ПЛЯШКА ЗАМІСТЬ ХРАМУ

Нещодавно у мас-медіа промайнуло повідомлення. Російські виробники горілки почали продаж незвичайного алкогольного напою. Власне не стільки горілки як пляшки, в котру розлита улюблена багатьма  “рассєянамі” “водочка”. 

Справа в тому, що нова пляшка містить у своїй “пам’яті” десять найбільш популярних тостів. Кожний новий розлив супроводжує нове віншування любителям оковитої. Щоправда, як на мене навряд чи діло у Росії може дійти до четвертого чи п’ятого тосту, а десятого й поготів. Хіба-що пляшка та має бути на літрів десять, не менше.

Повідомлення можна вважати цікавим, кумедним, жартівливим. Так, коли б це стосувалося якоїсь іншої країни, а не Росії. У даному ж випадку воно знакове. Оскільки яскраво демонструє ментальність цієї нації, її, так би мовити, наріжні напрямки розвитку.

Схильність до пиятики, проведення будь-яких зустрічей  конечно з горілкою – завжди було притаманно росіянам. За сторіччя зловживання алкоголем тут виробилося поблажливе, навіть заохочувальне ставлення до тих, хто п’є і хто вміє це робити.  До тих же, хто стриманий  у спілкуванні з оковитою ставлення в народі насторожене, коли, часом, не вороже. З чого це він? Адже відомо, що у тверезого в голові у того в п’яного на язиці. Значить, падлючий цей чоловік, коли не хоче гуртом наступити на корку, щось приховує від сторонніх, а то й тримає камінець за пазухою.

Росіяни також  люблять подавати таке ганебне явище у цивілізованому світі як своєрідну незбагненність національної душі, її загадковість та вибраність. Це щось скидається на те як гомосексуалісти, аби виправдати свої збочення у будь-який спосіб намагаються людей з нормальним сексуальним потягом видати за своєрідних примітивів у інтимній сфері, таких собі невибагливих простачків. З гомосексуалістами, щоправда, простіше. На їх гачок чіпляються одиниці.

А ось великодержавницька російська машина, котра так само як і  більшість народу, пила завзято й талановито продовжує й понині подавати пиятику ледь як не надбання “вєлікоросов”. Достатньо лише проглянути пресу, подивитися російське телебачення та послухати радіо. У різний спосіб, у різній тональності тут вихваляється вміння і талант пересічного росіянина “врєзать”.

Ось який нещодавно анекдот вичитав я у одній з жовтих московських газеток. Винайшли вчені дивовижний апарат. Коли підлучити його до людини, котра вживає алкоголь, то на екрані буде зображено його прагнення та мрії. Відібрали для пілотних дослідів інтернаціонально команду: француза, американця, німця та росіянина.

Першому дали склянку коняку французи. Тільки випив той,  як засвітився екран блакитним вогником і не важко було розгледіти витончені жіночі силуети. Дали склянку віскі американцю. Трошки довше був екран темним, а тоді з’явився на ньому своєрідний  колаж, де можна було роздивитися  дорогі авто, банкові чеки та вишукані вітрильники.

Приблизно те ж саме показав дивовижний апарат, коли налили чарку шнапсу німцеві. А ось коли дійшла черга до росіянина захвилювалися винахідники. Випив “руській чєлавєк” гранчак “водкі “ – екран й не блимне. Другий. Та ж темрява. Лише після третьої чарки всередині  екрану засвітилася  якась маленька цяточка. Зраділи винахідники диво-апарату й налили ще одну чарчину. Тоді  побачили на екрані маленький  солоний огірок.

Майже гебельсовська пропаганда. Ну, чим не надлюдина – “руській чєлавєк”?!  Слабаки всі ці німці, французи та американці. Згинаються після ж першої чарки. Слиною капають як немовлята, слабкодухі та слабкотілі. А російський мужик  ось це сила, ось це завзяття!

Його не зламати, не спокусити нічим! Усім спокусам буття цей життєлюб надає первагу солоному огірку після гарного випивону.

Це анекдот. А класика російської літератури радянської  доби оповідання М. Шолохова “ Доля людини”. Не буду переказувати загальновідомий сюжет для тих, хто навчався у середній радянській школі. Нагадаю лише, що головний герой цього твору перебуваючи у німецькому полоні, голодний та знесилений дивує ворога тим, що одним духом, закусивши опісля лише шкуринкою хліба  випиває  гранчак оковитої. Щоправда, потім непритомно  падає у баракові на руки товаришів. Але ж таки зміг! Російська вдача загартована традиційною національною пиятикою.

Подібний перелік прикладів можна було б продовжувати. Та й не варто, бо й так загальновідомо у світові: коли не працювати, то випити росіяни вміють чи не найкраще від усіх.

І у цьому контексті виникає закономірне запитання. Які ж духовні джерела, яке моральне підпертя  повинна шукати наша Українська  Християнська Церква у Москві?! Чи взагалі морально звучить саме формулювання проблеми про самостійність нашої Церкви від  РПЦ . Коли ця Церква за сотні років своєї душпастирської   праці не викоренила у своєї пастви таке  зло як пиятика, котре завжди засуджувало й засуджує християнське  вчення.

Та й прагнення російського попівства у будь-який спосіб затримати у неволі наше церковне тіло пояснюється в першу чергу лише меркантильними міркуваннями. Різні джерела по різному подають прибуток, котрі мала РПЦ на теренах України від своєї діяльності. Але всі вони засвідчують ця частина чималенька, можна казати, вирішальна.

Бо хіба ж до церкви піде “руській чєлавєк”? За оковитої  для відвідин Храму часу не залишиться.

У росіян є також гарне прислів’я: “ Кожен кулик своє болото славить”. Не хотів би бути подібним до того кулика. І тому з гіркотою хочу зазначити: сьогодні, на превеликий жаль, п’ють і  в Україні. Але, дякувати Богу, все ж таки не у такій мірі як на Півночі, і у народу нашого залишився ще здоровий глузд. До горілки пересічно ставляться у нас як до зла, пиятику не толерують і хизуватися випивкою все ж таки в українських родинах не прийнято.          

Ще не сповна “навчив” нас “старший брат” цьому ганебному мистецтву. І хто його знає, можливо, історія дає нам останній шанс не лише втримати свою державу, а й не перетворитися у націю п’яниць як це фактично вже сталося з росіянами.

У пошуках тверезого способу життя людині завжди опорою була  Церква. І у нас така Церква є – Українська Православна Церква Київського Патріархату. Годі шукати порятунку і земного, і небесного по чужих світах!

 

Серія КВ, реєстр. номер 16084-4556 ПР. Рік видання двадцять перший. Постановою президії ВАК України від 9 квітня 2008 року за № 1-05/4 журнал внесено до переліку наукових фахових видань України, у яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних робіт з історії, філології, політичних наук, мистецтва та культурології.