УКРАЇНСЬКА БРАЗИЛІЯ

Деталі

Опубліковано: Середа, 15 липня 2020, 14:57

   Ім’я Богдана Ярополка Боднарука який мешкає на Флориді добре відомо і за океаном і серед материкових українців.  Разом з дружиною Вірою Боднарук цей чоловік роками жертовно працює на українській громадські ниві. Важко навіть перерахувати усі ті добрі справи,  до яких було причетне це шляхетне подружжя. Найбільше панство Боднарук приділяє уваги освітній роботі. Зокрема, їх стараннями вже не одне десятиріччя на землі Вашингтону плідно  працює Товариство Української Мови. Цікава та насичена біографія добродія Богдана Боднарука. Зокрема, свої юнацькі роки він провів у Бразилії. І сповна обізнаний не лише з латинською культурою і життям нашої громади в цій країні, а й був безпосереднім учасником діяльності нашої спільноти у цьому краї. Завдяки Інтернету шеф-редактор журналу «Бористен» Фідель Сухоніс і пан Богдан Боднарук поспілкувалися на тему «української Бразилії».  Нижче подаємо головні фрагменти їх е-листування.

Редакція. 

Фідель Сухоніс: Ваша доля дуже цікава як доля багатьох з тих кого прийнято називати «третьою хвилею » еміграції. Нині Ви мешкаєте у США. Однак, юність  провели в Бразилії. Це країна в якій і по-сьогодні живе близько 500 тисяч українців. Однак , про яку в материковій Україні знають набагато менше, аніж  , наприклад, про США та Канаду, де так само чимало наших людей. Отож, як Ви опинилися в Бразилії? Що було найбільш пам’ятним з молодих років у тому краї?

Богдан Ярополк Боднарук разом з мамою Леонтією і батьком Іваном відлітає до США.  Попереду нові випробування відважних українських емігрантів. Та вони їх успішно подолають. ( Бразилія,  1960 рік)

Богдан Боднарук: Я родом  із Стрийщини. В час Другої Світової Війни батьки опинилися в Гамбург, Німеччина, забрані німцями на примусові роботи.По закінченні  Війни, родина опинилася в переселенчому ДП таборі в англійській зоні. Там проживали від 1945 до 1948 років.В цім таборі я закінчив дві кляси народньої школи, де мій Батько Ярополк Боднарук був директором, а Мама вчила.  В 1948 р. родина переїхала до Бразилії. Всіх емігрантів в той час звозили на острів Ilha das Flores коло  Rio de Janeiro.Там ми перебули 100 днів. Підчас нашого побуту на острові померло 60 дітей через епідемію, тропічний клімат.Так сталося, що моя Мама Леонтія ще в Долині (Україна) ходила  до гімназії з  Миколою Іванів.Микола Іванів опісля пішов до монастиря оо.Василіян і став монахом. Опісля переїхав до Прудентополя, де став ігуменом Василіянського монастиря. При Василіянському монастирі була Мала Семінарія і о. Іванів запросив Батька переїхати до Прудентополя –викладати в Малій Семінарії.В той час мій Батько Іван  викладав латину та українську мову. Мама Леонтія почала викладати латину та українську мову в гімназії Сестер Служебниць….

Фідель Сухоніс: Мені поталанило бути двічі в Бразилії. Відлітаючи з України по можливості розписав кожен день нашого побуту в цій країні.  Електронна пошта надавала можливість не лише скласти графік відвідин, замовити квитки на міжнародні та внутрішні авіарейси, забронювати готелі, а й віртуально навіть пройти тими вулицями і відвідати міста, де планували побувати. А що могли знати про свою подорож перші емігранти? Напевно, що дуже і дуже мало. Бували випадки, коли відпливаючи з Європи до Америки, вони прибували на місце призначення, а там їх вже ніхто не чекав. Часи тоді були не певні, влада у молодій португальській колонії мінялася дуже швидко, а корабель перетинав Атлантику не один місяць. Скільки наших людей загинуло обживаючись на новому місті, напевно, достеменно не знає ніхто. Епідемії, тропічний клімат, ворожість місцевого населення – все це вкрай утруднювало влаштування в новому місті. Що допомогло вистояти, не заломитися , не впасти у відчай? Очевидно, що працьовитість, наполегливість та рішучість українців. Адже рушали у далеку путь найбільш відважні та не ледачі. І ще допомагала українцям правдива побожність. Оселившись в буквальному сенсі посеред дикого лісу, фактично сам на сам з несприятливими обставинами піонери – емігранти  найперше споруджували церкву.  Не  дивно що з першими поселенцями прийшли до Бразилії і українські  священики. Хотілося б дізнатися  Ваші спогади і  коментарі саме на цю тему…

Богдан Боднарук: Народню школу і початкову гімназію я скінчив в Малій Семінарії оо. Василіян у Прудентополі. Крім Малої Семінарії оо. Василіян (де викладали українською мовою), у Прудентополі була ще гімназія Сестер Служебниць (викладали португальською та українськими мовами), і заклад Катехиток ім.св.Ольги  (українською мовою). Катехитки гуртували в себе дівчат із незаможних родин, які походили із колоній-селищ, давали їм освіту, яка пізніше давала їм можливість отримати працю. Прудентопіль в цей час був назагал «українським містечком»-- майже всі мешканці в той час говорили по українськи. Сестри Служебниці також мали шпиталь. На великі свята, маси селян приїжджали до Прудентополя, щоб величаво відсвяткувати у Матірній Церкві. Підчас Різдвяних Свят ми ходили колядувати із Звіздою та віншувати на Новий Рік. Підчас року я виступав –декламував на різних патріотичних святах. Пам’ятаю, коли російські бандити вбили  генерала Тараса Чупринку (Романа Шухевича), ми всі були в жалобі. На шкільних прогульках ми співали упівські пісні- воїни УПА в той час були в нас найбільшими героями!

Крім викладання в Малій Семінарії, Батько також був редактором газети «Праця» (яка тепер перестала виходити). Після закінчення гімназії в 1954 році, родина переїхала до Курітиби, столиці штату Парана. Тут я перейшов наступні три кляси  “Curso Scientifico”   , що рівняється вищим клясам середньої школи. Я покінчив середню школу в  “Colegio Estadual do Parana”. В 1958 році здав вступні іспити на Паранському Університеті і почав перший рік студій на факультеті хемічної інженерії. В Курітибі в той час жила досить велика громада українців і виходила українська газета «Хлібороб». Після переїзду до Курітиби,Батько мусів працювати не професійно і це його дуже пригноблювало. Фінансово  нашій родині жилося досить «скромненько». І коли дальші родичі із США сконстатувалися з моїми батьками -- запросили їх переїхати до США. Батько не хотів- бо казав, що вже старий їхати до Америки! Мій старший брат був закінчив хемічну інженерію і рішив заручитися із бразилійкою.

Мій батько був дуже строгим, вимагаючи  щоб в нашій хаті панувала лиш українська мова!  І коли Батько довідався, що мій брат заручився не з українкою—він нарешті рішив їхати до США, так що я був примушений перервати студії. І так ми опинилися в США в 1960 році.

Фідель Сухоніс: Попри те що лише 7 відсотків українців Бразилії народилися в Україні, а більшість це четверта, а то й п’ята генерація, перебуваючи в цій країні  я фактично фізично відчув, який то неоцінимий скарб для кожного народу рідна мова! Бо пересічно українці цієї країни зберегли рідне слово. І подвійно гірко через те, що пересічно так зневажливо і злочинно ставляться до нашої мови тут в Україні.  А тому після зустрічі з українцями Бразилії певен я в тому, що вина у цьому лежить не на владі й навіть не на  політичних українофобах ( зрештою, ту ж таки владу ми обираємо) . В першу чергу винні в тому самі пересічні українці. Був у Бразилії  в 50-х роках минулого століття період майже сталінської диктатури. Дикунство сягнуло такої межі, що в країні було заборонено побутування усіх інших мов, окрім португальської. Говориш  по іншому – у в’язницю. Доходило  до страшного у ті часи на вулиці наші люди часто  мовчали. Хтось просто не знав португальської, а хтось, принаймні, у такий спосіб протидіяв нарузі. Однак, від своєї мови українці Бразилії все одно не відцуралися. Честь їм та хвала за це! Ваші думки, коментарі і можливо спогади з приводу цих фактів. Що Вам найбільше болить і навпаки радує з того що я зазначив?

Богдан Боднарук: Щодо українського життя в Бразилії. Підчас нашого побуту в штаті Парана, українська громада була досить активною. Українська мова затрималась по селах-колоніях! Але коли більшість переїздила до великих міст—вони майже всі бразилійщилися! В Прудентополі центром українства була Семінарія оо. Василіян, Гімназія Сестер Служебниць та Катехитки ім.св. Ольги.В Курітибі за нашого перебування були активними два Товариства: Товариство Прихильників Української Культури (ТПУК) та «Об’єднання Хлібороб». Також в Курітибі були активними Українська Греко-Католицька Церква та Українська Православна Церква. Після приїзду еміграції після Другої Світової Війни- досить активними були українські громади в Сан Павло і Ріо Гранде до Сул. Але коли ці люди відійшли-українське громадське життя завмерло.

Фідель Сухоніс:  Пригадую таку картину в  тридцятимільйонному  Сан-Пауло. На одному з перехрестів помічаю пару закоханих. Він білий, навіть  не засмаглий ( як –то йому вдається в завжди сонячній Бразилії), а вона має шкіру кольору славної тутешньої кави. Напевно, що дівчина ближче до афробразилійки  , аніж до мулатки. Молоді люди не зважаючи на спеку ( вочевидь, що звичні) пестяться немов голуб’ята. Етнічна відмінність з усього видно, аж ніяк не заважає їх почуттям, напевно, що вони її просто не помічають. Сюжет поширений, звичний та природний для Бразилії. І  як здається мені далеко так не розповсюджений  в інших країнах. За особистими спостереженнями зміг переконатися, що в цій державі  расове тертя, коли й має якійсь прояві, то не значні і не поширені. Про це мені говорили не раз і  бразильські українці, і співробітники нашого дипломатичного корпусу. Дякувати Богу і людям так вже склалося в цій країні, що міжрасові стосунки тут виглядають чи не найбільш органічними у світі. Це визнав навіть колишній  американський лідер Барак Обмам. Але ж саме американці майже на кожному кроці декларують найбільше досягнення тамтешньої демократії – рівність усіх перед усіма. Та, напевно, не все так добре у цій справі й в США. Я  не можу викласти якійсь статистичні данні, факти й таке інше. Хоча   вони, безперечно, могли б засвідчити певну проблематику в цій сфері американського суспільства, попри навіть те, що  колишній  президент  цієї країни власне мулат.

На фото з особистого архіву Богдана Ярополка Боднарука:   Аматорська театральна вистава  "Пан Писар" ( м. Курітіба , 1957 рік)

Отож, закохані молодята   серед яких білий хлопець і чорна дівчина звична річ для Бразилії. Я  коли б не тридцять  раз відвідував США, подорожував цією країною від сходу на захід. Звичайно, що не можу претендувати на якійсь конечні оціночні категорії щодо соціуму в цій країні. Але мені жодного разу ( може так траплялося) не довелося  бачити там пару, котра складалася б з білого мужчини та чорної жінки. Не поодинокі   випадки, коли разом біла жінка та чорний чоловік. Однак, не протилежно. Чому так? Можливо, що відповідь знають психологи, сексологи та інші фахівці . Мої знайомі і не знайомі молодята аж ніяк не зважали на негативну американську статистку. Вочевидь, що у їх рідній Бразилії все виглядає інакше. Я дозволив собі ще трохи поспостерігати за закоханими. Картина була така знайома і водночас  незвична для українського ока. Вона залюблено  дивилася в очі коханого, час від часу цілуючи його в найближче до чого дотягувалися її повні, виразні губи. Коли це траплялися вуста хлопця , то дівчина просто поглинала маленькі, порівняно з її губами, європеоїдні смушки  його рота. Та це, напевно, так було до вподоби юнакові! Навіть з відстані було помітно як він заплющував очі від насолоди й завмирав від такого всеосяжного поцілунку коханої! Їх обличчя різко контрастували поміж собою і цим лише підкреслювали жагу пристрасті. Бразильська юнка була вдягнута більше в засмагу, аніж в одяг. А тому коли його білі, дещо тендітні  руки, обнімали її чорне і гнучке тіло, то сюжет був гідний пензля найталановитішого маляра. В буденному можна побачити загальне. Ця пара міжрасових  закоханих в Сан-Паулу особисто  мене переконала в тому, що у Бразилії справді велике майбуття. Бо   тамтешній народ  не декларовано, а фактично справді єдиний. Це досягнення бразильської нації  без сумніву дозволить її посісти лідируючи позиції у світі в усіх галузях. Адже на загал все вирішують люди.

Описане мною може бути цілком припадковим, не системним і поверховим. Ви знали життя Бразилії зсередини. Як би ВИ окреслили цю тему міжрасові та міжнаціональні стосунки поміж людьми? Рівень відкритості та свободи у бразильському суспільстві…

Богдан Боднарук: Щодо расових відносин- там де я виростав не було ніяких расових проблем, чи то в школі , чи на праці. Ніхто не звертав уваги яка у вас шкіра!