Сто рядків про книгу. ОБРАЗ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (ТА ЙОГО РЕІНКАРНАЦІЯ) В ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА БЛЕХМАНА

Деталі

Опубліковано: Четвер, 22 листопада 2018, 20:19

ОБРАЗ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (ТА ЙОГО РЕІНКАРНАЦІЯ) В ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА БЛЕХМАНА

У своїй творчості Михайло Блехман постійно перебуває в діалозі зі світовою літературою, він любить інтригувати читача різного роду алюзіями, що відсилають до творів чи персонажів, чи навіть авторів цих творів, яких письменник любить і котрі слугують йому джерелом натхнення нарівні з сюжетами, які черпає з реального життя. Мені вже доводилося про це писати у відгуку на його книгу оповідань «Час збирати метафори», тому не буду повторюватися.

Недавно я прочитав нове оповідання цього вигадливого автора, інколи хочеться назвати його ілюзіоністом, зрозуміло, у найліпшому розумінні цього слова. Оповідання називається «Вона». За сюжетом дія відбувається у кав’ярні. Усі столики зайняті, лише за одним, за яким частуються кавою двоє добродіїв, знаходиться вільне місце. До них і підсідає пані. Одне одному вони не відрекомендовуються, а поводяться так, як люди, котрих не потрібно знайомити. Одразу ж зав’язується розмова і, не дивно, що мова заходить про літературу. Інтрига в тому, що всі троє – письменники, і всі інкогніто. Автор її називає Вона, а двох її співрозмовників – Перший і, відповідно, Інший. І говорять вони про свої твори, лише це може допомогти читачеві ідентифікувати їх. Мені це вдалося лише на третину. За певними ознаками я здогадався, що Вона – це Леся Українка. На Першого спочатку подумав, що це Оскар Вайльд, однак потім мене збили з пантелику його слова, що правди нема на землі, але нема її і вище. І я вирішив, що це Пушкін, який відсилає нас до маленької трагедії «Моцарт і Сальєрі». Щодо Іншого, то я прийняв його за Гоголя, дезорієнтувавшись епізодом, у якому птах долітає до середини річки і повертається назад. А ключовими були слова «друге небо». Це я вже пізніше довідався від автора. «Друге небо» – так називається оповідання Кортасара (і це найулюбленіший твір Михайла Блехмана, не тільки з усього доробку видатного аргентинця, а з усієї світової прози; цей твір надихнув його на останній за часом роман). Отже, Інший – це Хуліо Кортасар. А Перший – таки Вайльд. А Оскар Вайльда Блехман ушановує з іще більшим пієтетом, називаючи учителем «ще з університетських часів». А позаяк ці його улюбленці мирно співіснують у його голові (чи серці), то йому й закортіло звести їх за одним столом. Однак центральною фігурою за цим столом є Вона – Леся Українка. «Стосовно Лесі - скільки б я про неї не писав, усе мало буде, – зізнається пан Михайло. – Вона для мене – з Неба. З Другого Неба».

З Лесею Українкою, принаймні з думкою про неї, Михайло Блехман дійсно не розлучається. Надіславши мені свою дилогію романів «Відображення» і «Римські цифри», автор попросив звернути увагу на одного з другорядних персонажів роману «Римські цифри» – вчительку української мови і літератури Ларису Петрівну Косаченко із села Верхнього, куди головних героїв роману, Клару і Самуїла з малим Михайликом, спровадили відпрацьовувати за направленням після інституту. Але мою увагу більше захопив перший роман, а, оскільки читав я їх один за одним, то в другому за сюжетом ще встигав стежити, а деталі вже губив. Тому, коли дійшов до ХІV розділу, в якому вперше з’являється згадувана вчителька, то, як тепер кажуть, тупо не зауважив прямого натяку на Лесю Українку: Лариса Петрівна Косач(енко). Це вже й не натяк, це буквальна вказівка. До речі, епіграфом до цього розділу Блехман взяв рядки Лесі Українки «Де захочете, там буде...». Ясна річ, вчителька з провінції (дія роману, здається, відбувається в 1954-1956 рр.) не Леся Українка, а тільки її своєрідна реінкарнація. Аби щодо цього в читачів не виникало жодних сумнівів, автор дає знати, що матір учительки (вона теж працювала вчителем української мови та літератури, а зараз – завідувач бібліотеки) звати Ольга Петрівна. Гадаю, не потрібно нагадувати, що саме так за паспортом величали письменницю Олену Пчілку, матір Лесі Українки.

З Ларисою Петрівною Клара та Самуїл ведуть інтелектуальні розмови, діляться своїми враженнями від літератури, в якій однаково кохаються. Лариса Петрівна - вдячний, проте й надзвичайно вимогливий поціновувач: «Книга – як шахова партія: кожна чимось схожа на інші, але в головному – унікальна. Ті, які не унікальні, я літературою не вважаю», – каже вона. А в іншому місці ще жорсткіше формулює свою позицію: «Читати не-літературу – все одно, що купувати папір на вагу». Коли Клара запитала, чи є щось нечитане нею в українській літературі, вчителька сумно посміхнулася: «Такого багато... І воно десь є... Але де?..» – «Гадаєте, десь усе-таки є?» – «Знаю точно, – кивнула Лариса Петрівна. – Хоча, може, краще було б не знати?»

Події в романі відбуваються приблизно у 1954-1956 рр. Сталін уже помер, але до Хрущовської відлиги ще далеко. Тому так завуальовано говорить учителька про те, що пізніше отримало назву «розстріляне відродження». Письменників розстрілювали, ув’язнювали, їхні книги вилучали з бібліотек... Лариса Петрівна була не просто свідком цих подій, ба більше – недобровільним учасником. Колишня учениця нагадує їй: «Ми замальовували портрети в книжках. Пам’ятаєте, Ларисо Петрівно? Ви нам казали, кого замальовувати». - «Це не Лариса Петрівна казала і не Ольга Петрівна, - уточнила Клара. - Вони вам просто передавали те, що їм там, - вона показала угору, наполегливо “рекомендували”». Лариса Петрівна похитала головою: «На небі такого не придумають. Це тільки на землі можна вигадати на нашу душу і нашу голову...»

У Станіслава Рассадіна, котрий запустив в обіг термін «шістдесятники», є книжка під назвою «Самогубці», у ній він досліджує творчість тих письменників, які не були репресовані, а свідомо пішли на співпрацю з тоталітарним режимом і поставили свій талант йому на службу. Таким чином ці письменники зберегли собі життя, однак Рассадін вважає їх самогубцями. Про щось подібне говорить і Лариса Петрівна: «Сумніви – це набуток живих. І сварки, незгоди, пух та пір’я – це щастя тих же живих. А чавун, недоторканість – царина мертвих... Я гадаю, нехай мертві самі один одного ховають і не чіпають живих. Так, саме ховають. Нехай їх, мертвих, такі ж мерці відливають з чавуну, нехай на белебені ставлять у вигляді бюстів та інших частин тіла. Нехай до них несуть мертві квіти. А ми з вами і наші улюблені люди, в тому числі і наші улюблені письменники, - вони ж то живі». Маємо ремінісценцію, яка відсилає нас до Євангелії, до слів Ісуса Христа. Учителька продовжує розмірковувати: «Знаєте, окрім фізичної розправи, найнадійніший спосіб убити – це «увічнити» когось в якомусь чавуні чи інших аналогічних матеріалах. Тобто – забути». Щира правда. У цьому ми тепер пересвідчуємося. Живі М. Зеров, Є. Плужник, В. Підмогильний, багато інших, знищених у розквіті сил письменників... Вони повернулися, вони з нами. А щодо бронзи, то в ній не тільки антигерої помирають. Сьогодні намагаються забути Тараса Шевченка, тиражуючи його пам’ятники. Людям легше відкупитися пам’ятником, аніж читати і зачитуватися творами. А живий Шевченко лише у своїх творах. Мені здається, це настільки очевидно, що не потребує доказів. Тим паче, що мова йде про літературу. «Я, дорогі мої, викладаю не алгебру, а гармонію. У нас більше цінується думка, ніж доказ... У всякому разі, в ідеалі має бути так», – казала Лариса Петрівна. Зрозуміло, до ідеалу нам ще дуже й дуже далеко. І якщо щось і наближає нас до нього, то це – література. Михайло Блехман надзвичайно відданий літературі. Він трішки маг, трішки містифікатор, але його гра це не забавка, а радше церемонія, котра дозволяє оприявнити суть. Любов Блехмана до Лесі Українки жива і постійно шукає нових втілень і реалізації. Роман «Римські цифри» – тільки один із прикладів цієї гри, мета якої не ошукати читача, а зачарувати. Щоб розгледіти риси Лесі Українки в образі сільської вчительки української мови та літератури, потрібно любити літературу так, як її любить Блехман, як любить Лариса Петрівна з його роману, як любила Леся Українка, котра надихає письменника і продовжує жити завдяки перевтіленням і реінкарнаціям у його творах. До речі, завершується епіграфом (є у Блехмана така традиція ставити мотто наприкінці твору) із Лесі Українки, епіграфом із Кортасара роман розпочинався. Гра триває.

 Василь Слапчук

Михайло Блехман ( Канада)

Вона

Якщо ви мене читали... Зміню «якщо» на «оскільки» у і минулий час - на теперішній, адже ось же, читаєте. До речі, спасибі, це зі мною трапляється нечасто.

Отже, оскільки ви мене читаєте, вам відома моя любов до особистих і вказівних займенників і відсутність пієтету до імен як таких. Добре, що нагадав - тепер нам з вами зовсім просто буде спілкуватися.

Ну що ж, почнемо.

Насилу переводячи подих, вона підійшла до столика, за яким залишалося одне вільне місце.

Чи мені ж не знати імен тех, кто займав решту місць. Але, можливо, ви вимовите їх із занадто сильним акцентом, а надмірний акцент донезмоги спотворює сенс. Або - ще гірше - позбавляє вимовлене сенсу. Тому я назвав їх так: Перший та Інший. Саме Інший, а не Другий, бо це ж ресторан, а не плац.

Після пояснень - продовжимо. Коли вона - ні, це ж ім'я, тому - Вона. Коли Вона підійшла, Інший погасив сигарету і підставив Їй стілець:

- Прошу сідати! Як кажуть ваші сусіди, в ногах правди немає.

- Втім, - додав Перший, - її немає й вище.

Замість того щоб підняти брови, Вона посміхнулася й сіла. Інший замовив для Неї келих вина і що-небудь легке - Вона явно не любила закушувати. Втім, випивати теж, це впадало в очі.

- Впевнений, за цим столом вам пощастило із сусідами, - посміхнувся Перший. - Хоча це й недостатня компенсація.

- Сусідів не вибирають, - відповіла вона посмішкою на посмішку. - Простіше вибрати прем'єр-міністра, ніж сусіда.

- Сусіди неминучі, ви маєте рацію, - кивнув Перший. - Королева теж, але з сусідами її це не ріднить, скоріше навпаки. Принаймні - з вашими.

Вона пригубила вино і відставила келих. Запитала - не питаючи співрозмовників, а скоріше відповідаючи самій собі:

- Як вибрати сусіда, який не вважатиме твій будинок своїм?..

Забув сказати: вони не знали цієї мови, але – або і – розуміли Її.

- ...а самого себе - вашим щастям, - долав Перший.

- Захоплений дім? – невесело посміхнувся Інший. - У мене є про це оповідання.

Вона зрозуміла, що вільне місце виявилося саме за тим столиком, за яким вона вже давно хотіла посидіти.

- Ви, здається, про щось сперечалися, я перервала вашу бесіду. Продовжуйте, будь ласка.

- Я наполягав і наполягаю на тому, що описувати зовнішність героя твору не тільки не потрібно, але й шкідливо. Навіщо автору писати, а читачеві читати про те, щоне має значення? Навіщо вести і відповідно йти - не туди?

Перший поправив в петлиці невідому Їй квітку і заперечив:

- Ви вважаєте, що на обличчі персонажа, ким би він не був, ніколи не буває написано нічого гідного уваги читача?

Інший знизав плечима, затягнувся і випустив кільце гіркуватого диму в бік від Неї - вона оцінила його жест.

- Врешті-решт портрет покаже все і розповість про все, скільки б не старалися пластичний хірург і стиліст, - розвинув свою думку Перший. - У мене є про це повість - або роман, кому як здасться.

Перед Нею було розкрите вікно - сусіди по столику не любили задуху. Подивилася у вікно - там місцями повільно, місцями стрімголов - текла величезна ріка. Птах - рідкий, червоніючий над почорнілою проти ночі річкою - долетіла до середини, повисіла у височині над бурхливою і тихою поверхнею - і блакитною хмарою полетіла назад, на свій пісочно-жовтий берег. На березі було безліч білих мазаних будиночків з дахами вишневого кольору, ось тільки поруч не росло жодної вишні. Вона читала про це - дивна п'єса – в ній досить було залишити останню ремарку, все інше було штучним і не потрібним, - як опис зовнішності, сказав би Інший.

- Штучність може бути дуже природньою, - зауважив Перший. - Та й що може більш штучним, ніж природність?

- Штучність і мистецтво, тобто природність, є діаметрально протилежними, - заперечила або погодилася Вона.

- Тим більше що мистецтво є первинним, - погодився або заперечив Перший.

- І тим самим – абсолютно марним, точніше, некорисним, як ви одного разу помітили, - розсміявся Інший і викинув у кошик для сміття порожню пачку від сигарет.

Поруч прилаштувалася чайка, що висіла над річкою дитячим літачком.

- Було б цікаво розгадати її плани й написати про них, - зауважив Інший, дістаючи з бокової кишені чергову пачку сигарет. - Гадаю, вона навіть не приховує свого бажання потрапити до якоїсь усім відомої книги, причому нарівні з головними персонажами.

- Розгадувати плани - ще нудніше, ніж планувати, - махнув рукою Перший.

Замість того щоб заперечити йому, Вона глянула на Іншого:

- Уже потрапила, невже ж ви забули? Шкода, я не встигну, у мене вийшло б інакше. Робити інакше – мені це завжди подобалося.

- Наприклад, виставити спокусника недосвідченого жертвою, - запропонував Перший. - Я пройшов повз цю тему, а ви обов'язково спробуйте, у вас вийде, я чомусь упевнений.

- Хоча впевненість - це вищий ступінь непевності, як сказали б ви, - продовжив Інший, посміхнувшись Першому.

У Неї вийшло, вони просто не знали, хоча й з різних причин. Та чи тільки ж вони?

І Перший, і Другий подивилися у вікно - Їй здалося, що вони бачать там щось інше.

А Вона бачила і чула, що пташки на різних берегах річки перецвірінкуються, іноді недовірливо поглядаючи одна на одну. Їх не розділяло нічого, крім річки, а хіба може своя річка - розділити? Вона знала, а їм, здається, було невтямки, що ця річка швидше об'єднує, ніж розділяє, адже річка існує, тільки якщо у неї є обидва береги. Без хоча б одного берега вона перестає текти, а значить - перестає бути річкою.

Співрозмовники замовили Їй кави. Вона надпила з принесеної чашки кольору квітучої вишні. Промовила:

- Думаю, краще нехай читачі намагаються розгадати ребус, ніж повторюють за автором таблицю множення.

Вони кивнули, особливо енергійно - Інший, а Вона продовжувала:

- Мені найкраще вигадується на лавці під вишнею, у невирубленому саду біля незахопленого дому. Беручись за черговий сюжет, яких у мене навіть не сотні, я думаю, не в змозі знайти відповідь: звідки приходить безбарвна, невидима, всюдисуща сила, що змушує людей, непомітно для самих себе, починати бачити у велетнях - млини, в красунях – потвор, а у казці – тільки вигадку? І чому вони звинувачують в небаченні і нерозумінні не себе, а тих, хто бачить невидиме ними?

- Хто вчить їх роздягати факти догола? - підтримав Її Перший.

- І замінювати ними метафори? - додав Інший.

Вони теж замовили собі по чашці кави. Без цукру було, здається, несолодко, хоча й не так гірко, як сигарети, які постійно курив Інший.

Вона пильно дивилася в потемніле небо.

- Воно здається одним-єдиним, але ж обов'язково є й інше, - перехопивши Її погляд і намагаючись не турбувати наполегливістю, припустив Інший. - Я написав про це - здається, вийшло непогано. Шкода, що ніхто з вас не читав, мені було б цікаво дізнатися вашу думку. У мого героя є два неба - перше й інше... Зрозуміло, що важливо саме це, а не зовнішність, - звернувся він до Першого.

- І у моєї героїні, - промовила вона, - у моєї героїні теж є інше небо.

- Напевно, - припустив Перший, - вони схожі, ці два неба, немов краплі дощу, який падає з кожного з них. Єдине, що відрізняє одне небо від іншого - це їхні різні знаки, плюс і мінус. Втім, іноді знак не менш важливий, ніж те, що їм позначається, і замінює те, що колись стояло після нього. Знаєте, колеги, тут міститься парадокс множини, що фактично є одниною, котра безуспішно прагне множини. До речі, що у вас вийшло - оповіданя, роман, п'єса?

- У мене - оповідання, схоже на повість, - відповів Інший, бачачи, що Вона замислилася над своєю відповіддю.

- А у мене - п'єса, - нарешті відгукнулася Вона і посміхнулася, згадавши про щось менш суттєве. - Така собі немаленька трагедія.

- Трагедія і не може бути маленькою, - підтримав Її Перший. - Розмір - у назві жанру.

- І в його суті, - кивнув Інший. - Втім, фарс теж має право на існування.

- Має, - погодився Перший. - Але назвавшись трагедією, він надає комічному ефекту абсолютного значення, при цьому фарс не підіймається до рівня трагедії. Та й, по правді кажучи, є багато трагедій, що, якими б великими вони не були і як би привільно їм не перебувалося на всіляких скрижалях, є не що інше, як фарс.

Не перестаючи цвірінькати, птахи постійно перелітали з одного дерева на інше, і що частіше вони це робили, тим більше дерева нагадували квітучі вишні, які перетворювалися на невирублений сад.

- Поставивши крапку в моєму оповіданні чи повісті, - сказав Інший і запалив від бувалої запальнички, - я вирішив для себе, що у кожної людини, не кажучи вже про кожне місто і кожну країну, - є одне-єдине небо, як би їм - країні, місту, людині - не мріялося про множину.

- Мріяти, - похитала Вона головою, - привілей людини. Місту це не під силу. Тим більше - країні, особливо країнам, пишатися приналежністю до яких будь-якій людині повинно бути соромно.

Перший зітхнув, Інший посміхнувся.

Вона не зітхала і не посміхалася. Замість цього продовжила:

- Одна моя юна героїня майстерно провіщує. Дуже не хоче бути провісницею, але інакше не може.

- Провіщує? - позаздрив Перший. - Жодному з моїх персонажів це не вдалося. Втім, вони навіть не спробували.

Вона іронічно подивилася на дно своєї чашки і сказала серйозно:

- Дівчина говорила те, що не подобалося слухачам. Вони очікували від неї добрих звісток, а вона говорила їм правду - таку ж гірку, як ваша кава без цукру.

Перший погодився:

- В поганій новині зазвичай звинувачують не її причину, а того чи ту, хто цю новину приніс.

- Саме так! - підтримав його Інший. - Хто ж буде слухати тих, хто пророкує не те, чого очікує переважна й переважаюча всіх більшість, а те, про що відомо тільки меншості?

Вона попросила рахунок і перед тим як піти, сказала:

- Ця моя героїня зробила ще одне пророкування, про яке я не встигла написати. Вона напророкувала, що хтось один скаже, звертаючись до всіх: «Я - такий же, просто ручка моєї парасольки трохи відрізняється від ваших». Але почує у відповідь: «Ти - чужий, хоча і кращий за багатьох наших. Запам'ятай: головне - бути не кращим, а - не чужим».

Не встигла написати - можливо, тому що дні, немов зайці, звідки не візьмись підстрибом прибігали один за одним і майже відразу стрімголов тікали кудись - туди, де зазвичай живуть так схожі на боягузливих і непосидючих зайців дні.

Залишивши чайові і попрощавшись, Вона взяла мене під руку - Їй було важко йти.

Ми йшли світ за очі, не залишаючи слідів, і мені було зрозуміло, що це не Вона спирається на мою руку, а я - на Її.

Ми йшли і йшли, і алея жовтіла впавшим з дерев жовтневим листям. Потім ставало слизько - і ми міцніше трималися один за одного. Потім нам дошкуляла спека, але ми допомагали один одному і йшли, не зупиняючись і вже не рахуючи пробігаючих повз нас зайців, а тільки слухаючи перецвірінькування птахів.

- Цікаво, що він напише, - голосно і нечутно запитала в себе Вона.

Приємно, коли про мене запитують без знаку питання.

Уточнюю: вона залишала сліди, просто бачити їх заважали калюжі - по-липневому дрібні, по-листопадовому глибокі, по-лютневому замерзлі. А я йшов за Нею слід у слід, хоча йшли ми під руку. І калюжі заважали мені так само, як Їй, на те вони й калюжі, щоб заважати.

І на то ми - щоб не звертати на них увагу.

Монреаль – літо-осінь 2018 р.