Україна, отримавши Томос, розірвала останні вуздечка з дикою ордою, - письменник Олег Чорногуз

Деталі

Опубліковано: П'ятниця, 01 лютого 2019, 21:26

НАРЕШТІ!
Січень настав. Великий січень. Україна розірвала останні вуздечка з дикою ордою. Отримала Томос. Повернула собі правду і волю за 370 років кривавого чекання. Через 370 років прийшла Справедливість. Історична Справедливість. Нас, сподіваюся і молю Бога, Москва більше не ділитиме на Лівобережну і Правобережну. Станемо ми єдиними і станемо сильними. Помилку  Богдана – "нерозумного сина" виправив  його Святість Філарет і Петро. Петро Порошенко, і  цим уже увійшов в історію. Навіки.
Вам нічого не каже сьогоднішній січень? А цифра 370? Також? О, Боже! А тепер вірш нашого пророка:

Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,

Панувала... Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.

Степи мої запродані
Москалю, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.

І я сьогодні  подумав. Не подумав, а вголос промовив:

- Нарешті. У тому ж самісінькому січні. Тільки 370 років, «нерозумний син» України Богдан із трьох можливих перспектив вибрав найгіршу, найстрашнішу. Вибрав орду. Орду, що записалася раптом у… слов’яни. Орду, якій захотілося мати європейську  цивілізацію, історію Русі-України, древню мов світ. Для цього вкрав для себе навіть вигідну їй назву - Русь, відмовившись від своєї, московітської. І московіт став «русскім». Прикметниковим, наче «любов’ю» приклеєним до стіни Русі-України. Приліпився і безцеремонно прибрав собі чужу історію. Історію прибрав, а ментальність не викорінив. Бо це не можливо. Наука до цього ще не дійшла. Так у молодих віках і залишився до нинішньої старості при ординській ментальності: брехливій, підступній, жорстокій, загарбницькій.

Господи, якщо ти є на небі, скажи мені, скажи людям, скажи світу, хто найбільше постраждав за цих 370 років від московіта, який записався у слов’яни, а лишився, як був, самоїдом, антропофагом, канібалом? Відповідь однозначна: ніхто у цьому світі. Ні один народ не нищив так українців, як московіт! Скільки він знищив світлих голів за цих страшних, нечуваних, середньовічних інквізиторських віках? Скільки відібрав талантів, вчених, геніїв в однієї із найбільших слов’янських націй? Скільки? Відповідь на цей знає один Господь Бог. І все це -   проклятий нині усім світом московіт. Він і нині, за цих п’ять років відібрав життя, подароване людині Богом,  у понад 10 тисяч українців.

 Скільки зазнав лиха за ці роки українець?! Скільки ним знищено просто - чесних, працелюбних українців?! Скільки загинуло на своїх землях, загинуло у сибірських неозорих, як всесвіт, снігах?! Скільки пережив українець голодоморів, штучно, навмисно влаштованих загарбницьким московітом, аби навіки заволодіти її полуденним, милим краєм? Другою у світі Елладою!  Другою Елладою, за визначенням світових мандрівників, що пізнали наш гостинний народ, наші багатющі землі. Скільки було винищено українців усіма московськими царями, усіма московськими вождями і  усі вони, як один, - тирани-диктатори.

Тепер запитайте у сьогоднішнього учня: хто приніс холопство в Україну вільнолюбному українцю? Відповідь - московіт.  Хто приніс неволю в Україну? Відповідь – московіт. Хто приніс  кріпосне право в Україну? Відповідь – московіт. А хто вже у 17 сторіччі, одразу після приєднання чи возз’єднання з «нерозумним сином» зрадив його за спиною ще живого Богдана – Зіновія? Відповідь - московіт! Хто відібрав в українця освіту? А після цього і мову. Той самісінький московіт!!!

  А хто перетворив «другу Елладу» у пустелю і жебрацтво - московіт. Хто знищив стільки мільйонів українців і скоротив населення більше, ніж у двічі - московіт.

  І все це факти. Тільки за Червоної Москви чотири голодомори:1921-23 і людоїдство;1932-33 і людоїдство,1947-48 і людоїдство. А понад 10 мільйонів у кривавій війні між двома тиранами ХХ сторіччя Сталіним і Гітлером. А потім знову - Сибіри, Сибіри, гулаги, гулаги по одній шостій планеті. Дійшло до того, що Сибір заговорив… українською. Ніби як за Януковича - регіональною. Стільки вже там було тих українців, що рідко коли, окрім вертухаїв  і внутрішніх наглядачів, зустрінеш московіта.

  А хто відібрав в українця освіту після «нерозумного сина»? Московіт. У 17 столітті українці, за словами архідиякона Павла Алепського, який подорожуючи Україною в 1654 році писав: «По всій Козацькій землі, дивній та гарній, ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок та дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб. У країні козаків дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти».
  Через два роки,повертаючись з Московії, у своєму деннику він записав: «У козацькому краї в кожнім місті та кожнім селі побудовані дома для бідних та сиріт... Священики навчають сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися по вулицях...» Українці не залишали без опіки осиротілих дітей за будь-яких часів: чи то монголо-татарська навала, чи за часів московського лихоліття.

  Ще поки Москва за спиною недалекоглядного гетьмана ділили Україну між собою і Польщею на Лівобережну і Правобережну, в Україні існували початкові, середні й вищі ланки освітніх закладів. Поміж них - братські школи, Острозька й Києво-Могилянська академії, колегіуми в Чернігові, Переяславі, Новгород-Сіверську, Харкові, монастирські, парафіяльні, полкові, січові школи. Діяли друкарні, бібліотеки. Все це було знищено. А українець боровся-виживав. Намагався «вибитися в люди» з рабства, московського споконвічного холопства.

  Навіть ще за Петра Скаженого і Катерини Навіженої запорозькі козаки відкривали школи при церквах чи не всіх українських парафій, але незабаром московська сучка Катя Січ зруйнувала і заявила - «черні не потрібно давати освіту». У черні, писала обер-прокурору, питанням номер один: треба відібрати мову. І що ж дала сучка Катя взамін українцю? Кріпосне право. Споконвічно вільного козака прирівняла до собаки, якого можна було виміняти, програти в карти чи продати. І це все московіт. І це все під оплески холопів. Як нині, коли Московія намагається розпочати Третю Світову і, мабуть, уже останню на цій землі, про що в московських телестудіях плеще московський убогий на далекозорість люд. Плеще пропагандистам війни скабеєвим -поповим, норкіним-соловйовим,толстим. Дружно плещуть і цими оплесками схвалюють смерть своїм синам, своїм чоловікам, бо впевнені (їхній же маршал сказав, і це правда) «баби ще народять». Гарматного м’яса не шкода. Ні в Алеппо, ні  в Донбасі, ні в Чечні, ні в Грузії, ні в Молдові.

  Куди завтра піде московіт? На братню «Білорусь». Розширяти імперію, оскільки в Україні розширення не вдалося. Знищить бацьку Лукашенка? А хіба це для московіта проблема?! Нема досвіду. Не знайдеться у Москві ампули для пістолета-шприца, яким стрільнуть через рулон «Правди», чи «Известия» грамулькою ціанистого калію чи свіжим «новачком». Стрільнуть межи очі, стрільнуть у ніс. Не у свій же. О, скільки вбивств за 370 літ «дружби»! Скільки вбивств на всіх землях Тартатарії (майбутньої Московії) починаючи від Войнаровських і не кінчаючи Коновальцем, а після цього ще і Шухевич, і Ребет, і Степан Бандера. А пізніше і Шаповалов, і Василь Сліпак…І нема нашим синам і донькам рахунку. Страшного і безмежного рахунку, як небо, як море сліз. Аж до обрію. Неозорого. І їм усе мало. І вони все стріляють. Можуть подати й авто. Вантажне. Як для Чорновола, як для білоруського Машерова. Вислати назустріч «Белаз», а й для Лукашенка. Після цього бацьку щедро укриють трояндами і похоронними вінками. Народ скличуть по установах і організаціях, як на яничара Захарченка. Гарно проведуть в останню путь і на другий день забудуть, як про моторолу, про гіві, про пушиліна»… А останній, здається, ще живе. Але і цей не на довго. Метал зношується. А живий матеріал - тим більше. Тільки бацьку Москві не забудуть. Білоруси не простять. Не дай Боже, якщо це трапиться. Це тільки моє припущення. Це тільки від знань про ментальність Орди. Дай Боже, щоб я помилився. Хай краще вже в окопи. На бульбу, а Білорусь хай жиє. Хай бореться. Там характер є.

  А в нас - 370 років. Важких років. Років знущань, висміювань, років зневаги і меншовартості. Розстрілів, заслань, відрубування рук за татуювання українського герба - герба древньої Русі- України, вирізання серця, якщо й там герб чи колір під кольорами неба і сонця. Московіт заздрить. Московіт ненавидить. Чому Русь - це Україна, а чому не Московія. Бо вони тепер після Томоса розуміють: вони - орда, яка через 500 років після Києва раптом охрестилася і записала сама себе в слов’яни.

  Московіт, який живе не на історичній правді, а на міфах, не може цього пережити. Він від зла,  ненависті і чорної заздрості називає нас салоїдами, укропами, нациками, фашистами, жидо-бандерівцями, свинопасами, хохлами і десятками інших синонімів. Московіти без цього не можуть. Вони так називають й інші загарбані ними народи: грузин, узбеків, білорусів. Московіт ніколи не бачить в своєму оці колоди, він бачить у чужому скалку і всіх висміює і всіх обзиває, кого завоював. У кого відбирав, забороняв, нищив. Нищив указами, нищив наказами, нищив обер-прокурорами, міністрами внутрішніх справ, нищив цензурою і нищив фізично. Нищили історію, нищили правду, нищили справедливість, нищили найголовніше – мову і українську церкву, заселивши на нашу територію відділ ФСБ - московський патріархат.

  Але найперше нищили мову. Нищили усі 370 років, підганяючи нас під «єдіний народ» з «єдіним язиком». Нищили, бо усвідомлювали: наша мова, мов пісня! А пісня - це наша історія. Бо їй, як історії, тисячі літ. Цією мовою ми співали веснянки ще до християнських часів. Понад дві з половиною тисячі років тому:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-ладо, сіяли, сіяли.

 Або безсмертний «Щедрик», якого не міг нічим витравити москаль. Москаль вистрілив у композитора, мого земляка, автора обробки «Щедрика», над якою Микола Леонтович працював усе життя. Після пострілу москаля композитор помер, а «Щедрик» вижив. Щедрик, мов чарівний  птах Фенікс, відродився з попелу і полетів по світу. Полетів на десятках мов. Американці мотив «Щедрика» використали у 15 своїх відомих фільмах. «Щедрик»  нині через тисячі літ  завоював світ. Цивілізований світ. А його все вбивали. Де? У Москві? Хто? «Брати». Будь вони прокляті з таким «братством». Вбивали, як і веснянку "А ми просо сіяли.." так і «Щедрика», яким  тисячі років. І ці пісні, як і інші, співалися у дохристиянські часи. Співалися нами, русичами-українцями. Прочитайте московського, чесного вченого німецького походження Єгора Классена, якщо раптом у когось є сумніви, прочитайте поляка Михайла Красуського, який писав про «Древность украинского язика».

  І, окрім, мови, окрім пісні, окрім церкви і нашої історії, скільки ви вбили наших геніїв? Вбивали, розпинали, у Сибірі винищували, аби створити у світі, у своєму власному московському світі, що тут, в Україні - одні селюки. Самі примітиви. Суцільна меншовартість для лопати і кирки. Для каторжної праці на окупанта, агресора, загарбника. Будьте прокляті у віках, ординці-брехуни і загарбники чужих земель!!!

  І ось грудень, що переходить у січень. І знову Собор. Як 370 років тому. Тільки цього разу не про об'єднання з Москвою. Цього разу - про возз’єднання і дай Боже нам розуму, згуртованості, єдності і тоді навіки. Вільні навіки!!!. Собор про єдину помісну українську  церкву, про отримання Томоса.  Томоса, як підтвердження, що ми у материнській церкві, а не «сестринській у старшого брата» 1030 років. 1030 років!!! І тут московська агентура, тут перевертні шуфричі, тут мірошниченки юрії, тут коти, тут ю.бойки, тут новінські. Без роду і племені. Тут усе сміття - залишки постколоніальної держави. Залишки, недогризки і шлункоїди, як світські, так і церковні, як екс-митрополити онуфрії, лебеді та інші їм подібні перевертні і зрадники свого народу, прислужники і лакузи загарбника - вічного агресора. Вічного ординця, ментальність якого не міняється у віках. Залучені агенти-українці, які в часи колоніального пристосуванства, як короста, досі живуть і живляться кров’ю України. Живляться і шкодять, мов тхори на горищі. Шкодять, бо важко зняти погони з-під ряс і одягти звичайний цивільний чи рясу без офіцерського кітеля  й піти у церкву й покаятися. Сказати:
- Господи прости. Зраджував. Брехав. Як Москва вчила. Порушував усі твої божі заповіді. А поміж них найголовнішу: полюби ближнього як самого себе. А я ж сіяв ненависть. Я хотів крові. Великої крові своїй Україні. Я тримав під рясою не хреста, а саперну лопатку, я прицілювався на олтар автоматом Калашникова, якого мені привезла Москва. Прицілювався, щоб убити свого ближнього. Я не сіяв любов, я сіяв ненависть. Каюсь. Перед усім народом каюсь.

  Не покаявся. Не покаялися. Поки що ні екс-митрополит Онуфрій, ні екс-митрополит Павел й інша їм подібна аморальна босота під кирилівською рясою і фесебешними погонами.

  І січень настав. Великий січень. Україна розірвала останні вуздечка з дикою ордою. Отримала Томос. Повернула собі правду і волю за 370 років кривавого чекання. Через 370 років прийшла Справедливість. Історична Справедливість. Нас, сподіваюся і молю Бога, Москва більше не ділитиме на Лівобережну і Правобережну. Станемо ми єдиними і станемо сильними. Помилку  Богдана – «нерозумного сина» виправив  його Святість Філарет і Петро. Петро Порошенко, і  цим уже увійшов в історію. Навіки.

  Навіки залишиться і вільна Україна. Від Московії. За умови, якщо «дикий  і лагідний мішка» знову не виповзе з нетрів «казкового» лісу і не нарубає дров в Україні і в Європі, а то й у цілому світі. І  Україна залишиться вільною. І з такою ж автокефальною українською церквою під омофором Константинополя-Стамбула, якою була і 1030 років тому, і аж тепер відродилася у Правді. Благослови її, Господи! Благослови навіки!!!

Олег Чорногуз