ОСТРІВ МАХАРТЕТ

Острів Великий Махартет  губився своїми обрисами в набридлій холодній мжичці, що з самого ранку здається на віки поглинула і землю,і вже холодний Дніпро, і голі поля, що чорніли свіжою ріллею в очікуванні перших снігів. Цьогорічний листопад  видався холодним і непривітним. А останні дні місяця вже принесли перші приморозки. 

Вони скували пожовклий очерет на березі тонким шаром прозорої криги  та поскидали останнє рідке листя з дерев. Навпроти острова на правому березі Дніпра зупинився пошарпаний, синього кольору «Жигуль»  першої  моделі , котрого в народі обізвали «копійкою». Двоє мужчин, судячи з віку і зовнішності, батько і син заходилися знімати з багажнику на даху машини, невеличкого дерев’яного човника.  Плавзасіб  був немов  із казки про Івана -  Телесика : з плескатим дном, невисокими бортами і одним маленьким весельцем.  На таких човниках  старі діди  та підлітки рибалять на невеличких річках і по ставках, розкиданих серед прилеглих до сіл балках.

-          Сергій, давай швидше, бо осінній день короткий  , - звернувся до молодшого старший. –  Воно б і не годилося у таку пору вже сіті ставити. Та обіцяв Миколі Федоровичу рибки на весілля привезти. Як не як єдину дочку заміж видає..

Той кого назвали Сергієм енергійніше почав нишпорити у багажнику «копійки» , дістаючи якійсь рибальський реманент . Мужчина років сорока – сорока п’яти,  він був схожий на батька невеликою, але міцною статурою, такою ж легкою і енергійною ходою. Але риси обличчя Сергій Калинок успадкував з материнського роду. На відміну від батька Федора Степановича , якого відрізняло майже азійське широке обличчя та маленькі  очі , що немов би буравили під час спілкування співрозмовника. Сергій Калинок розкидав навкруг блакить великих очей і нагадував своїм відкритим та вродливим обличчям чи то смиренного ченця – послушника, чи залюбленого в свою справу маляра-самоука.  На загал батько і син приїхали цього непривітного осіннього ранку не для найкращої справи. Вчора під вечір вони посипали вздовж берега острова Великий Махартет  коли б не з кілометр рибальських сітей. Надія була на те що в передчутті швидкої зими риба буде йти від берега на глибину і дорогою заплутається у нитяній пастці батька і сина. На загал Калинки з браконьєрства не жили. На хліб насущний більше заробляли умілими та працьовитими руками. Хоч і помножилися в останні роки по всій країні модерні, вже з імпортним устаткуванням , як прийнято стало називати,  сервізи з обслуговування автівок батько і син не втрачали багаторічну  клієнтуру. До них приїздили і  пенсіонери  на стареньких «Жигулях», і вже вбрані у фінансове  пір’я  пузаті дядьки, що спромоглися   заробити, а найвірогідніше вкрасти гроші, на великого  і потужного джипа.  Калинки  не пасували ані перед машинним антикваріатом, ані перед заморськими диво-автівками. Їх клієнтура добре знала не буває так щоб Федір Степанович на пару з Сергієм не збагнули через  яку таку хворобу сіпається старенький «Москвич», або не так вправно рухається елегантний німецький «Опель». Та їх гроші за свою майстерність батько і син брали , як то кажуть, по-божому.  А тому  побіля їх трьох   зліплених гаражів-майстерень, що примостилися  на виїзді з  однієї із міських балок, забудованих приватним сектором,  завжди можна було побачити двійку – трійку машин.

Браконьєрством вони ж займалися більше з спортивного інтересу та з любові до природи, як це не дивно виглядає . Адже ловля сітками хоч і не завжди відповідає  вимогам рибоохорони,  однак,   не такий руйнівний для підводного життя спосіб рибальства. Залізла плотвиця чи окунь  у   ще з давніх давен знану  рибальську снасть – значить удача на боці рибалки . А коли ні то поталанило того дня щуці або лящу. Інша річ, наприклад, електрична вудочка   або  зовсім  варварський спосіб, просто нищення  підводних мешканців,   коли крупну рибу в місцях її скупчення стараються підчепити великим гачком – «драком». Скільки понівечених , а той загиблих від того рибин,  доводилося бачити батьку і сину, через оте свавілля на воді. Федір Степанович кожного разу в такому випадку бурчав собі під ніс:

-          А щоб у тебе руки повисихали. Чи ти голодний ….Та ні, мабуть, падлючий..

І Сергій зневажав таких риболовів-варварів. Лагідної удачі, часто усміхнений  та приязний до людей він шукав у рибальстві те що й більшість справжніх лицарів цього захоплення . Відпруження душі й тіла, подиху свіжого вітру, соковитої зелені очеретяних заростів на весні та сумну сіру їх перезрілість восени. Він, як і батько, насолоджувався звуками крупних крапель води, що падають з щойно вийнятого з річки, дерев’яного весла у їх маленький плескатий човник. З приємністю вдихав на повні груди запах щойно впійманої риби й  любив ту дивовижно-солодку, немов би після довгої  ночі з коханою, втому від перебування на воді.  

  Нашвидкуруч спустивши човника на воду батько і син так само швидко в ньому  примостилися. Молодший присів на корму, аби  гребти    дерев’яним  і відполірованим від довгого вживання веслом. А Федір Степанович немов підліток примостився на носі. Сергій почав веслувати енергійно , раз по раз опускаючи то зліва, то справа по борту маленьке і легеньке весельце. Берег з пожовклою від осінніх холодів травою, став швидко віддалятися од рибалок. Десь вдалині у заростях прибережної  лози скаржився на свою долю якійсь горластий птах. Він кричав пронизливо і неприємно немов би попереджав про небезпеку. В тиші пізньої осені його галасування було особливо не приємним та тривожним.

-          Тримай ближче до того кутка , - командував сином батько. – Спочатку знімемо «сороковку» . Маю надію що пару судаків до неї таки потрапило. Воно хоч і холодно, але судак, ти знаєш,  гине дуже швидко…

Сергій завдяки багаторічній практиці веслує вправно, навіть елегантно. Не минуло й чверті години як вони були від берега на відстані вже у добрих метрів п’ятсот. Крик горластого птаха став тихішим, він вже не так дратував вухо. Але його відгомін ще залишався десь всередині, сіяв щось неприємне та застережливе.

-          Сюди, сюди  я пригадую поплавок ми опустили навпроти тієї верби, - допомагав сину не втратити орієнтир батько.

Сергій спрямував човна у бік куди показувала татова рука. І ось вже прямо по курсу,  ледь хитаючись від хвилі яку гнав перед собою човен Калинків,  з’явилася порожня пластикова пляшка з під «Кока –коли». Улюблений поплавець – позначка для українських  рибалок в останні десятиріччя. За декілька метрів від мети Сергій занадто енергійно занурив весло у воду з правого борту й маленький хисткий човен різко повернув вліво. Федір Степанович не втримався:

-          Ну, і куди це ти гребеш?! Вперше в  човен сів…, - останні слова він майже проспівав, бо спробував було таки дотягтися до пляшки-поплавця, що хиталася на хвилях побіля правого борту човника.

Але старий так само не розрахував свої рухи. Він занадто далеко нахилився за борту маленького човника над водою  і той не витримав такого маневру . За мить і Сергій , і батько опинилися у воді, а їх примітивний плавзасіб перекинувся догори дном. В перші хвилини ніхто з них навіть не відчув опікаючу холоднечу води. Фізичні відчуття перебило блискавичне усвідомлення небезпеки. До берега було яких півкілометра, розраховувати  на чиюсь допомогу поблизу безлюдного, осіннього острова абсолютно безнадійно, а у такій вже майже зимовій води довго  не втримаєшся. Однак, як не дивно, особливого страху чи паніки Калинки не відчували. Хвилину – другу вони мовчки борсалися у воді , приходячи до тями від того що скоїлося.  Потім почали пробирати дрижаки, їх утеплена осіння одіж сповна просіклася водою  і важким вантажем облягла тіло. Щоправда, доволі легко і батькові, і сину вдалося скинути  довгі гумові рибальські чоботи. Вони переповнені водою стрімко пішли на дно. У прозорій , холодній воді  їх можна було деякий час бачити. Напевно, все ж таки з переляку Федір Степанович бовкнув зовсім недоречне  за таких обставин:

-          Ось і чоботи потопили. А вони ж недешеві….

У відповідь Сергій вилаявся голосно і брудно. Не зі злості на тата, а через  те трагічне безглуздя в якому вони опинилися. Позбутися життя ось так по дурному виглядало навіть якось принизливо.

-          Синку , попливли, -  сказав -  прохрипів від холоду, що все відчутніше катував тіло Федір Степанович.

-          Ми не допливемо. Я вже про то подумав…

Вдалині прибережного лозняку знову почав тривожно кричати птах. Його голос що немов би стелився холодною водою  відбирав останню надію у батька і сина на порятунок. Мабуть, ніколи у житті у них не було так мало часу. Сергій підплив до човна і взявши за борт спробував перекинути   назад донизу дном. З першої спроби йому не вдалося, вдруге так само. Нарешті  неохоче,  кожної миті ризикуючи , знову повернутися в неприродне положення,  човник  таки став на воду носом і кормою догори. Хоч і повністю  залитий він все таки тримався на воді. Сергій пригадав як його знайомий професійний рибалка В’ячеслав Приходько розповідав , що  ще  з радянських часів усі рибальські човни мали бути лише дерев’яні.  Мовляв, через правила безпеки. Незважаючи на критичність ситуації Сергій подумав що така  вимога була  справді доречною . Їх човник попри  повну зануреність у воду таки не йшов на дно. Це давало якусь надію. Тіло починало дерев’яніти , руки не згиналися , а розбухлі червоні долоні нагадували якійсь химерні черпаки.  Сергій немов би вповз на корму залитого водою  човна. Від навантаження той ще глибше занурився у воду, але продовжував плавати. Федір Степанович без слів зрозумів сина. Незважаючи на роки і холод він доволі легко виліз на ніс притопленого човника. Напевно, і у батька, і сина одночасно майнула думка: а чи втримає затоплений човен ще одного пасажира.  А той немов би випробовуючи їх на  міцність духу, коли старший Калинок опинився на носі, почав надзвичайно повільно , але невпинно, опускатися на дно. Коли налякані і зневірені люди вже вирішили що їх надія на порятунок зникне у глибинах Дніпра човник припинив занурення.  А якось натруджено і важко завис у воді. Якусь хвильку батько і син чи то сиділи, чи то плавали у човні без звука. А потім Сергій долаючи холод і неслухняність рук почав черпати воду. Немов вражений страшним каліцтвом,  не гнучкими та неслухняними руками, чоловік  вихлюпував  з човна дніпрову воду. Федір Степанович  зразу ж приєднався до сина. Наче   новітні Сізіфи вони   робили   невдячну роботу. Скільки не намагалися вихлюпати неслухняними кінцівками за борт холодної води, а човен здається ані на дрібку не підвищився на  горизонтом річної гладі.  Користь від тих вправ була хіба-що в тому, що безглузда фізкультура дозволила дещо зігрітися. Здається, холод вже не так , аж до самих кісток, пробирав тіло.  Але руки які раніш були закляклі, вони не відчували їх не менше як до ліктя. І лише завдяки напруженню волі та не людських сил вони черпали і черпали воду з човна. Скільки тривала ця здавалося б безнадійно-виснажлива  праця вони, очевидно, ніяк не могли уявити. Однак, коли вже черпати не було  сил обоє помітили що човник таки  дещо піднявся  з  річки. Принаймні, на пару сантиметрів борта вже виступали над водою. Це надало надію на порятунок , на те що вони таки не залишаться тут назавжди, у річковій  глибині побіля  махартетових берегів. Осіння мжичка продовжувала мочити  довкілля. Їм промоклим до кісток це було байдуже. Навіть навпаки подумки кожен молив Господа щоб й надалі не розпогоджувалося. Зміна мрячки на меншу хмарність або сонце могла б привести до вітру. І тоді б у них не було б жодних шансів. Бо й найменша хвилювання  Дніпра  звело б    на нівець  їх каторжну працю. Трохи опанувавши  себе і зігрівшись, а головне вже порядно  звільнивши човен від води,  вони почали озиратися  навкруги . До острівного берега було здається ближче, аніж до суходолу. Однак, навіть не перемовившись, бодай, словом з цього приводу вони зразу ж відкинули цей напрямок. Якщо й догребуть до Махартету , то що далі? Знесилені, мокрі , залишившись сам на сам просто неба, з осінніми нічними приморозками, хтось би міг і не дочекатися ранку. А покладатися на щастя вгледіти припадкового човна у таку пору в цих місцях ймовірність  жалюгідна. Та і як подати про себе знак. Без вогню , ліхтаря чи, бодай, свистка. Човен може промайнути як примара заливши їх на  смерть від переохолодження. Принаймні, висушити в пізню осінь змоклий  утеплений одяг вони не мали чим окрім власного тіла. Але покладатися лише на його тепло було не просто ризиковано, а й безглуздо. Отож, залишалося лише плести   до того місця звідки вони рушили у цю,як виявилося, чи не смертельну подорож.

Руки все більше не слухалися . Сергій як молодший і сильніший почав гребти закоцюблими руками до берегу. А Федір Степанович як міг вичерпував воду з зануреного у річку човна. Кожен метр який вони долали у напрямку берегу був відстанню порятунку. Незважаючи на те що вони пробули в холодній воді вже добрих півгодини холод вже не так сильно  катував тіло. Можливо через те, що принаймні, верхня частина тулубу вже була не у воді. Однак, руки, скоцюблені, неслухняні , червоні немов би обпечені, вони дошкуляли найбільше. А саме ж від них залежав їх порятунок!

Нарешті вони подолали, напевно,  половину шляху. Вже можна було розгледіти окремі гілки на абрикосі – дичці побіля якої вони зупинили свою  «копійку». І саме в цей час Сергій помітив що батько все повільніше і повільніше вихлюпує воду з напівзатопленого човна. Нарешті він знесилено сповз у з куценького сидіння на носі човна у холодну воду , що щедро хлюпалася всередині їх плоскодонки.

-          Пробач, синку, не можу, сил зовсім не має , - ледь прошепотів старий.

-          Тримайся батьку! Вже не далеко,  – вперше за той час як вони опинилися у воді Сергій відчув як майже тваринний острах почав безжально охоплювати його їство. Він все владніше володарював його думками і настроєм.

-          Господи, невже не  допливемо, - з  тваринним страхом  подумав Сергій. Тепер він поперемінно вигрібав воду і гріб у напрямку берега. Через це човен помітно стишив хід . Федір Степанович помітив   і підвівши голову до сина знесилено, але твердо сказав:

-          Вдвох не доплисти . Слава Богу, мені вже за сімдесят. А в тебе діти…- замовк  Федір Степанович ковтаючи чи то сльозу,  чи воду.

Від слів батька Сергій  остаточно втратив внутрішню рівновагу, хоча й виду ще не подав. Зміг лише видушити з себе :

-          Ти про що це?

-          А те що я зараз виповзу в Дніпро. А ти сам догребеш…

Сергія здивувало  що   гіркі й жертовні слова  батько сказав так просто і буденно немов би попрохав подати цеберко з яблуками. А вони ж ,  ось тут зараз,  під осіннім небом у холодній дніпровій воді  можуть загинути.  І  довкілля таке звичне і буденне. Он чайка щось намагається  розгледіти з висоти свого польоту у такій безжальний для них зараз річковій воді. І якійсь песик крутиться побіля їх машини у своїх собачих справах.  А десь далеко-далеко почувся сигнал автівки.  Тривалий, навіть сюди чутно, такий ворохобний. Світ не помічає їх страждань, вони байдужі: і чайці , і песику, і, очевидно, тому дратівливому водієві, що десь в передмісті Дніпропетровського жахає перехожих. Невже ось так  непомітно вони підуть з цього життя….

Батько все більше сповзає на підлогу човна . Здається він втратив свідомість. Нехай вже краще лежить так нерухомо у холодній воді , аніж говорить страшні слова і сіє безнадію. Затьмарений погляд Сергія впирається у дерев’яний перетинок човника, який поділяє його  немов би на два відсіки. Як він не здогадався зразу?! Напружившись,  воістину як   останнє у житті,  Сергій щосили б’є обома ногами по дереву. Мокрі, лише у шкарпетках  п’яти , після удару,  сприскають з дощатого перетинку догори. Але в одному місті він таки відбив дошку від корпусу човна. Сергій знову впирається сідницями у холодну і мокру  корму і щосили наносить другий удар. Тріснута навпіл, завдавши не більше метра,  дошка починає плавати у наповненому водою човні. Опустившись навколішки  Сергій затискає дошку в долонях. Взяти  деревину по-людські змерзлими і покрученими руками він  не може. Немов каліка з руками-обрубками  починає веслувати дошкою поперемінно з обох боків човника. Виходить не дуже вправно. Але порівняно з тим як він це робив руками прогрес надзвичайний. Батько нерухомо лежить на дні і  лише голова обперта його  на ніс човна  залишається не у воді.

-          Коли що то, принаймні, поховаємо по людські , - майнула безжальна думка в голові Сергія.

Займатися татом у нього не має ані сил, ані можливості. Він  вже не вихлюпує воду, а  лише веслує дошкою і  човен знову починає занурюватися у річку. Але тепер вони наближаються до берега набагато швидше. Коли до  суходолу  залишається яких десять – п'ятнадцять метрів Сергій дає собі волю.  Тіло здригається від нечутних ридань , а сліз не видно на суцільно мокрому обличчі.  За пару кроків до жаданої суші  молодший Калинок  стрибає у воду і вже просто штовхає човна вперед своїм тілом. Понівечені холодом і водою руки остаточно відмовляються слухати.  Останні крихти тепла які залишаються у його змерзлому і виснаженому тілі дають можливість хіба - що дихати і дивитися….

                                                ********

  Доля того дня  все ж  мала милість до  батька і сина. Опинившись на суходолі  напівпритомний Сергій  розуміє що Дніпро таки може не відпустити їх з своїх безжальних холодних обійм.  Змерзлий і виснажений він навряд чи  заведе  машину, аби обігрітися пічкою у салоні. А тим більше витягне  з човна чи то  живого,а  може й померлого батька.

-          Допоможіть! – намагається кричати Сергій.

Однак, замість голосу лише якійсь шепіт. Дуже вже багато сил  віддано  боротьбі з холодною річковою водою. Раптом  помічає того самого песика котрого бачив ще з човна,   коли гріб дошкою до рятівного берега. На шиї у собаки гарний  яскравий  ошийник, блискуча і густа шерсть  явно вказує на доглянутість тварини. Сергій благально простягає руку до собаки і той немов би розуміючи людину починає скулити і лизати знесилену  кінцівку. Тепла слина собаки не зразу стає відчутна на закоцюблій руці   рибалки. А коли  Сергій  вже починає відчувати пошерхлість  теплого собачого язика з-за абрикоси – дички чується невдоволене:

-          Куди ж ти подівався, Фокс?!