З історії одного допису

Деталі

Опубліковано: Неділя, 19 серпня 2018, 10:28

Довгі роки наш журнал є місточком поміж материковою Україною та діаспорою. Доба Інтернету ще більше надала  можливості для такої діяльності. Вище поданий допис перед друком був представлений  до уваги Любов Василів – Базюк та   Олені Устименко. Гадаю, читачам так само буде цікаво і у значній мірі корисно довідатися про обмін думками поміж цими українками. Любов Василів – Базюк та Олену Устименко розділяє океан, цілі  історичні епохи, вік та соціально-економічні системи в яких вони формувалися. Кожна з них у різний спосіб пізнала і полонізація,  і русифікацію, і совєтизацію. Знищити українську сутність в цих жінках  з впертістю садистів прагнули  вороги з усіх усюд. Але вони таки залишилися віддані своїй Батьківщині!

Нині особлива велика відповідальність лежить на плечах Олени Устименко та її однодумців. Адже московські шовіністи не полишають намірів таки поневолити Україну.  Однак, волонтер і Вчитель Олена Устименко гідно продовжує традиції українського патріотичного жіноцтва попри регіональні та історичні розбіжності. Слава Україні! Героям Слава!

Фідель Сухоніс, редактор

Шановна  пані  Олено  Устименко!

Дуже  дякую  за  Ваші  висловлені  думки  про  мою  творчість.   Любов  до  Українки  в  мене  не  поменшала  живучи  на  чужині.   Мій  тато,  священик  Української  Православної  Церкви   за  Польщі  був  переслідуваний,  а  з  приходом  в  1939  совітських  військ  у  Західну  Україну  на  Волинь,  відразу  ставили  "під  стєнку ",   мама,  сестра  і  я   -  10 літня -  рятували  перед  розстрілом,  а  потім  виклики  до  НКВД,   вимагаючи  стати  донощиком,  стукачем,  у  суботу  сповідати,  випутувати,  хто  належить  до  ОУН  (Оргнізація  Українських  Націоналістів),   у  неділю  причащати,  а  в  понеділок  писати  рапорт  -  донос.   У  селі  Боголюби  біля  Луцька  5  км  уся  молодь  належала  до  ОУН,  тато  також  був  завше   на  сходинах,  викладав  історію,  працював  з  молоддю.   Коли  НКВД  дало  ультиматум  підписати  згоду  на  стукача  за  два  тижні,   або  Сибір   ОУН  перевело  тата   і  11  молодих  хлопців,  учнів  приватних  Українських  гімназій  на  Волині  і  в  Галичині,  які  були  також  на  польських  списках  як  небезпечні  патріоти  разом  і  з  моїм  татом,  що  служив  Українською  мовою  від  1930-х  років,  а  Волинські  москофіли  священики  також  воювали  проти  тата  і  писали  доноси  до  Консисторії,  що  через  тата  в  сусідніх  селах  молодь  вимагає  служити  Українською  мовою.   Мама  займалася  театром,  національнии  танцями  після  школи  Авраменка  у  гімназії  в  Кременці.   ОУН  вивезло  тата  і  дядю  о.  Василя  Варварова  (полковника  армії  Петрлюри,  одруженого  з   маминою   сестрою),  з  сусіднього  села  Озденіж,  а  маму  і  нас  дівчаток  вивезли  після  одного   тиждня  у  ночі   до   Ковеля,  де  була  наша  хата  і  там  жила  татова  сестра.   Дальше  нам  пощастило  на  тітки   документи  як  Холмщаки,  що  мали  право  повертатися  за  Буг,  ми  переїхали  на  Холмщину.   Боялися  залишатися,  як  відступали  німці,  бо  ми  були  б  на  Сибірі,  а  мама  дуже  хворіла,  потім  хворіла  сестра  початком  туберкульозом,  я була  не  повнолітня  -  а  з  татом  найздоровша.   Так  через  Лемківщину,  Словаччину,  бомби  в Берліні,  дочекалися  приходу  американців  у  Баварії.   Про  моє  життя  докладно  є  написано  в  книжці  "Дороги  життя ",  що  була  видана  2015 р.,  я  висилала  до  м.   Дніпра.  Мій  тато  тримав  валізки,  щоб  після  розпаду  Совітського  союзу  повертатися  в  Україну,  але  не  дожив.   Самій  мені  вже  буде  важко  жити  в  Україні та  без  дітей,  хоч  вони  чудово  знають  укр.  мову,  мої внуки  також  знають,  але  з  4-х,  двоє  закінчили,  працють,  а  двоє ще  вчаться.  мені  треба  догляду. Ми  не  були  економічною  еміграцією,  нас примусили   політичні  справи,  також  усіх  в  1944  р.  емігрантів,  змусили  рятувати  життя.    Життя патріотам  Украни  на  еміграції  не  було  легке,  але  жили  в  спокої,  не  боялися  політруків.   Написала  про  себе,  щоб  Ви  зрозуміли,  чому  для  мене  Україна  така  сама  дорога,  як  були  мої  батьки,  яким  прийшлось  тяжко  працювати  на  чужині,  але  тато  говорив,  що    я  є  на  волі.   З  моєї  душі  ніхто  не  вирве  любові  до  України  та  до  свого  народу.  

З  привітом  і  подякою,  Любов  Василів-Базюк ( Канада)

Шановна пані Любове!

Із болем у серці перечитую Вашу життєву історію, що сталася з Вами і Вашою родиною. Кожне Ваше слово сповнене любов'ю до України та пережитою особистою трагедією. Скільки горя, знущань, поневірянь, втрат зазнали українські сім'ї за ті лихі часи.

Кажуть, історія повторюється, на жаль і зараз Україна переживає трагічні події. Не має кордонів між людьми, яких об'єднує пам'ять та любов до Батьківщини.

Дякую Вам, пані Любове за Вашу творчість, за надану можливість на своїх уроках використовувати Ваші творчі доробки. Адже Ваші книги- це потужний інструмент, який пробуджує дитячі емоції: переживання, співчуття, любов до сім'ї, оточуючих , до Батьківщини. А саме це і є головна мета уроку , а не сухе запа'ятовування навчального матеріалу.

Пані Любове, бажаю Вам найскорішого одужання, міцного здоров'я, творчого натхнення, невичерпаної енергії! Адже Ваша творчісь дуже необхідна для України!

Олена Устименко ( м. Дніпро)