Пам'ятаємо!

Деталі

Опубліковано: Вівторок, 01 травня 2018, 08:18

1-го травня 2018 року виповнюється річниця смерті бл.п. Івана Гнипа, який відійшов у вічність в Каліфорнії.  Покійний  залишив  у  великому  смутку, горем  прибитих, дружину  Марусю,  доньку Галину  з  її  чоловіком  др.  Михайлом Темник,  сина  Григорія  з  його  дружиною   Лілією,  сина  Петра,  внуків,  сестру  Марію Савеленко-Гнип і багато приятелів і друзів. Редакція «Бористену» довші часи співпрацювала з добродієм Іваном Гнипом. Зокрема, завдяки цьому українському меценату з США проводився щорічний конкурс творчої молоді імені родини Гнип. Як данину пам’яті цій світлій людині вміщуємо розділ з книги редактора Фіделя Сухоноса «Гнипів хутір».

 Редакція

 Фідель Сухоніс "Гнипів хутір" (Уривок)

Дивна річ. Фізично в останні десятиріччя світ не став меншим. Як за часів Колумба і Магеллана так само далеко до Каліфорнії з України. І, напевно, за козацьких часів мало хто з наших пращурів знав про цей багатий і самобутній край. На турків ходили, ляха били ледь не на Балтиці, татар не раз заганяли за гниле озеро Сиваш та й до москаля часами навідувалися, коли вкрай нахабніли північні наїзники. А до Каліфорнії – гей-гей як далеко. До неї козацькою чайкою аж ніяк не доплести і навіть прудкими кіньми  не дістатися. Задалеко ця була земля для нашого кореня. Власне, мабуть, і назви тоді такої не було Каліфорнія. А втім хто його знає...

Так було. А нині ще у Січеславі знав я що є у сонячному американському штаті „Гнипів хутір”. Вочевидь, до кінця не міг уявити що ж то за хутір такий, як господарюють на ньому хазяї і чи так вже багато є спільного поміж тамтешньою посілістю й традиційними українськими поселеннями такого типу. Отож, власне про самий хутір уяву мав я слабеньку. Натомість досить добре знав його господарів. Ще пару років тому в затишному і привітному містечку Обухів що на Київщині на обійсті  працелюбної  та  щедрої на гостинність родині Шолуденко познайомився я з панством Марусею та Іваном Гнип. Не важко здогадатися що це й були господарі того каліфорнійського хутора.

Пригадую що того разу приїхали ці милі люди до Обухів на досить довгий час. Здається, майже два місяця перебували на благодатній Київщини, час від часу подорожуючи Україну, аж до Закарпаття включно. Шкода на прадавніх козацьких землях не побували. А ось мені випала нагода  зустрітися з цими гарними людьми вже у Обухові.

Зустріч наша була коротка, але багата на емоції, думки та розмови. Тоді найбільше впало в серце, що і пані Маруся, і пан Іван випромінювали якусь любов до людей, у їх поведінці було так багато щирого і доброго, що часами я навіть дивувався: а як таке сердечне подружжя перейшло усі складності й негаразди еміграційного життя. Адже загальновідомо що навіть солодка чужина на початках неодмінно буває гіркою. Вочевидь знайомство з цими людьми переконало мене, що добро має бути з кулаками.

Доля Марусі та Івана Гнип типова для наших національно свідомих людей. Ані вони, ані їх родини не захотіли бути жебраками, рабами у сталінському „соціалістичному раю”. Та й „біографії” їх батьків на додачу ще й були не для країни „ гдє так вольно дишіт чєлавєк”. Працьовиті, в пошані до національних традицій і свого родини у часи Другої Світової війни зразу ж були зараховані у „ворогів народу”. Загальновідомо  що на  таких чекало після перемоги червоної імперії над коричневою. Порятунок був лише один – чужина.

Життя і діяльність Марусі та Івана Гнип на еміграції, як і багатьох-багатьох, наших людей в діаспорі заслуговує на мудре і поетичне перо, художні мемуари чи якусь іншу форму оповіді. Хто знає можливо колись такий життєпис і стане реальністю. Поки ж маю на меті більш скромне завдання поділитися враженнями від  перебування на гнипівському хуторі протягом трохи більше як доби. Але й  ті на загал не довгі години  закарбувався у моїй свідомості на довші часи.

Отож, про „Гнипівський хутір” я знав ще в Україні. А в той день, коли по-козацьки бойова та завзята пані Марія  Кравець повезла мене на своєму авто до цієї української родини, котра звела своє сімейне гніздо у далекому і щедрому краї, я міг на власні очі роздивитися і побачити цю дивовижну посілість  наших людей.

На фото: Маруся та Іван Гнип

По дорозі до панства Гнип пейзаж нагадував типову сільську Америку. Вочевидь вона надзвичайно різниця  від нашого села. І справа не лише у тому, що тамтешня інфраструктура надзвичайно розвинута порівняно з нашою. Як мені здалося, в Америці не буває великих , таких як на Україні сіл. Думається мені, що й питома частка сільського населення в Америці, в нашому розумінні дуже мізерна. Оскільки власне сільськогосподарським  виробництвом, через його надзвичайно високу продуктивність, займається порівняно мало людей. Візуально найбільше американців працює у сфері побуту, потім, напевно, в промисловості. Ці узагальнення аж ніяк не претендують на  доказовість. Так впадає в око подорожньому. Реальні цифри  і факти можуть свідчити й інше. Хоч як мені здається навряд...

Так ось, як я зрозумів, американське село це скупчення декількох, а часто-густо й одного фермерського господарства. Інколи у „кантрі” можуть оселятися і люди, котрі просто хочуть бути якнайближче до природи і самотності. Проблем, котрі виникають  в українців в отчому краї, коли вони хочуть бути ближче до матінки-природи тут просто не існує. Безперебійним буде і тепло, і світло, і вода та інші побутові вигоди, включно з таким популярним нині Інтернетом. Отримує ж без проблем від мене часами е-пошту пан Михайло Темник – зять панства Гнип, котрий облаштував своє обійстя поряд хати тестя. Про цю  молодшу  гілку гнипівського роду оповім нижче.

А поки-що немов би нині бачу як жартівливо  знімає свого капелюха  пан Іван, відчиняючи ворота свого подвір’я,  напевно, ще здалеку вгледівши  на незвично порожній як для  Америки дорозі,  авто пані Марії з гостем з України.

М’яко, немов на турботливих руках, вкотилося  машина  до гостинного двору. І  раптом за рогу хати вибігає здоровенний вівчарка. Класичний представник своєї породи, розміром майже з теля, як потім виявиться надзвичайно розумне і лагідне створіння. А поки-що інстинктивно притискаюся до спинки мого  сидіння.

-       Туз, все добре! Свої,  – заспокоює збудженого собаку Іван Федорович.

Традиційні привітання, посмішки, потиски рук і щирий погляд: все немов би я повернувся до посілості, де вже на раз бував, де мені завжди раді й піклуються про мене. Ось така незвичайна аура панує на гниповому хуторі. Потім я ще не раз відчую цю атмосферу. Але спершу залишаюся просто  вражений від такої не буденності.

На фото: Іван Гнип побіля своєї хати торкається гілочки бузка, котрий в Каліфорнії квітне навіть у листопаді.

Озираюся навкруги. Тутешній початок листопаду ледь підфарбував у жовтий колір квіти, листя на деревах, помітив як щедро розкрила червоні, брунатного кольору плоди невелике гранатове дерево. Поряд нього ростуть оливи. Мабуть ще не достигли, принаймні, встигаю помацати довгасті , немов лаковані плоди —  досить тверді у пальцях.

За роки редагування „Бористену” мав чимало зустрічей та знайомств  з нашими людьми, котрі опинилися на чужині. Пригадується навіть запізнався   з одним українцем, котрий провадить душпастирську працю в Японії. Діло досить екзотичне – наше коріння в країні, де сходить сонце. І все ж таки подібні контакти не викликали такого відчуття подиву за наш родовід як це виникало на хуторі панства Гнип.

Можливо через те, що інші зустрічі  більше стосувалися урбанізованого способу життя. А він сьогодні дуже подібний в усьому світі, попри часом навіть значні розбіжності у соціальному, політичному та економічному облаштуванні країн. А пан Іван та пані Маруся живуть можна сказати на селі та вирощують.....мигдаль. Так, так саме той дивовижний горіх, котрий хоч і відомий в Україні, однак ніколи у ній не ріс і навряд чи буде росте. Краї наші для нього аж ніяк не підходящі. Мигдаль називають королем горіхів. У панства Гнип  чималенька  за розмірами плантація цього дивовижного дерева.

Я був вдячний Івану Федоровичу, котрий незважаючи на вкрай обмежений час, знайшов таки можливість провезти мене своїм екзотичним мигдалевим садом.

Врожай вже було зібрано. Та  коли не лінуватися ще можна було потішитися плодами. Адже збирають мигдалеві горіхи можна сказати індустріальним способом. Спеціальне авто охоплює стовбур  і декілька раз немов би казковий велет струшує усю деревину. Більшість горішків падає до долу, де їм вже легше дати раду.

Вочевидь, що процедура ця не є легкою для мигдалевого дерева. Але воно витримує і радує людей наступним врожаєм. І, звісна річ, що у такий спосіб не всі горішки потрапляють в комору. Щось залишається висіти до весни. Таких залишків було цілком досить, аби я міг просто з дерева ( така рідка нагода) наїстися досхочу мигдалю.

Влаштувавши мені таку цікаву екскурсію Іван Федорович розповів, що виявляється квітне мигдаль у лютому. Краса це за його словами важко описувана, така щедрість і насиченість мигдалевого квіту. Я десь уявляв квітучий мигдалевий сад на весні.

Бо на загал дерево це мені дуже нагадало персик. Очевидно, що з точки зору, так би мовити, наукового підходу таке порівняння не є коректним. Персик  типове фруктове дерево, мигдаль  з роду горіхів. Але коли здалеку окинути каліфорнійського тубільця, то кроною, побудовою стовбура й у певній мірі листям він подібний до персика, котрий непогано чується навіть у мене на невеличкій дачній ділянці поблизу Січеслава ( щоправда    плоди у нього більше подібні на абрикосові, аніж на правдиві персики). І розташування плодів на мигдалі дуже нагадало мені саме персикове дерево. Шкода що чомусь не поділився цим спостереженням з Іван Федоровичем. Він би неодмінно дав кваліфікований коментар з цього приводу.

На гниповому хуторі на загал живе дві родини. Окрім пані Марусі та пана Івана за декоративним парканом, котрий  розділяє великий та щедрий двір, розташувався і будинок Михайла та Галини Темник. Здібний лікар — ортопед  українського роду Михайло, котрий має власний лікувальний бізнес, зять, а  мила та приязна мати трьох дітей Галина відповідно доня панства Гнип. Живуть і старші, і молодші  генерації напрочуд приязно ( логічно думати що коли було б інакше навряд чи б мали таке тісне сусідство). Випала мені нагода відвідати і будинок Михайла та Галини.

Їх  родина належить до так званого „апер класу”. На відміну від середнього класу, котрий є домінуючим в Америці, цей соціальний прошарок не є таким численним. Вище нього вже правдиві багачі: мільйонери та мільярдери. Цікаво було побачити до чого може доробитися в Америці людина абсолютно чесно, без шахрайства та ризику буде впійманою на гарячому.

Особисто мене найбільше вразили дві окремі ванні кімнати у спальні подружжя. Кожна  чималенького розміру  ці допоміжні приміщення особистої гігієни містили здається все що вигадало людство у цій сфері. Вочевидь, на наш український кшталт  виникало зразу  ж питання: а навіщо дві? Ну, добре ми вже розуміємо, що у цивілізованих краях в помешканнях  прийнято розміщувати два-три санвузли. Так зручно для гостей, для родини. Але тут в одній спальні зразу два великих виходки. Відповідь проста – це  таки зручно. Можливо, що  ще й престижно. Але спостерігаючи за щирими у спілкуванні і зодягнутими у простий та вигідний одяг Галиною та Михайлом  розумів – якраз про копичення губи в цьому випадку вони думали якнайменше.

Однак більше аніж розкішне та вигідне помешкання цих молодих людей потішили мене їх діти. Трійко дівчаток: найстарша Христина, середулішня   Катерина та найменша Стефці. Чудові дівчатка, котрі так приязно спілкувалися з гостем з України. Спілкувалися рідною для них українською мовою. Хіба-що зовсім маленька Стефця демонструвала білінгвізм плутаючи англійські та українські слова. Чи не варто схилити голови перед Михайлом та Галиною за їх патріотичне подвижництво!  Адже вони народжені вже в Америці, навкруги англомовне море. Молодому подружжю  допомагали школи українознавства , національні молодечі організації.

А  їх дівчатка взагалі зростають на  „хуторі”,  публічні місця виключно англомовні, спілкування з носіями рідного слова за межами домівки, надзвичайна рідкість. І все одно діти знають батьківську мову. Це велика праця батьків і, вочевидь, пані Марусі та пана Івана, почуття високого громадянського обов’язкову старшої генерації. Як недолуго виглядають на цьому тлі розмови в Україні про труднощі у вивченні  та засвоєнні української мови в найбільш зрусифікованих регіонах! Треба просто любити і поважати свій народ й тоді рідне слово збережеться де завгодно. Хоч на місяці. У цьому я наочно переконався в родині молодих українців з Каліфорнії Михайла та Галини Темник.

Старші Гнипи неформальні лідери розпорошеної нашої  громади в тих околицях. У їх гостинному домі часто бувають подорожні українці. І не лише з України. Бо усі знають, коли скрутно, то в Гнипів завжди можна знайти підтримку. 

Ось і навіть за короткий час мого побуту в цих краях Іван Федорович встиг організувати невелике зібрання наших людей в гостинному домі панства Лідії та Якова Ємець. Ця родина, між іншим, лише нещодавно переїхала у ці краї з іншого американського штату. А тому   в їх  модерному, великому помешканні ще відчувався запах не лише усього нового, а й деякі ознаки переїзду. Прийшли на це коротке, але щире прийняття і родина Євгена та  Раїси Дикун. А перед тим як власне потрапити на гостину  разом з панством Гнип заїхав до сестри Івана Федоровича,  на жаль, вже вдови пані Марусі Савеленко.

Між іншим, покійний чоловік пані Марусі був родом з  Синельникове. Мені не раз доводилося бувати у цьому забутому Богом містечку на Дніпропетровщині. І знайомлячись з господаркою  чепурухи пані Марії я весь час подумки дивувався як далеко закинула доля мого земляка – її чоловіка.

Домовленість була ще й такою. До Ємців   також приїде добродій  Віталій Шумакову з дружиною пані Катериною. Адже відлітати до Ню — Йорку  я знову ж таки мав з дому панства Шумакових.

Ось така „кумпанія” розмістилася за щедрим столом панства Ємець. Навіть за столу можна було бачити фотографію президента Віктора Ющенка. Його  портрет в Америці  у кожному патріотичному українському домі. Вочевидь, що діаспора покладає велику надію на героя Майдану. Але водночас де б я не був ніхто не заперечував сентенцію про те, що не президенти творять держави, а в першу чергу народ.

Що ж найбільше впало до серця під час щедрого на наїдки застілля. Очевидно приязнь, дружня атмосфера і непідробна цікавість отчою землею присутніх. Скільки раз я не зустрічав подібне, але не перестаю дивуватися такий властивості людської природи. Навкруги радує око каліфорнійська природа, цим людям за нашими мірками бракує хіба-що пташиного молока, а їх правдиво хвилюють висліди наступних парламентських виборів в Україні. Аби україноненажери  від Януковича до продажного  Кравчука  не прийшли до влади, не продовжили розпинати і продавати Україну північним агресорам. 

Отож, низький їм уклін за цю єдність духовну, за те що залишаються українцями на чужині, далеко від отчого дому. Подібні речі живлять душу наших людей де б вони не жили, які б соціальні статки не мали, до якої б релігійної конфесії не належали.

А ще спадає на думку наступне. Напевно, що душа людська душа важче за тіло. Адже її так складно пронести усім життям не поранивши, не ушкодивши. І, вочевидь, кожному з нас потрібна допомога, підпертя, аби по-можливості не заплямувати, не розтринькати життєвим шляхом свою душевну субстанцію. Допомога може прийти вочевидь від світлих настанов у житі, а ще й від добрих, мудрих і гарних людей. Таку групу я зустрів побіля „Гнипового хутора” у далекій сонячній Каліфорнії.