Прем’єра рубрики : «З нотатника Аскольда Лозинського»

Деталі

Опубліковано: Понеділок, 09 березня 2020, 17:49

 Читачі «Бористену» вже знайомі з пером Аскольда Лозинського. Час від часу його гострі, актуальні дописи друкувалися на шпальтах нашого часопису. І я певен ніхто не пошкодував знайомлячись з їх змістом. І сприяє цьому не лише ступень бакалавра класичної філології, котру пан Лозинський здобув ще в 1973 році. Як на мене, секрет зацікавлення його дописами це: величезний життєвий досвід, висока освіченість, неспокійна вдача справжнього українського патріота. 

Навіть ті хто погано обізнаний з життям західної української діаспори могли не раз чути про Аскольда Лозинського. Він часто приїздить в Україну, надзвичайно активно відстоює в різний спосіб інтереси свого народу на міжнародній арені. Довгі роки цей чоловік адвокат за фахом і громадський лідер за покликанням працював і працює на відповідальних позиціях в різноманітних українських установах та організаціях. Його енергія і наполегливість викликає повагу навіть в опонентів.
Аскольд Лозинський народився 8 лютого 1952 року в Нью-Йорку в сім'ї українських емігрантів, які прибули до США в 1951 р, в час третьої політичної хвилі української еміграції. Третя хвиля української еміграції знаменна тим, що серед неї була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих емігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Вони постійно виступали проти русифікації української мови й культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів.

А тому ще з юних років пан Лозинський рішуче став на шлях боротьби за українську Україну. Якому не зраджує і по сьогодні.
Мені випадала нагода декілька раз коротко зустрічатися з цим невгамовним і гуморним чоловіком. Було можна сказати фізично відчутно, що він чимало побачив цікавого у світі , чимало пережив. Через те цікавий і бажаний у кожному гурті, у кожному товаристві. І неважливо чи це будуть прості селяни десь в Галичині, чи добірне товариство англосаксонів для яких сісти до обіднього столу без краватки так само ганебно і непристойно як більшості з нас вийти на вулицю у непрасованій сорочці. Для кожного пан Лозинський знайде привітне слово, в будь-якому товаристві може зачепити цікаву для усіх тему до обговорення. Приємний, щирий та веселий чоловік. А Україну він любить якось глибинно, по-своєму, по-аскольдовські. Віддаючи, по можливості, для неї не лише свої матеріальні блага, а й душевні сили та тепло. Його любов в чомусь навіть інфантильна, по юнацькому романтична і через це особливо зворушлива.

А тому так приємно нині зазначити, що Аскольд Лозинський шляхетно згодився вести постійно власну рубрику на шпальтах нашого видання. Для «Бористена» це честь і відповідальність мати такого потужного автора. І ще я глибоко переконаний, що добірка «З нотатника Аскольда Лозиньского» стане однією з найулюбленіших у наших читачів.

Фідель Сухоніс, шеф-редактор

 ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 Малороси і малоросійство

В аналізі сучасної України багато уваги присвячено московські агресії в минулому, сьогодні та у передбаченому і непередбаченому майбутньому, а також корупції котра спричинила неординарну бідність великої частини населення України та міграційні потоки за працею, тим самим в результаті обкрадаючи молоду державу важливого і інтелігентного людського капіталу.

 Одначе не менш важливою проблемою це феномен “малоросійства” що фактично майже зовсім примовчано. Закони декомунізації мали питому вагу але далеко не доходили до проблеми кілька столітнього поневолення, результативної психіки тих котрі були поневоленими та особливого намагання  як державної імперської політики з сторони поневолювача влаштувати повний фізичний, культурний, мовний, психологічний геноцид навіть впроваджуючи відповідну термінологію для цього. Поневолених імперією назвали малоросами, тобто не окремою нацією, а тою самою нацією, що імперія тільки з певним дефектом, тому малий, мала мале. Історично навіть другі імперіалісти не впроваджували цього роду психологічного геноциду. Римляни називали своїх підданих їхнім національним іменами, англійці також, навіть турки котрі давили вірменів все ж таки називали їх вірменами.

 Малороси це зневажливе ім'я надане москалями українцям. Воно подібне до “хохлів.” Одначе цей вислів термінології був так глибоко закорінений поневолювачем, що він  використовувався не тільки крайніми московськими шовіністами, але також особами які здавалося приязно ставились до своїх друзів малоросів,  а їх землю називали просто “Малоросією”, тобто південну частину Росії.

Московський письменник Іван С. Тургенєв  який був знайомим з українською і московською письменницею Марією Олександрівною Маркович (Марко Вовчок) і запізнав Тараса Григоровича Шевченка після його повернення у Петербург з заслання писав так хіба без найменшого намагання кривдити:

“...я познайомився з народним поетом Малоросії  незадовго до його смерті...Я приїхав в академію разом з Марією Олександрівною Маркович...яка незадовго перед тим теж пересилилася в нашу північну столицю і була окрасою і основним центром невеличкої групи малоросів, що згуртувалися тоді в Петербурзі...В студії художника, коли ми прибули з пані Маркович вже була одна дама (теж малоросіянка за походженням)...”

Ясно, що при таких умовах самі українці починали може не уважати себе малоросами, але прийняли номенклатуру, і приймали її інколи на зовнішній вигляд добровільно, тобто без протиставлення. Очевидно були виїмки — українські націоналісти як Тарас Шевченко і багато його послідовників. У своїх творах найбільш використаний термін це “Україна”.

Відомий український літератор який писав інколи на політичні теми та якого без сумніву можна було зачислити до українського націоналістичного табору,  Євген Маланюк писав на цю тему:

“Що ж таке малорос? Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а — в наслідках, часом — і расово.”

Мабуть тим важніше як для утвердження нації чи державного будівництва Маланюк був переконаним що малоросійство є часте і кількісне у нас але не масове бо не дотикало настільки селянства, а було хворобою інтелігенції що мало бути мозком нації.

До речі про це явище далеко до Маланюка писав Микола Міхновський у “Самостійні Україні” про причини наших політичних поразок у чому обвинувачував Міхновський інтелігенцію

Писання Маланюка на цю тему було далеко до відновлення незалежності у 1991, одначе він немов передбачав цю проблему у відновленій  державі. Він писав:

“це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України...Ні часові застрики, ні навіть хірургія — тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття — ізживати.”

Психічна недуга малоросійства проявляється часто у майже невинні формі — от називати себе Саша, Вася, Женя, говорити що Пушкін був гарний поет коли він фактично став народним співцем імперії, навіть просто відповідати в Україні по московському коли до тебе так звернулися. Це виглядає невинне,  але наслідку бувають саме він тої несвідомості. А несвідомість це наслідок звихненої психіки. Наслідок головний що Україна ніколи не буде українською коли у неї владу мають чужинці та малороси.

В історії відродженої української держави я наважусь сказати переважальна більшість владних осіб чи на Банковій чи у Кабінеті Міністрів чи у Верховній Раді  були і є малороси, деякі більше заражені чим другі.  Мабуть тому не впроваджено будь-якої програми національного для боротьби з малоросійством чи лікування цієї недуги. Недуга настільки розповсюджена у суспільстві, що її симптоми не викликають реакції навіть серед відносно нормальних людей.

Починаймо вже сьогодні цю недугу “ізживати” як писав Євген Маланюк.  Для цього треба встановити, що панує хворобливий стан. Перші кроки повинні зробити відповідні міністерства як Міністерство Освіти і Міністерство Культури. Для цього очевидно потрібно відповідних осіб.  Рівночасно треба лікувати цей психоз також в українській діаспорі.