ТЮТЮНОВИЙ АРОМАТ

Деталі: Опубліковано: Вівторок, 30 липня 2019, 09:24

Про себе: народилася на Вінниччині, в селі Клебань. За фахом -- бібліотекар. Працювала на Львівщині в місті Новий Розділ, але душею залишилася вірною Поділлю. Люблю свій край, свою найкращу українську мову. З дитинства писала вірші, видала книжку " Світанок тут не живе", але це вже будучи в Італії, куди мене занесло 15 років назад. Тепер я тут живу і працюю. Спілкуючись з жінками--заробітчанами, слухаючи їхні сумні і не тільки історії, захотілося виписати, вилити, донести іншим той біль і ту тугу з якою живуть наші жінки в розлуці зі своєю домівкою та рідними. Тема мене захопила і на сьогоднішній день вже 20 оповідань викладені на папір, а ще більше чекають і будуть написані. Заробітчанська тема невичерпна, бо кожна жінка, то є окрема історія, окремий випадок. Тут немає простих доль, тут є українці -- сильні духом і впевнені в майбутньому.

Галина Галагдіна ( Італія – Україна)

ТЮТЮНОВИЙ АРОМАТ

Пробувши два роки в Італії, я повернулася додому, в Україну. Втомилася побиратися, терпіти приниження, працювати день і ніч за ті трекляті єврики, яких однаково на все не вистачає, то чого гробити саму себе. Почну себе жаліти і любити, бо всім на мене наплювати, а я ж в себе одна однісінька.

Остання робота була просто не до оповідання, то був жах, який нелегко забути. Джіна була зла і жорстока. Ще не стара, сімдесят років, то в Італії ще не вік, була хвора на цукровий діабет. Хвороба не пошкодувала її, а може то за якісь гріхи несла такий хрест. Ноги мала в ранах, а п’ят уже не було, випали шматками і сеньйора була змушена ходити на пальцях, спираючись на палиці. Кажуть, що хворі на діабет не відчувають болю, коли починають розпадатися на шматки, але сморід гнилого м’яса чути було в хаті, коли розмотувала ноги для обробки медичними препаратами. Це треба було робити два рази на день, щоб стримати гангрену, що стрімко атакувала. Працювала в рукавичках, промивала рани і, наклавши мазь на тампон, забинтовувала ногу. Процедура не з приємних, відвертала голову, щоб не дихати смородом. Все нічого, але коли за все, що ти робиш, зневажають, то вже верх цинізму.

Одного разу вона розізлилася гірше, ніж завжди, і коли я в черговий раз обробляла рани, вона підняла ногу і вдарила мене нею в лице, вкривши лайкою та вигуками. Я піднялася з колін, витерла лице і промовила, що віднині цю процедуру буде робити її донька. Як вона кричала, що я “дефиченто” і “шима”! Іншим разом, коли я почала смажити два шматки м’яса, то стара застогнала, що я не маю їсти, бо то дорого для неї. Досить часто я чула від неї слова:

--І чого це я маю сидіти в інвалідному візку, а не ти?

Коли вже я дістала по повній програмі, то змушена була їй відповісти:

-- Маєш четверо дітей, то хтось із них займе моє місце. А я маю своїх батьків, то буду хворіти їхніми хворобами.

Розуміла, що це для неї порожні слова, бо та злобність і злість, що кипіли в цій жінці, мали десь вийти. В хаті ми були тільки вдвох, то Джіна розряджалася на мені. Діти приходили рідко, сварилися між собою, бо ніяк не могли узгодити, кому забирати маму до себе додому, в мої вихідні. Джіна не ладила з дітьми, а невісток та зятя не переносила на дух. Все в них їй не подобалося, все було не так. Дочка була крутої вдачі, своя кров, було видно одразу. Вона вміла вправити мозок мамі, та її боялася і слухала. Тереза, так звали доньку, казала їй:

-- Будеш вередувати, відвезу тебе додому і залишу саму, поки не прийде Ліна. Зрозуміла?.

Стара стихала, злісно ворушила вузькими губами, але мовчала, знала, що Тереза не жартує.

А я, вирвавшись на волю, дихала на повні груди, мені здавалося, що сонце світить яскравіше і трава зеленіша. Бути постійно з хворою людиною в хаті, то добровільна тюрма, в яку їдуть з України жінки, щоб заробити грошей на потреби сім’ї. Знають, що їх тут чекає, але їдуть однаково, бо вдома ніде заробити, та ще й не платять і той мізер зароблений. А жити треба.

Погулявши та зустрівшись зі своїми земляками, подругами та знайомими, з’ївши взятий бутерброд десь на лавці в парку або на сходах величного палацу римської старовинної споруди, поверталася назад у своє пекло. Та й не дуже веселі були наші посиденьки, всі теми були розказнями про свою бабу чи діда. Вже в котрий раз говорили:

-- Все досить, не будемо. Давайте про щось веселе.

Але розмова знову і знову поверталася до проблем та роботи. Вже в сьомій вечора мала бути в хаті, але навіть, якщо ще було бодай п’ять хвилин, то не спішила заходити, насолоджувалася волею.

Отож, наївшись таких важких грошей, вирішила, що вдома їстиму сухий чи розмочений хліб, але ніхто не буде принижувати. Дочка вже доросла, має свою сім'ю, я живу сама на свою жебрацьку пенсію. Маю якусь грядку на дачі, де трохи вкрадуть, а трохи й мені залишається, той пхатиму біду поперед себе. Зарікалася, не їхати на заробітки, бо дуже вже черпнула лиха, надовго вистачить.

Багато моїх знайомих, навіть рідна сестра, ще гарують, звуть мене, але, як сказала ні, то ні. Таки досить. І не вірю я їм, коли хваляться , що їм там добре. Ага, я там вже була, бачила те добро. Деякі вже й заміж вискочили, кому пощастило, а кому.. аби не сама на старість бути. А про мене, то ліпше самій, ніж якогось недоумка терпіти.

З сестрою часто розмовляю по телефону, то вона вже мені на голову не сідає, бо знає -- марно. Ось уже й вона хоче додому приїхати на два-три місяці, щоб здоров’я підтягти, в санаторій поїхати, зуби полікувати, до жіночого причандалля подивитися, бо все може статися. В Україні то дешевше, всі так роблять, там заробляють болячки, а тут їх лікують.

Моя сестра, Люба, вже сидить на торбах, чекає свою заміну. Нерви, каже, має зірвані, тиск високий, голова болить, ноги крутить, стави ламає. Їде на три місяці, щоб все попідкручувати, підладнати та підмастити в організмі. Каже, що роботу має добру, працює у сім’ї, діти вже дорослі. Прибере, попрасує, наварить та й додому йде. Платять непогано. Мені не пощастило, а від старих вже верне. Може, і я так би робила… Але куди це мене в думках несе, я ні, ні.

Знову дзвонить сестра, каже, що заміна не приїде, бо захворіла, а шукати іншу вже нема часу. Пропонує мені.

-- Ти що, здуріла? Я не можу, в мене дача, город, пенсія, я не можу, -- пручаюся з усіх сил. Розплакалася, каже, що я “черства сучка”, маю одну сестру і ту в могилу заганяю. А я що винна? Оце тобі! Жаль її, звичайно, але чому це я маю їхати, боролися в мені протиріччя. Одна вона в мене і не правда, що байдужа. Ну, не хочу я в Італію. А сестру жаль, отак завжди, тиснуть всі на чутливість, а я людина добра, не можу відмовляти.

-- Ну що, Ліно, поїхали сестру виручати. -- саркастично засміялась я в душі. Сім'я направду була хороша. Діти виховані, на диво, бо тепер уже не виховують. За все дякують, не смітять, вибачаються, ти ба - дива та й годі. Незвично все так. Потиху звикаю до них, а вони до мене. Захотілося щось смачненьке їм приготувати, бо що-що, а куховарити я люблю. Спекла, наварила; ой лишенько, ще й розцілували. А малий, то такими вдячними оченятами дивився, що ось я й йому, соколику, ще щось придумаю. Наші пляцочки вам і не снилися, а варенички, то не ваші равіолі. Незчулася, як прикипіла до сім’ї, стали, як рідні. Люба лише сміється, коли сеньйора мене нахвалює, знала “клята”, що їй роботу збережу.

Допомогла сеньйорі з приготуванням до гостей, вона мене попросила. Прийшли друзі чоловіка, моя допомога була до речі, а мені ж не важко, бо і я люблю гостей. Вона готувала стіл, а я чаклувала на кухні, викручувала в трубочку порізані огірки та шиночку, нарізала з овочів квіти та прикрашала зеленню страви, дивилася за пастою, щоб була “аль денте”. Почали приходити гості. До мене доносився гомін і сміх, а також якийсь дивний запах диму, хтось курив, але курив тютюн з фруктовим смаком. Той дивний аромат діяв на мене по-особливому, заворожував і приваблював. Смачно так, вишукано і незвично було від такого тютюну. Я вийшла з кухні, з мисками в руці і очима вперлася в високого чоловіка з сивим чубом та пронизливими очима, в яких відразу з’явилися бісики.

-- Ага, не для пса ковбаса, -- подумалось мені.

А Вітторіо, так звали італійця, дивився лукаво й усміхнено.

-- Мабуть жонатий, але гарний, чорт забирай.

-- Ой, Лінко, а чого це ти губу розпустила, -- осмикнула себе подумки.

А він стояв і зацікавлено мене розглядав, слухаючи в пів вуха господиню дому. Усмішка дуже пасувала йому, а очі мав, “ну трясця його матері” такі проникливі та лукаві, що мені стало якось не по собі. І це він тримав в руках люльку з червоного дерева, з якої змійкою вився той пахучий фруктовий дим. Вітторіо злегка гладив люльку і той жест був таким звабним та сексуальним, що мені аж подих перехопило.

Моє “я” ще щось там белькотіло, про щось там попереджувало, але де там, я, як миша до змії -- пручалася й впиралася, але не могла впоратися з позовом на клітинному рівні. Як впав в око, так цілою деревиною, це ж треба так. Давно мене так не крутило, щоб в голові стукало, а в животі метелики -- пурх-пурх. А я вже думала, що ця дурість не для мене, що я вже все пройшла, аж ні.

-- Це та вправна господинька, -- вивів мене його голос зі ступору. Вітторіо підійшов до мене, взяв мою руку і поцілував…

-- Кажуть, що ти кулінарка гарна І діти тебе люблять. Це в Люби така гарна сестра, а вона її від нас ховає,-- жартував Вітторіо.

А я стояла і не знала, як мені реагувати на таку увагу. На допомогу прийшла сеньйора Франка:

-- Не страши мені Ліну, он вона, як почервоніла. Серцеїд клятий, вже тобі приглянулась наша красуня.

Ой, це про мене так. Зніяковівши, я почала відступати на кухню, Вітторіо підійшов до мене і сказав:

-- Я тобі допоможу розставити те,що ти принесла, бо бачу, ти хочеш занести на кухню, а я з голоду умираю.

З цими словами він взяв з моїх рук миски, почав розставляти їх на столі. До мене раптом дійшло, що я ще не промовила жодного слова, а це на мене було не схоже. Ліна проковтнула язика. Не знайшовши нічого мудрішого, я пробелькотіла:

-- Дякую, .-- І пішла до кухні.

Перевівши подих, повернула свою здатність мислити. Я побачила, що він не має обручки, що був гарний, злегка нахабний. А тютюн, що він палив, мав якусь магічну силу, його аромат хвилював, обволікав і притягував. Ніколи не думала, що дим так може діяти, А може це й не дим…

-- Ой, Ліно, заносить тебе, -- активно включилось моє внутрішнє “Я”

-- Але, так-так, але я чужинка, он скільки гарних італійок навколо, то що йому до мене.

Після цих думок стало якось зле, не хотілося, щоб так було насправді. До кухні заглянула сеньйора Франка:

-- Ліно, ми тебе чекаємо. Давай віднесемо все разом і приєднуйся.

-- Та я, мабуть, піду додому, -- сказала я.

-- Ні, ти навіть не думай, посидь з нами. -- заперечила сеньйора.

За столом щось жваво обговорювали, але коли з мисками в руках з’явилися ми, всі переключилися на їжу, прихвалюючи та вплітаючи (щоб ви думали) -- українські голубці. Всім сподобалися, а Вітторіо мрійливо зажмурив очі і промовив:

-- От так би кожен день. Смачно.

Він аж прицмокнув і попросив добавки.

Було приємно. Та яка куховарка не мріє, щоб чоловік, який подобається, оцінив її кулінарні здібності. То я й знову впала в мрійливість..

-- О, Ліно, схаменися, диви куди тебе занесло. Ба, та ти вже заміж зібралася, -- кепкував мій внутрішній голос.

-- Ще цього тобі не вистачало, знаєш їхні солодкі співи. Ти там вже була, той заміж тебе що нічого не навчив? Ще хочеш голову в зашморг всунути? Ну, ніі! -- критикувало мене моє сумління.

Але хлоп нічо так. Мені вже давно ніхто так не подобався. Я в свої п’ятдесят сім років, давно на собі хрест поставила. Та й перше моє заміжжя було не з медом, тому, коли залишилася сама, нічого не шукала і не чекала.

Я старалася непомітно роздивитися Вітторіо, він мені подобався. Це був той тип чоловіків, які не допускали жінок дуже близько, але водночас це й приваблювало. Щось було в його характері сильне і беззахисне.

-- Я підвезу Ліну додому, -- сказав Вітторіо в кінці вечора.

-- Дякую, я на автобусі, -- спробувала заперечити.

Але Вітторіо вже стояв у дверях, чекаючи на мене. Їхати було недалеко. Вітторіо запитував мене про моє життя в Україні, йому було все цікаво. Розповів про свою роботу в банку. Зупинилися біля будинку, де я жила. Ще говорили й говорили, Розуміли, що треба прощатися, але не хотілося обом.

-- Я міг би запросити тебе завтра на прогулянку? -- запитав Вітторіо, коли я почала прощатися.

Ну, Ліно, кажи, не можу, шукай причину, -- підказувало моє Я. Натомість губи прошепотіли:

-- Охоче.

Перед побаченням, я стояла під струменем гарячої води і мугикала якусь забуту мелодію. Чистила пір’ячко: крутила, фарбувала, вертілася перед зеркалом. Одним словом -- хотіла бути красивою -- чепурилася й хорошилася.

День пройшов чудесно, Вітторіо був галантний кавалер, жартував і сміявся. День пролетів так швидко, що я вперше за багато часу шкодувала, що година має тільки шістдесят хвилин. Бути з Вітторіо було приємно і хороше, він мені все більше і більше подобався. Я відчувала, що і я йому не байдужа.

Вдома я ще і ще раз поверталася до нашої прогулянки. І раптом до мене дійшло, що я заскучала за чоловічою увагою, за компліментами, за спілкуванням. Захотілося ще бути молодою і гарною, захотілося подобатися. До смішного стало жаль, що я тут не маю гарної одежі, бо їхала на короткий час, одяг везла для роботи. Захотілося все викинути і нове купити, все змінити і поміняти. Ох, як мене далеко занесло, а грошей не так уже й багато, що б тут їх тратити, вдома -- стільки дірок, що всі й не залатаю. Хотілося -- перехотілося і за гору закотилося. Все, геть з голови дурні думки.

На другий день підсвідомо чекала дзвінка, а його не було.

-- Ось так буває: злетіли і одразу сіли. -- кепкувало моє “Я”.

Працювала, а думки вертались до Вітторіо, який припав до душі. Хотілося почути його голос, але… Сама себе жаліла, аж плакати хотілося, сльози підступили так близько, що були готові вирватися на волю гірським струмком. Берем себе в руки, старушка, промовляла я вголос, добре, що була сама. Як той Барон Мюнхгаузен, сама себе за чуприну тягнула з болота, від своїх дурних думок та сподівань.

-- Ич, як губу розкатала. Ще нічого не було, а вже болить. Воно тобі треба, Ліно, те переживання, -- питала я себе в душі.

Додому з роботи прийшла сеньйора Франка, якось ненароком розмова торкнулася Вітторіо. Я дізналася, що він був жонатий, але жінка втекла з коханцем, прихвативши гроші й коштовності. Дітей вони не мали. Прогулявши гроші, жінка воліла повернутися назад, але Вітторіо не захотів навіть зустрітися з нею, щоб вислухати. Розвід зробив через адвокатів, його довго боліла та підла зрада. Живе сам, має своє житло, але жінок, як біду, обходить стороною. Франка говорила, а я чогось тихо раділа.

-- Дурепа репана, кому ти потрібна, прибиральниця, -- свердлом мучила думка.

А сеньйора розповідала, що йому шістдесят два роки, ще трохи і піде на пенсію. Любить подорожувати, кожного року їде в якусь країну. Вона ще говорила й говорила, розповідала про Вітторіо, він був їхнім давнім другом.

-- Не з нашим рилом в калачний ряд, -- подумала я.

Закінчивши роботу, я вибігла на вулицю, щоки мені пашіли, хотілося скоріше вдихнути свіжого повітря, бо якось так розвезло душу від тих розказнів. Поспішала до зупинки автобуса, як почула:

-- Сеньйора Ліна, машина подана. Куди поїдемо?

Це був Вітторіо, його голос і його аромат тютюну, солодкофруктового.

На мить я зупинилася так різко і так несподівано, що почала падати, але мене підхопили чоловічі руки.

-- Ой, не так швидко, -- засміявся він.

Я червона й розпашіла вся від сорому, що, дурепа, мало не розтягнулася до його ніг, готова була провалитися на місці. Оце тобі! А було б класно зашпортатися й розтягнутися в усій своїй красі, отут на асфальті. Я аж очі зажмурила від такого видовища.

-- А я тут на тебе вже чекаю давненько, думав, що хтось вкрав Ліну, якийсь щасливчик встиг раніше мене, -- балагурив Вітторіо. Взявши під руку, повів мене до автомобіля.

Накінець я вийшла зі ступору і спробувала скорчити щось на зразок посмішки або якось виразити свою радість. Але та уявна мною картина, що я лечу шкереберть і плюхаюся перед ним на землю, не давала мені зосередитися.

-- Я приїхав незвано, ти не рада мені? Мені здавалося, що ти хотіла б мене бачити, -- очі йому посумніли.

-- Та ні, все не так! І я, збиваючись та ковтаючи слова, шукаючи правильно італійською, заплутувалася ще більше в своїй спробі пояснити, як би виглядав мій політ до його ніг. Він зайшовся реготом, голосно й заливчасто. Промовив крізь сміх:

-- І навіщо я тебе спіймав.

Ми знову сміялись. Люди йшли, дивилися на нас, посміхалися й собі. Отак, сміючись, ми підійшли до авта, щоб поїхати їсти піцу. Вечір був чудовий. Я забула, що одягнена була для роботи, без макіяжу, просто і по-простому. Вітторіо не переставав мене дивувати своїм характером та вмінням бути галантним. З ним було легко і весело, від нього не хотілося йти, хотілося, щоб час повз і повз черепахою або мурашкою, а не летів невблаганно швидко.

Вдома, я знову повернулася до своєї самокритики. Ще два тижні і я поїду додому, подумалось. А під серцем зрадливо защеміло.

-- Ліно, залиш те все, щоб не страждати, -- тлумачило мені моє Я.

Але з думок не йшов Вітторіо, так хотілося вірити в казку, хоч я й була вже застара для них. Але так хотілося вірити, що ще щось може бути і на моїй тернистій дорозі, трішки щастя, трішки долі. Хотілося бути жінкою, бути коханою…

Подзвонила Люба, хотіла знати, чи я, бува, не передумала і схочу залишитися в Італії. Але я розчарувала, коли сказала, що я тут тільки, щоб виручити її. Сказати сказала, а серце почало рватися не шматочки, уявляючи розлуку з Вітторіо.

На другий день, близько вечора, подзвонив Вітторіо, сказавши, що ми не можемо побачитися, бо він має інші справи. Голос був якийсь чужий, він спішив закінчити розмову. Дивно.

-- От і все, станція Березай, приїхали -- вилізай, -- впала болем душа.

-- А, що ти собі, дурепо надумала, що собі намріяла, -- так гірко нило все в мені. Захотілося плакати, ревіти від смутку та болю. Втрималася, бо додому прийшов сеньйор, уважно подивився на мене і запитав:

-- Ти вже знаєш?

-- Про що? -- не зрозуміла я.

-- Вітторіо їхав на роботу на скутері й біля заправки посковзнувся на розлитому маслі, впав, зламав руку і пошкодив коліно.

-- Ні, я цього не знала, він подзвонив, але не признався, -- відповіла я.

-- Йому зробили операцію, він щойно вийшов з наркозу, -- повідомив сеньйор.

-- Можна мені поїхати до нього? -- запитала я.

-- Я відвезу тебе, -- запропонував сеньйор.

Ми приїхали до лікарні, Вітторіо, побачивши мене, зрадів і бісики аж застрибали в очах.

-- О, бачиш! На цей раз впав я, не пощастило.

-- Ага, не було кому тебе підхопити, -- розсміялася я.

-- Жаль, що ти не бачила, як я ефектно приземлився, гарно гепнувся, шкода, що тільки на одне коліно, міг би на два, -- кепкував з себе Вітторіо.

-- Та ти не хвилюйся, он маєш руку до пари, все ж веселіше, ніж одна нога. -- підтримала я його.

А мій сеньйор дивився на нас обох, не розуміючи, розсміявся і сказав:

-- Вам є про що поговорити, не буду заважати.

Попрощався й пішов, а я залишилася біля Вітторіо. Він лежав, але не виглядав безпорадним чи безпомічним, жарти сипалися з нього без упину. Принесли вечерю, але їсти лівою рукою було не дуже зручно, то я й запропонувала його годувати.

-- Зумієш? Бо я вередливий, -- резюмував Вітторіо.

-- Зумію, бо я вередливих ложкою по лобі б’ю. -- розсміялася я в відповідь.

-- Добре, що ложки тут одноразові, а то бідний мій лоб, -- сміявся Вітторіо. Жартуючи і сміючись, ми почувалися щасливі, наче були знайомі купу літ. Була ще одна проблема -- курити. Люлька, з якою він не розлучався, була в речах, але курити не дозволяли. Вітторіо засумував, бо без свого ритуального курива не міг. Але його невгамовна натура й тут веселилася й жартувала над собою. Прийшов лікар і я зрозуміла, що завтра Вітторіо може йти додому і приходити на перевірку раз на тиждень.

-- От і добре, а то курити хочеться, аж вуха в’януть. -- пожартував Вітторіо.

Лікар розсміявся.

Вдома, лежачи в ліжку, думала про Вітторіо, розуміла, що за цей короткий час він став для мене дуже близьким. Я вже хвилювалася, що він сам вдома, що йому буде важко, що потрібна допомога. Бути самому в такому стані не дуже добре.

На робот сеньйора Франческа попросила не залишати Вітторіо самого.

-- Ми з моїм чоловіком вирішили, що ти йому зараз потрібніша, а ми почекаємо твою сестру Любу.

Так я потрапила в дім до Вітторіо. Він уже був вдома і курив свою улюблену люльку, розповсюджуючи по всій хаті солодкуватий фруктовий аромат, що так бентежив мене. Бути поруч з ним мені подобалося, а ще я побачила ритуал набивання люльки, як він це робив пучками пальців пом'якшуючи тютюн, акуратно й бережно набивав,, притискаючи зверху металевим товкачиком. Чистив прохід, дмухав в середину і запаливши, смачно випускав кільцями духм’яний дим.

Ми розмовляли й жартували. Вітторіо з великим задоволенням їв все, що я йому варила. Йому сподобалася наша українська кухня. Я приходила вранці, а ввечері поверталася додому. За кілька днів мала приїхати Люба.

Одного разу Вітторіо примруживши очі запитав:

-- Ліно, а ти полюбила б інваліда?

Але, вчасно схаменувшись, додав,

-- Ліно, ти мені дуже потрібна, давай спробуємо жити разом. Я далеко не подарунок, але біля тебе почуваюся затишно й гарно. Сподіваюся, що ти теж відчуваєш щось подібне, мені дуже хочеться, щоб ти була поруч. Знаєш, коли я побачив тебе вперше, то аж не повірив, що ти існуєш, так ти мені сподобалася. В глибині душі я надіявся, що зможу тебе якось завоювати. Я не вірив, що доля повернулася до мене лицем, давно втратив на це надію. Я не вмію пафосно говорити, але, якщо ти мені відмовиш, я помру.

Голос йому затремтів, а очі, що дивилися на мене, були серйозні й задумливі.

Він накрив мою руку своєю і... чекав.

До мене дійшли сказані слова, а я спромоглася лиш кивнути головою. Мене накрила хвиля такого невимовного щастя, що більше стримувати його не було сили. Ніжність і почуття переповнили мене до краю. Обнявши Вітторіо, я обняла цілий світ, мрії про який ховала в глибині душі і ніколи вголос не промовляла.