг знати про Конотоп як і більшість пересічних українських громадян, котрі не бували у цьому містечку та ніяк не пов’язані з ним?
Очевидно в першу чергу виникала згадка про конотопську відьму. Але ж це образ, химерність - не більше.
Щоправда, в останні роки Конотоп для багатьох асоціювався ще з однією , коли так можна сказати, не чистою силою. У даному разі політичною. А саме лідером прогресивних соціалістів, непримиренним борцем з НАТО та «світовим імперіалізмом» Наталією Вітренко. Як на мене, то у нормальної людини на цей персонаж нашої непростої політичної доби виникає алергія. Ну, як на амброзію, скажімо, чи якийсь інший біологічно шкідливий непотріб. Персона справді відразна, противна та відштовхуюча. Зрозуміло що кожен з нас напівсвідомо має притягнення до тих особистостей погляди, яких поділяє та підтримує. А тому для кожного, хто сповідує цивілізовані вартості в суспільстві, скандальна і неврівноважена Вітренко вже справляє відштовхуючий ефект. Але є у цій жінці щось ще додатково огидне, як у гадюки, що пригрілася на узвишші серед перших ласкавих весняних сонячних променів. Кинеш оком і розумієш – таке ж Боже створіння як все живе у світі, має право на життя, на ласку природи. Та це розумом, а єство штовхає взяти товстого сухого патика та холодного і відразного плазуна відсунуту якнайдалі, у зарослі торішнього зогнилого під час зими буряну. Бо лише здається і там йому місці. А не на сонці, посеред весняної краси.
Ось такі емоції, коли справді щиро, у мене і щодо Наталі Вітренко. На загал не гарно, навіть не по - християнські. Ну, не любить товаришка Вітренко НАТО, ну не вміє вона нічим окрім того як паплюжити Україну та наші традиції заробляти собі на хліб. Але ж таки у людській подобі, з тими ж зовні ми ознаками як і у багатьох наших жінок. Та все одно в глибині душі як до тієї гадюки ставлення. Коли ж нарешті хтось засуне її товстим і сухим патиком на смітник вітчизняної історії?!
Так, ось у багатьох, а не лише у мене, було стійке переконання про те що Вітренко з Конотопа, що тут її коріння та мала Батьківщина. Але як виявилося це зовсім не так. Просто ще на початку своєї політичної кар’єри прийшла вона до влади саме через виборчий округ в Конотопі. Що було то й було. І, між іншим, нині, коли я буквально пару днів гостював у цьому містечку якихось ознак особливої прихильності до Вітренко не зустрів. Зрозуміло, що мав спілкування у відповідному колі. Та все одно було відчутно електорального підпертя «конотопська відьма» у начеб-то «своїй» вотчині не має. Але, даруйте, шановний читачу, за ось ці всі сентенції. Адже мова моя не про Вітренко, а про Конотоп.
Отож Конотоп. Якщо кинути оком на мапу, то містечко не відповідно своєму населенню широко розкинулося на лівобережній частині лісостепової України. На півночі Конотопський край обмежує придеснянське плато, на захід він межує з долиною річки Десна, а на півдні поймою окраси цих місць стрімким і чистим Сеймом.
На загал, незважаючи на найбільш суворий клімат серед усіх областей нашої держави, Сумщина край притягальний своєю лагідною природою. Досить таки багато лісів, але земля тут ще по-південному щедра на ягоди та фрукту . Коли я разом з приязною та багатою на жарти компанією конотопців провів декілька годин на березі славного Сейму, то мені показали краєвиди на північ. За пару десятків кілометрів вже російський кордон. І що саме цікаве буквально за річкою вже не росте абрикоса, виноград, шовковиця, помідори. А у Конотопі ці принади я смакував просто неба, на рослинах. Сам Господь дарує українцям таку красу і втіху.
Так вже склалося що в містечку я опинився завдяки директору благодійної організації «Світанок» пані Любов Лисенко. Через неї зазнайомився з деякими іншими конотопцями, котрі як вже зазначав вижче, залишили найприємніші враження про цей край. Та чи не найбільше вразила мене діяльність цих не байдужих до отчої землі людей на громадській ниві. Як часто за пишними фразами, високим «штилем» губиться у нас сутність того до чого власне ми закликаємо. Можна з ранку до вечора декларувати свою любов до Батьківщини, до свого народу і своїх коренів, патетично закликати множити добро і зберігати свої надбання, але від того користі не буде аж ніякої. Мені здається, що навіть навпаки – часто мовлене і не зроблене дискредитує, зводить на внівець тут чи іншу, навіть найбільш притягальну та потрібну ідею чи справу.
Ось чому так приємно було мені в Конотопі зустріти людей, які можуть і знають як робити конкретні корисні діла. А найбільше мене вразила робота якраз місцевої благодійної організації «Світанок» під орудою пані Лисенко. Структура ця невелика, зайвих людей не має. До праці долучаються потрібні кадри у разі виконання того чи іншого проекту. А ще допомога тих, хто живе змалку та любить свій Конотоп.
Сергій Богомаз місцевий бізнесмен, людина гумористичної та лагідної вдачі. Подібна до чоловіка і його дружина Ірина. Мені ще довго буде згадуватися її заливчастий, по-дитячому щирий сміх на берегах Сейму куди Богомази разом з подружжям Любові та Віктора Лисенко привезли мене покозакувати. Богомази це паростки того міцного вітчизняного середнього класу на який ми маємо покладати надію заради кращої долі української громади. І що найголовніше саме того прошарку суспільства, котрий живе не лише турботами про власний добробут.
Ось Сергій Богомаз взяв і збудував своїм коштом ставок у рідній йому околиці Конотопа Загребеллі. Не лише для себе, а й для інших, для людей. Щоб було де свійській качці пір’я помочити, і дядькові з вудкою посидіти, хлопчакам вдягнутим у засмагу з порослого травою берега у воду пострибати.
- Але наші люди до того ще не зовсім готові, - щиро зізнався мені Сергій. – Як тільки діло розпочав чимало було бурмотіння: а пощо воно тобі?! І на пояснення щоб краще було для усіх, здається, не дуже вірили. Все шукали з мого боку якусь хитрість, вигоду.
Вигоди для Богомаза недовірливі так і не знайшли. А ось гуси та качки воду , а ще рибалки принадні місця. У цьому зміг сам переконатися, коли стояв під гелкотіння свійської птиці біля Сергієвого ставка, на берегах якого щедро були настромлені рогачі-підборки для нехитрих вудок загребельців. Щоправда, сьогодні ставочок той потребує більшого догляду. І вочевидь не лише самого вічного занятого Богомаза, а й усієї місцевої громади. Та, напевно, справді до такого наші пересічні люди ще не готові.
Але все ж таки саме у Конотопі зустрів я приклад результативної діяльності громадських активістів. Приклади того що нині модно називати порівняно новим для нас словосполученням громадянське суспільство. Адже воно повинно формуватися не у затишних залах науково – практичних конференцій чи у навіть у наймудріших виступах владної еліти столичних коридорів. А серед гущавини суспільства, в пересічних містах та містечках країни.
І тут вже вкотре хочу с висловити своє захоплення діяльністю «Світанку» . Пані Любов на перший погляд жінка досить розважлива. До її характеристик не випадають штамповані порівняння беручка, просто горить, спалахує до діла як сірник. Мова її плинна, зважена і неспішна. Напевно, така й у роботі. Але, мабуть, як маленький Єзуч, що перетинає Конотоп несучи свої води до Сейму, на своєму шляху і каміння точить так і пані Люба разом з такими подвижниками як Сергій Богомаз робить діла справді значущі й шляхетні. Можна було навести чимало промовистих фактів щодо діяльності «Світанку» в Конотопі та околицях. Та я краще хочу поділитися своїми враженнями від того що бачив на власні очі. А це середня школа номер 7, котра зведена і працює за безпосередньої участі «Світанку». Свідомий що кожний висновок чи порівняння може кульгати. Однак, все одно дозволю собі таку ремарку. Аби в кожному містечку подібному до Конотопа силами громадськості був зведений та взятий на утримання, бодай, один такий об’єкт соціально – культурного призначення можна було б сказати що Україна як справді вільна, демократична і заможна держава відбулася.
Адже СШ№7 це не просто сучасний, обладнаний усім необхідним навчально – виховний та оздоровчий комплекс ( спортзал школи це правдивий тренувальний центр) , а й ще справді національна за суттю, прогресивна філософія освіти.
- Коли ми взялися за спорудження цієї школи, то попередньо мали домовленість з відповідними чинниками місцевої влади про те що у школі не формально, не на словах, а на ділі буде провадитися національне виховання молоді, патріотична робота, що у цих стінах будуть виховувати громадян незалежної держави, - ділилася зі мною своїми думками пані Любов. – І на сьогодні можна з приємністю відзначити, що загально наші домовленості залишаються в силі.
Аби на рахунку «Світанку» була б лише ось ця СШ№7 модерна будова якої, по-правді, виглядає значним дисонансом поміж пересічно скромного одноповерхового Загребелля, то вже й цієї справи було б достатньо, аби Любов Лисенко та її однодумці могли вважати функцією своєї організації виконаною. Та ці люди, напевно, не звикли зупинятися на півдорозі. За пару день як я побував в Конотопі знову ж таки завдяки «Світанку», до дому з моря повернулася чимала група місцевих школярів. І ця благодійна акція пройшла без зайвого галасу, можна сказати буденно.
Захекавшись з незвички від кидання баскетбольного м’яча у спортзалі модерної школи я без зайвої дипломатії поцікавився у пані Люби:
- Ну, а де ж Ви берети гроші на всі ці дива?!
Вона по-доброму посміхнулася, бо, напевно, не один я мав таки сакраментальне запитання знайомлячись з добрими справами «Світанку». І вочевидь небезпідставне.
- Дякувати Богу, в Україні вже є люди бізнесу, котрі заробляють гроші не лише для себе, а й для інших. Їх поки-що небагато. Вони зовсім не схожі на тих ділків, котрі поспішають у дитячий будинок з цеберком яблук під час виборчих перегонів. Вони творять добро з душевної потреби, з своєї світлої суті. Наприклад, головний спонсор цієї школи просто заборонив нам згадувати його ім’я у пресі. Я розумію що для України це поки-що дивно виглядає, але це факт.
Щоправда потім, вже після відвідин школи, під час подорожі Конотопом пані Любов назве мені прізвище одного з достойників – меценатів. Місцеві школярі побачили море завдяки Аркадію Дубовому – українському бізнесмену з Атланти. У цьому містечку у нього виявляється живуть приятелі. Можливо через це і припало воно йому до душі. Бо пан Аркадій вже пару вулиць встиг заасфальтувати разом зі «Світанком» на здебільшого ґрунтових проїздах околиць Конотопа. Справді виходить світ не без добрих людей.
Вже не один рік тримаю в руках журналістське перо. Хоч нині воно у вигляді комп’ютерної клавіатури. Пригадую як молодим автором завжди шукав образну і поетичну назву для своїх дописів. З тих пір дещо змінилася і журналістка школа. Стала вона більш прагматичною, часами навіть цинічною і я вже далеко не такий романтичний, на життя дивлюся набагато тверезіше. І коли лише почав народжуватися задум цих нотаток спливла зразу ж і назва «Світанок над Конотоп». Спливла і забулася. А нині коли сів до столу спочатку подумалося занадто вже якось інфантильно виглядає, у духові «совєстької» журналістики. Однак, гадаю що у даному випадку її слід все таки залишити. Бо поетична і образна гра слів тут несе правдивий зміст, без перебільшення, без патетики.