Як і більшість я вже не вірив у світле комуністичне майбутнє, світову революції та решту марксистко-ленінських ідеологем. Але й той спосіб життя в якому існувала велика, з вічними проблемами країна, якось не викликав значних заперечень. Хоч запитань виникало багато. Я не міг збагнути заради чого мій однокласник повернувся з Афганістану в цинковій труні. Мені було складно зрозуміти чому могутній і такий прогресивний Совєстький Союз не здатен виготовляти більш менш-пристойні черевики для своїх найкращих в світі громадян. Як і решту побутових звичайних речей за якими доводилося їхати , випробовуючи себе в безкінечних чергах, у галасливу і розхристану Москву.

І коли мій незабутній батько Анатолій Арсентійович привіз потягом зі столиці емальовану ванну, бо в тодішньому Дніпропетровську пересічному громадянину її не можливо було купити, стало зрозуміло: все так щось не так у цій країні з неоковирною назвою Союз Радянських Соціалістичних республік. Мене так само завжди цікавило з якої причини на різноманітних зборах говорили одне, а в курилках і на домашній кухні зовсім інше. Та чому в світі існувала лише одна безпомильна структура – КПРС….

А ще мені, попри каток тотальної русифікації, з українським генетичним кодом було боляче і образливо відчувати наругу та вторинність і рідного слова, і самобутньої думки.

- Мальчік пачєму ти гаваріш на етом сабачєм язике? - поцікавилася вихователька в одному з дитячих садочків Дніпропетровська, коли почула від дитини, яку привезли з літнього відпочинку на селі у дідуся з бабусею українське слово.

І такі випадки вже породжували не запитання, а спонукали до дії….

Нині ми живимо так само не в простий, навіть багато в чому трагічний час. Позаяк, як на мене, він особливо виразно окреслюю неминучість української незалежності. Бо без неї чи то червоний , чи білий російський шовінізм продовжував би терзати наш народ. Хтось нині в соціальних мережах ностальгічно згадує що в СРСР було найсмачніше морозиво і газована солодка вода за три копійки. Як не гірко, виглядає й такими спогадами вимірюють людське щастя…

Американський президент Кеннеді якось сказав:

- Свобода неділима і якщо одна людина в рабстві – всі ми невільні.

Було б гарно аби над цією сентенцію якнайбільше людей в Україні замислювалося принаймні 24 –го серпня кожного року свого життя.

Фідель Сухоніс, письменник, видавець, тележурналіст, методолог