Пов’язані Україною

Деталі: Опубліковано: Понеділок, 13 липня 2020, 17:28

Безумовно Олег Федорович Чорногуз увійде в історію нашої культури найперше як талановитий письменник. Інакше й не може бути коли на книгах цього літератора зростали цілі генерації. Однак, серед багатьох талантів, якими наділений цей здібний чоловік я б ще виокремив талант людяності, магнетизм особисті маестро пера. Певен що більшість з тих, хто , бодай, раз мали нагоду поспілкуватися з Олег Федоровичем з радістю чекають на таку можливість й наступного разу.

Чому так? Важко, напевно, дати однозначну відповідь. Вроджена інтелігентність, широка обізнаність , можна сказати, енциклопедичність, приязнь та довіра до людей – це про О. Чорногуза. А тому й мило спілкуватися з ним і президенту, і селянину з його рідної Вінниччини. І це аж ніяк не перебільшення. Бо щира комунікабельність Олега Чорногуза знаходить шлях до будь-якого співрозмовника.

Свідченням цьому так само численні друзі письменника з представників західної української діаспори. Люди ці здебільшого сформовані за абсолютно відмінних від материкових українців умов. І хоч маємо потужну спільну ідеологему поміж цими різними гілками нашого народу, а саме стурбованість долею України, в багатьох інших випадках колишні комсомольці й пластуни мають доволі помітні відмінності. Особисто майже за 30 років редагування щомісячника «Бористен» зміг переконатися в цьому сотні разів. Одночасно щиро завдячуючи заокеанським побратимам за прихильність до наддніпрянського журналу.

І знову ж таки Олег Чорногуз , як на мене, ніколи не викликав своїми словами і вчинками подиву діаспорян. Не даремно ж один з видатних українців США, відомий меценат і громадський діяч, успішний бізнесмен Олексій Воскобійник довірив йому здійснити літературний запис його книги мемуарів «Повість моїх літ». Імена тих українців з-за кордону з якими приятелював та знається Олег Чорногуз розлогий та багатий на відомі персоналії.

Однак в цих рядках хочу поділитися спогадами про людину , котра я певен займала особливе місце в переліку заокеанських кореспондентів Олег Федоровича. Роблю це так само ще й тому, що обидва герої моїх нотатків найперше були пов’язані відданістю та любов’ю до України. Не декларованою , не показною , а в кожному подиху і вчинку цих людей з такими різними долями і життєвими обставинами.

Іларіон Хейлик родом з наддніпрянського села Мишурін Ріг. З родини петлюрівських вояків він ще підлітком опинився за кордоном. Першою країною сталого життя виявилася тропічна Венесуела. Попри абсолютно відмінний не лише клімат , а й побут та звичаї нового краю Іларіон зміг досягти поважних соціальних успіхів. А тому коли вже з дружиною Раїсою і двома дітьми перебирався до США, то на землю Вашингтону прибув не знедолений емігрант, а успішний менеджер морських міжнародних транспортних перевезень.

Однак, Іларіон Хейлик для України не загубився серед сотень успішних американців. Навпаки опинившись в США він ще з більшою настійливістю як у Венесуелі почав працювати на українській громадській ниві. Я просто щасливий що мене як редактора журналу «Бористен» доля звела із цим уродженцем козацького села Мишурін Ріг. Своїм довголіттям щомісячник багато в чому завдячую пану Іларіону. І хоч ось вже два роки як відданий отчому краю козак спочиває на українському цвинтарі у містечку Бавнд-Брук штату Ню-Джерзі, багато з того що напрацював І. Хейлик як довголітній репрезентант журналу на Північну Америку допомагає виданню й сьогодні.

Власне «Бористен» і познайомив Олега Чорногуза та Іларіона Хейлика. Бо з приємністю зазначу що обидва вони були не лише постійними авторами журналу, а ще й здобули Відзнаку журналу «Бористен» імені Олеся Гончара. Між іншим, Іларіон Хейлик двічі. Один раз у співавторстві зі своєю дружиною Раїсою Хейлик – Краснюк. А другий раз минулого року, як вже не прикро, посмертно.

В широкому сенсі згадана нагорода й Олегу Чорногузу, й Іларіону Хейлику були присуджені за служіння нашому народу, за добрі справи на ниві розбудови української України.

Попри далеку відстань Іларіон Хейлик здається завжди був поруч з нами, в Україні . Найбільше він докладав зусиль для викриття чорних справ Кремля. Так серед авторів пропам’ятної книги Видавництва журналу «Бористен» “Не підлягає забуттю”, котра присвячена геноцидному голоду в Україні 1932-1933 років, було і його ім’я. Ось уривок з його оповіді: “ ...Коли батька гнали в Сибір, нашу матір і нас, 4 дітей, вигнали з нашої хати, в чому стояли, на сніг. Троюрідна сестра мами дала нам тимчасовий притулок, а вже на початку 1933 року приїхав потайки наш батько і забрав нас на Донбас. Працював батько на старо-содовому заводі, а мати в радгоспі, де вирощували кормові буряки. Платня була така мізерна, що перед початком весни 1933 року попухли ноги і в батька, і в матері, приходив кінець всій сім’ї. Вирішили йти в приют: старший брат Ілія, сестра Ніла з 1924 року та я. Нас відразу підхопила міліція і відправила на Харків, то ж була столиця України, неподалік Москви, щоб зручніше було керувати Україною. Мешкали ми у вагонах неподалік залізничної станції. Харчування хоч було мізерним, але якось виживали. Одного разу прийшла санітарна комісія і відібрала всіх дітей, котрі мали будь-які ознаки захворювання. У нашої Ніли (їй було вісім років) підпухло від недоїдання під очима і її забрала санітарна комісія. Це був останній момент, коли ми бачили свою сестричку останній раз. Скільки розшуків не робили, результату ніякого...

Десь на початку цього століття я зустрів п. Василя Киву. Він також вижив у приюті в Харкові 1933 року. Коли я розповів йому про мою сестру Нілу, то він відразу сказав, що він точно знає, що тих дітей, кого відділила санітарна комісія, розстріляли.”

Інтернет- листування київського письменника і українського емігранта з США нерідко ставало надбанням сторінок журналу «Бористен» . Настільки щедрим було воно на влучні спостереження, глибокі думки та щирі почуття. Згодом Олег Чорногуз стане хрещеним батьком книги мемуарів Іларіона Хейлика та Раїси Хейлик – Краснюк «Трикутник» . Видання не лише цікавого за змістом , але й багатого на істини мудрі та невмирущі.

А ще обох українців поєднувало незнищенне для українців по усіх світах почуття гумору. Того жарту який справді виходить з народних джерел. І якого не могла замулити в них ані нищівна русифікація, ані чужа сторона. Улюблений анекдот Іларіона Хейлика в його ж перекладі веселив навіть англосаксонців. Не раз особисто був тому свідком. Оповідав його він з особливим артистизмом, немов театральний виконавець. Зрозуміло, що українською жарт звучав успішніше. Однак, навіть в англійському перекладі викликав в слухачів ураган сміху.

Зустрілися якось два куми. Ось один й іншого запитує:

- Петре, ти свого часу міг зараз випити цеберко горілки. А як зараз?

- Зараз не можу..

- А що печінка захворіла?

- Ні..

- Може серце барахлить?

- Ні…

- З нирками непорядок?

- Ні..

- Так в чому причина?!

- Пика в цеберко не влазить….

Останній свій приїзд до США я відвідав на українському архітектурно – меморіальному комплексі в Бавнд-Брук могилу Іларіона Хейлика. Священники відслужили панахиду в присутності рідних та приятелів спочилого нашого патріота. Отець ПЦУ в США Олексій Гольчук сказав проникливе і хвилююче слово про покійного. А мені в тій хвилі, не стримуючи вологу в очах, подумалося про Олега Чорногуза. Хто-хто а саме він життєлюб і щедрий на влучне слово чоловік може колись таки викладе на папері історію своєї дружби з Іларіоном Хейликом. Історію нехай не таку багату на події і не таку тривалу, однак, багату на добрі справи, гарні наміри та повчальну для тих, хто живе Україною. Бо як засвідчило нехай інтернет-спілкування цих двох непересічних особистостей Олега Чорногуза та Іларіона Хейлика , напевно, не існує у світі таких перепон, які б завадили тим, хто любить і шанує свій народ знайти порозуміння, знайти спільне докладання зусиль заради кращої долі своєї Вітчизни….

Фідель Сухоніс, шеф-редактор Всеукраїнського щомісячника «Бористен»

м. Дніпро