Молода муза

Деталі: Опубліковано: Понеділок, 28 січня 2019, 20:54

З Петром Сабатиним я познайомився на цьогорічне Різдво у дніпровському сиротинці, куди щороку ось вже майже 20 літ разом з друзями «Бористену» ми приходимо, аби привітати обділених долею дітей зі святом. Традиційний концерт цього разу був підготовлений силами самих вихованців дитячого будинку. Як завжди він хвилював до сльози Адже найчастіше юні артисти разом з мікрофоном мали за сценічний реквізит ще й інвалідський возик.

Здебільшого юні артисти виконували пісні. Аж потім на імпровізованій сцені опинився юнак, що сидів так саме у візочку. Неприродньо поставлені ноги , спотворена міміка і мова видавали нелегке захворювання юнака. А ще на відміну від інших почав декламувати вірші. Спочатку гумористичні, потім ліричні. Поезії були як для навчених на пам'ять слабенькі. Однак, я й подумати не міг, що декламатор читає власні твори.

Вже після завершення імпрези я дізнаюся що Петро Сабатин з Черкас. Цього року буде випускатися і полишить сиротинець. Подальша його доля, скажімо так, незрозуміла. Про ці аспекти його життя не хочеться публічності.

А ось захоплення Петра поезією викликає повагу і у значній мірі здивування. Нехай його вірші технічно недосконалі, нехай вони часто-густо просякнуті інфантильністю та споглядальною конкретикою ( а як могло бути інакше з огляду на долю автора). Однак, дивує і тематика його поезій, і відчутне прагнення донести до читачі емоції поета.

Особливо вражає вірш «Спогади дитинства». Петро все життя провів у дитячому будинку і водночас у цьому своєму творі закликає читачів любити і шанувати батьків. Воістину неосяжна велич його душі!

Чи стане Петро Сабатин, так би мовити, професійним поетом? Як на мене, це не суть важливо. Бо навіть у свої вісімнадцять, попри літературну недосконалість його творів він як небайдужий літератор вже виступає як Учитель. Він вчить кожного з нас любити життя, долати труднощі й бути приязним навіть до тих, хто завдав тобі болю.

Це перша публікація Петра у фахових виданнях. Хочеться вірити що не остання. А ще буду старатися, аби світ побачила книжечка поезій Петра Сабатина. І нехай це не буде подією в літературному житті, однак, в духовній царині нашого суспільства твори вихованця дніпропетровського сиротинця неодмінно набудуть вартості .

Фідель Сухоніс, шеф-редактор журналу «Бористен»

Дума про щастя

Якщо задуматись на мить,

Що для людини означає щастя.

Я впевнений, у відпоповідь вам прозвучить,

Що щастя різне, воно для кожного своє.

Для когось це робота, це натхнення.

Для когось це дитина, ця сім'я.

Для когось це уміння говорити.

Для когось просто на землі цій жити.

Для мене це любов, це світлі романтичні почуття.

Жити в гармонії із друзями й собою.

Щастя для мене героїчно йти до мети.

Хай щоб там не казали і як би не було,

важко до неї йти.

Для мене щастя, коли усі разом:

Матусенька і тато, братик та сестра.

Коли я відчуваю усім серцем,

Що можу врятувати чиєсь хоча б

одне малесеньке життя.

Для мене радість, коли в Україні

Навколо спокій, мир і доброта.

Коли малечі усміхаються навколо,

А не гнобить народ розруха та війна.

Щастя, коли над головою мирне небо,

Коли за вікнами ніхто вже не стріляє.

Світить сонце ясно золоте,

Вся дітвора в лото весело грає.

Я ОБИРАЮ ТВЕРЕЗЕ ЖИТТЯ

Життя - це скарб, життя - безкрає море,

Де є речей прекрасних так багато.

Де є упевненість у завтрашньому дні.

Де є миттєвості веселі і сумні.

Тож схаменися, подивись на світ

Своїми ніжними очима голубими.

Почуй те серце, що в грудях кричить:

Спинися, я від того гину.

Від того пива, що ти п'єш весь час,

Від того самогону, яким ти труєш нас.

Від цього бо страждає і серце, і печінка.

Від цього бо страждає усе твоє життя.

Ти краще схаменись, поглянь ще раз на світ.

Повір у світ яскравого життя,

А не сиди над пляшкою горілки.

Ти мов п'яниця все своє життя.

Не пийте, люди, дуже вас прошу.

Не псуйте ви життя через ту дурість.

Не витрачайте молодість свою

На те огиддя і оте безглуздя.

Життя - це скарб, воно одне у нас.

Життя прекрасне, нам воно дається

тільки один раз.

Зізнання

Ти знаєш, мила, я давно

Хотів тобі зізнатися в коханні.

І ще тоді, як були разом у кіно,

І як тебе зустрів я на світанні.

Ти знаєш, мила, як давно

Ти увірвалась в мою душу.

Ти узяла мене в полон.

Любить тепер тебе я мушу.

Мушу кохати тебе до нестями,

Мов квітку ніжную Боготворить.

Немов промінчик сонця той весняний

Мушу, кохана, я тебе любить.

Мушу зробити так, щоби ніколи

Не було смутку у очах твоїх.

А мушу так зробити щоби завжди

Був на устах лише веселий сміх.

Щоб очі твої щирі, ніжно-карі

І здивували світ, і ще не один раз.

На подвиги нас надихали,

Світились сяйвом неймовірно,

неначе дорогий алмаз.

Спогади дитинства

Скажіть мені по правді, люди добрі,

Чому ми все частіше забуваємо про тих,

Хто виростив нас, хто любив і любить,

Хто нас на світ цей Божий народив.

Ми часто сміємось над ними,як недобрі діти,

Лишаємо з проблемами сам на сам.

Як часто забуваємо дзвонити.

Зпитати, як здоров'я,як твоє життя...

Ми часто забуваємо спитати:

Матусю рідна, може шось тобі допомогти?

А все частіше кричемо на неї,

Коли вона попросить нас у магазин піти.

Я пам'ятаю маленьким радісну ту мить,

Коли матуся повела мене до школи.

Сказала, синку, зараз буде мить,

Коли дзвіночок перший для тебе задзвонить.

Я пам'ятаю батька усі настанови,

Які він промовляв мені неначе в перший раз.

Учися, синку, добре там учися,

Хай виросте із тебе справжній ас!

Я пам'ятаю, як зимовим ранком

Ми з ним ходили на ставочок край села.

Як мати вишила мені сорочку

І на добробут як той оберіг дала.

Я пам'ятаю першу казочку бабусі

Її цілунок перший у моє чоло.

Її ті незабутні побажання:

Внучок, учися, щоб у житті твоєму добре все було.

Шануймо своїх рідних, поки вони в нас є,

Поки живуть для нас на білім світі.

За те, що віддають життя своє,

Щоб ми з тобою мали дитинство безтурботне таке.

За теплоту їх ніжних рук.

За щирість й ніжність їхньої душі.

За те, що вони готові все за нас віддати,

Навіть свою останню крапельку крові!