Семен Фішелівеч Глузман: життя по-совісті

Деталі

Опубліковано: Неділя, 28 січня 2018, 10:57

Січневий Київ закиданий снігом здається по самі вінця. Морозець  нагадую про себе паром від каналізаційних люків  і  разом з добрячим вітерцем примушує перехожих поспішати до тепла. Неподалік від знаменитого Бессарабського ринку в мене зустріч. Якщо вдаватися до образності та гіперболізації з історією дисидентського руху в «імперії  зла».  Я буду спілкуватися з Семеном Фішілівечем Глузманом.    На початку 70-х  його арештували за спробу викрити радянську каральну психіатрію. Зовсім молодий дипломований доктор підготував  контрекспертизу про діагноз генерала Григоренка та відправив її Андрію Сахарову, аби  той щось  зробив позитивного . Сахаров уже тоді розумів, що надання поголосу в даному випадку – це тюремний вирок для юного Семена  і  чесно попередив про це. Невдовзі КДБ  підвередило  побоювання московського академіка. Досить скоро  Семена Глузмана заарештували, а за тим винесли вирок: сім років таборів суворого режиму  плюс три роки заслання. Він  був оголошений небезпечним державним злочинцем, “ворогом народу”. Починати фактично життя з в’язниці важке випробування. Але Семен Глузман вистояв…

А ще мене особисто Семен Глузман цікавив як людина, що в буквальному сенсі ділила на зоні хліб й кров з «українськими буржуазними націоналістами» . Він з тих євреї, котрі завжди несли правду світові про бандерівщину,  про прагнення українців до волі, про те що «український антисемітизм» не більше як вигадка кремлівських ідеологів.

Ще здалеку помічаю  невелику постать Семена Фішелівеча.   Потиск правиці відомого дисидента не назвати сильним. Однак,  відчувається рукостискання людини, яка може постояти за свою позицію. Сімдесяти  однорічний Семен Глузман такий якого більшість  звикла  бачити з телевізійного екрану. Типовий інтелігент з акуратною борідкою, пронизливим поглядом розумних очей і дуже рідкою посмішкою, більше іронічною, аніж з веселощів.

У теплому помешканні я помічаю деяку втому в образі Семена Фішелівеча. День наближається до завершення, а відомий дисидент не з тих, хто звик сидіти сидьма. Наше  з ним спілкування лише одна з позицій щоденного плану зустрічей президента Асоціації психіатрів України Семена Глузмана.  Я ж маю своє завдання для цієї зустрічі. Фактично два. Записати на відео інтерв’ю   з Семен ФІльшивичем для телефільму про Американсько – Українську медичну Фундацію (США)  та власне підготувати  допис для «Бористену».

З  моменту свого заснування Американо-Українська медична  Фундація ( президент Борис Легета)  поставила собі за головну мету переклад відомих світових медичних книг українською мовою з метою інформування як українських медичних працівників, так і приватних осіб про західні стандарти охорони здоров’я. Фундація вже успішно профінансувала видання 22 медичних книг, подарувала тисячі книг медичним університетам та бібліотекам України, а також забезпечила їх передплатою на провідні американські медичні журнали. Організація також устатковує інституції необхідним обладнанням, таким як принтери, сканери тощо.

Але  Революція Гідності та військова агресія з боку Росії в Криму й на сході України не лише змінили роль України в сучасному світі, а й в певній мірі докорінно скорегувала завдання, котрі  стоять тепер перед Україно-Американською медичною Фундацією. Враховуючи нагальні потреби України, зумовлені цими подіями, АУМФ переглянула свій підхід до вибору медичних посібників.  Так світ побачила  українська версія підручника «Невідкладна військова хірургія» , котрий  є поєднанням найновіших принципів та практик травматології, що наразі застосовуються у системі охорони здоров’я армії США. Безкоштовний доступ до цієї книги (українською та англійською мовами) є на сайті АУМФ. А невдовзі  стараннями  Фундації було видано українською мовою  військово-медичну книгу “Охорона психічного здоров’я в умовах війни”.

На фото: Семен Глузман ( зліва) та президент АУМФ Борис Легета під час презентації підручника «Невідкладна військова хірургія» у Києві 

І серед тих, хто зробив чи не найбільше для популяризації цієї книги  в Україні був президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман. Він , можна сказати, по-батьківські опікувався візитом президента АУМФ Бориса Легети в листопаді минулого року до Києва. Вживав свій авторитет та численні контакти для допомоги доброчинному українцю з США.

Поставивши штатив з камерою беру до рук петличку мікрофон і починаю пояснювати Семен ФІшелівечу  як його краще приладнати до його одягу. Він вправно береться за маленький дивайс. Публічність Глузмана відчувається в тому як вправно ( вже очевидно котрий раз) він чіпляє мікрофон на  свій светр. Україномовний єврей, на жаль, явище  поки-що не дуже розповсюджене. Тому так приємно чути  як гарно говорить Семен Глузман по-нашому. Спікер з нього вправний, очевидно, будь-якою мовою.

-          Горе, яке приніс російський президент Путін моїй країні, неможливо переоцінити, - як завжди говорить правду Семен Фільшевич , - Вбиті й покалічені люди, окуповані території, зруйновані принципи міжнародного права... Але українці, які вміють твердо говорити керівництву своєї країни «ні», досить швидко відродили своє військо, яке до того було зруйновано зруйноване і фізично, і морально. Не маючи своєї самостійної ефективної армії, Україна не мала й ефективної військово-медичної системи. Вітчизняні експерти називали українську армію «армією генералів». Рівень медичної допомоги в її спеціалізованих установах був набагато нижче допомоги в цивільних, громадських госпіталях і медичних центрах. Так, це правда, ми поступово відтворюємо свою, українську армію. Боєздатну, справжню. Вже армію розумного і добре навченого солдата, а не примітивного, корумпованого генерала. Нам допомагають наші західні друзі, нелетальної зброєю, новими медикаментами, тренінгом військових фахівців. Нам допомагають військові психологи, військові лікарі, військові епідеміологи. Але лекцій та тренінгів недостатньо, нам необхідна спеціальна література. У тому числі й медична. Наші американські друзі з Американсько-Української Медичної Фундації здійснили  переклад книги «Combat and Operational Behavioral Health». Вона видана українською мовою.  Нічого подібного країни Східної Європи раніше не мали! Життя армії, її функціонування - не лише щоденна робота з військовою технікою, зброєю, топографічними картами на сучасних електронних носіях. В першу чергу, це люди. Солдати і офіцери, які мають особисті проблеми, особливості реагування на стреси, нарешті, розлади особистості.

Книга, яку наші американські колеги подарували  Україні, про все це. Я впевнений, що тисячі українських фахівців, які не мають прямого відношення до армії, також будуть шукати цю книгу. Вони захочуть отримати чіткі відповіді на питання, які задає їм життя. Це - і психологи, і лікарі, і організатори охорони здоров'я, і юристи, і соціальні працівники. Для  нас, українців, ця книга актуальна надзвичайно. Ми, нарешті, повинні стабілізувати канони і стандарти медичної та психологічної практики….

Як тележурналісту працювати з Семеном ФІшілівечем надзвичайно легко. Він навіть інтонаційно володіє настільки своїм голосом, що у мене фактично відпадає необхідність задавати якісь додаткові запитання. Запис триває  доволі не довго. Адже здатність  висловлюватися логічно  та стисло  загальновизнана ознака розумних людей.

Коли прозвучала остання фраза про співпрацю Семена Глузмана з АУМФ  мені було приємно усвідомлювати що це фактично лише початок інтерв’ю. Спілкуватися з людьми талановитими  і не байдужими одна з прикрас життя кожного цікавого до оточуючого світу.   

Сухоніс: Семен Фішелівич, Ви знали в обличчя багатьох з тих кого можна назвати совістю українського народу. Зокрема, Василя Стуса…

Глузман: Коли після кількох місяців допитів мене завели в чергову камеру, там сидів молодий, високий і красивий чоловік. – це був Василь Стус. Поруч з ним стояла тумбочка, а на ній – дві книги, одна з них була з віршами. Я запитав, що це за книги, на що поет відповів, ніби дещо соромлячись:

– Це я інколи Рільке перекладаю.

Для  мене це було ніби для Робінзона, після довго часу перебування в цілковитій самотності, побачити сліди П’ятниці на піску. Наступні 20 днів Стус не міг продовжувати роботу над перекладом: увесь цей час ми спілкувалися з ним. Інколи під час таких наших розмов, Василь ніби “відключався” і починав говорити вже не зі мною. Не відвертаючись, він дивився повз і промовляв “О, моя Валю, кохана. Ох, мій Дмитрику, синку. Женився вже може…”. Він розмовляв зі своє родиною… У такі моменти я хотів бути якомога менш помітним в камері, розуміючи, що відбуваються досить інтимні процеси. Я називав Стуса “людиною без шкіри”: він був дуже вразливий, надто тонко все відчував і гостро реагував на будь-які прояви зла. Йому тяжко було в тюрмі через це і зрештою він там помер, адже просто не міг жити в цій радянській системі. Я досі не розумію, навіщо нас арештовували. Більшість з нас не були “антирадянщиками”, ми не були політиками і не вимагали, наприклад, відділення України він Союзу (окрім групи таких людей, як Левко Лук’яненко, наприклад). Тобто, ми не створювали небезпеки для цієї держави, поки були поодинці. Але кремлівські ідіоти зібрали нас усіх разом в таборах, увесь цей контингент: Чорновола, Світличного, Стуса, Дзюбу, Лук’яненка. Багатьох і багатьох інших, які там перезнайомилися усі. І тоді це вже стало спільнотою. У кожного в житті стається момент, коли потрібно зрозуміти і визначитися – з ким ти. У мене  це сталося в таборі, коли я побачив там з вигляду старих, але досить бадьорих людей. Це були бійці УПА, які вижили і яких увязнили – їх називали “25-річниками”. Це були прості хлопці переважно, хтось з вищою, хтось взагалі без освіти, просто діти українських селян. Вони не послуговувалися складними термінами, коли пояснювали, чому і проти кого воювали. Вони просто жили на цій землі весь час, і хтось на цю землю прийшов зі зброєю. Це для них була головна мотивація, чому вони теж пішли на війну. Попри те, що мої батьки воювали у лавах радянської армії проти нацистів, коли я познайомився з цими людьми я зрозумів – з ким я.

Сухоніс: Як відомо історикам, 3 липня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов видав оперативний наказ по своєму відомству. Це страшний документ, який містив ліміти (плани) арештів й розстрілів мало не всіх регіонах СРСР. Невиконання цих лімітів неминуче мало коштувати «чекістам» голови. І тоді співробітники органів вирішили передовсім використати в своїй роботі так звані «картки оперативного обліку», які містили відомості про кожного «підозрілого», «класового чужого» мешканця СРСР — а таких було сотні тисяч, мільйони людей. Саме дані з цієї «картотеки оперативного обліку» допомогли НКВДстам виконати план репресій. Як це робилося? Приміром, зараз ви — голова колгоспу, орденоносець, всіма шанована людина, але от біда: у цій самій сумнозвісній «картотеці» є дані про те, що колись, у 1919 році, ви були бунчужним у Петлюри! І хай у вас наразі бездоганна репутація — це неважливо; зараз хороший, але колись був поганий, і такі люди першими потраплять у «м’ясорубку». Зате «ліміт» виконувався. А далі вище політичне керівництво СРСР, Сталін та його оточення, почали вимагати розвитку, примноження  репресій — і ті ж «ліміти» були різко збільшені. І тоді, із застосуванням тортур, морального та фізичного терору, від кожного заарештованого почали вимагати максимальної кількості зізнань, приміром, у тому, що він був завербований такою-то ворожою іноземною розвідкою й сам завербував потім таку-то кількість людей (бажана максимальна цифра!). І тут, безперечно, відіграли свою роль й доноси на невинних людей з корисливих мотивів або мотивів особистої ненависті; реакція на ці доноси була дуже швидкою, бо за не реагування на них чекісти могли опинитись у тій же самій катівні. Хоч не доноси в цілому були «двигуном» терору: репресивна машина працювала дещо інакше. І ще цікавий момент: у «національних справах» (польській, німецькій, румунській, латиській, єврейській, грецькій), котрі тоді дуже активно фабрикувались в СРСР, ліміти на репресії не застосовувались….

Глузман: Усі сьогодні говорять, що репресії 70-х років керувалися виключно безпосередньо з Москви. Насправді, це не зовсім так: у ті часи за політичними статтями естонці давали своїм менші строки, литовці – ще менші. Але в Український РСРС “впаювали на всю катушку”: по максимуму, що передбачала та чи інша “політична” стаття. Українське КДБ, без сумніву, було найжорстокішим у Союзі. Однак і між ними були нормальні люди, які, втім, також приєднувалися до нас у таборах: зі мною сиділи два КДБ-шних офіцера, яким дали по 15 років.Це були семидесяті, мій слідчий мені на допитах сам часто казав “антирадянські” речі. Уже всі все розуміли, з однією лише різницею: хтось саджав, а когось – саджали. … Серед нас у таборі був один колишній німецький поліцай, якого заарештували після завершення війни. До нападу німців він був дрібним партійним діячем, але потрапивши в полон до гітлерівців, очолив велику поліцейську формацію, навіть був на з’їзді Вермахту. Потім війну виграв Сталін, а цей Шовкуненко опинився в таборі разом з нами. І якось на прогулянці, один з в’язнів привітав його зі святом.Ти помиляєшся, друже. Немає в мене сьогодні жодного свята, – відповів екс-поліцай. Як же? Сьогодні ж День народження Гітлера! – підколов інший арештант. З боку Шовкуненка на це посипався град матів та прокльонів. Але зрештою, дивлячись на нас, він випалив: “Так, я служив Гітлеру. Я  служив Сталіну, я служив Брежнєву. Я і вам, сукам, служитиму, коли ви при владі будете”. У цьому вся суть радянських людей: вони просто хотіли  вижити будь-якою ціною.

Сухоніс: У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п’яте управління" на яке режим поклав обов’язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті - з інакодумцями. У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув’язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу. Ви все це знали на власному життєвому досвіду. Звідки були тоді сили , відвага чинити опір системі?

На фото:  Семен Глузман разом з автором допису  після завершення інтерв’ю.

Глузман: Чи були ми героями? Я, Чорновіл, Світличний, Стус?.. Я, мабуть, крамольну річ зараз скажу, але ні – ми не були героями. Ми просто звичайні люди, які чинили опір цій системі. Хіба Чорновіл мав усі якості політика, як в ув’язненні, так і на волі: як хороші, так і погані якості. Але для політика інакше неможливо. Напевно, саме тому з ним сталося те, що сталося. Але окрім них ще були тисячі людей, яких оголосили “ворогами народу” по всьому Союзу і найбільше в Україні. Це були звичайні, пересічні люди, селяни, які мусили десятки років провести за гратами.Потім вони верталися в Україну, назад у свої села. Займалися хліборобством, вирощували свиней, поверталися до попереднього життя. Але вони виходили з таких таборів вже з досвідом спілкування зі “світличними і стусами”, вони встигали вивчити там англійську мову, з великим багажем нових знань про те, як все влаштовану у світі.  І потім все життя вони згадували ці роки в тюрмі.. з придиханням. … Як і багатьох інших, мене реабілітували: прийшов маленький сірий папірець, підписаний якимось районним прокурором. Я тепер отримую підвищену пенсію: близько 1800 гривень. Ще, пригадую, Кучма підписав указ про стипендію для радянських політвязнів: вона визначала сотню таких людей і становила на той час… 262 гривні. Зараз її, щоправда, підвищили до суми близько тисячі. Ця стипендія – вона розрахована на цю сотню, і щойно хтось зі стипендіатів помирає – переходить до “нового”, який ще живий. Я не жаліюсь і не бідую, я ще маю змогу і сили працювати і заробляти. Але більшість таких політвязнів – це старі і немічні люди, у яких часто немає родичів, які б їх підтримали.

Сухоніс:  Наш народ  завжди прагнув свободи, волі. Я зараз чомусь пригадав  повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною».  Остап і Соломія – головні герої  твору  не просто не згодні терпіти муки кріпацтва, але й не здатні. Для них неприйнятний не стільки формальний бік кріпацтва: важка праця, відсутність вибору, скільки його внутрішній «філософський бік»: пригнічення людської гідності, поневолення духу. Минули ті історичні часи, у яких описані  події були актуальні і, на жаль, звичайні. Але проблема волі постає і зараз, бо це проблема життєвої філософії...

За  свободу завжди платять високу ціну .  За неї платили кріпаки, що протестували, наближаючи соціальні зміни, за неї платили люди, що боролися проти пригнічення особистості за часів СРСР, за неї боролися у Другій Світовій війні, під час подій на Майдані, за неї зараз гинуть кращі сини і доні України на Донбасі. Ви знаєте ціну свободі …

Глузман:  Був один показовий випадок в моєму таборовому житті – історія одного чоловіка, який виразив свій протест під час виборів у Радянському Союзі. Він просто зайшов до кабінки під час голосування – тоді були навіть такі, але ніхто в них не заходив. А він зайшов, і написав дещо. Ніби без нецензурщини, але написав на виборчому бюлетені свою думку. Півроку тривала експертиза почерків усіх, хто там голосував того дня. Зрештою, його вирахували, викликали на допит в КДБ. Зрозуміло, що формально тоді існувала таємниця голосування, але хто ж звертав увагу на такі “дрібниці”?  Йому дали п’ять років: надто малий термін за політичною статтею. Але за цей час на нього дала свідчення дружина (про те, що той тишком слухав вдома “Голос Америки” по радіо), а сама спилася. Сина підсадили на наркотики і він теж пішов “по етапу”. “Ворог народу” повернувся після “відсидки” додому нікому не потрібний, і невдовзі помер від заробленого на зоні туберкульозу. Це все – за право мати свою думку.  Якось Світличний мені розповідав, що йому сказав слідчий на допиті у відповідь на його фразу про те, що він – не небезпечний: “Ми ж тільки думали, а не казали вголос”. На це слідчий відповів: Потрібно було прийти додому, лягти на ліжко, накритися подушкою і там тихенько думати. Цінуйте свою свободу, цінуйте демократію, яка починається не з президентського палацу, а з районного центру. Ходіть на вибори і голосуйте, обирайте тих, хто захистить ваше право обирати.

Сухоніс: Украї́нський буржуа́зний націоналі́зм — ідеологічне кліше радянської фразеології, яке за радянським курсом означало «буржуазну ідеологію», спрямовану на визнання зверхності національних інтересів.  Цей термін з’явився у 20-х роках XX ст. спочатку в компартійних документах, звідки перейшов до публіцистики та наукової літератури. Він виконував функцію ідеологічного замовлення. Іншим ідеологічним замовленням було ототожнення в радянській історіографії українського націоналізму з фашизмом, у першу чергу з німецьким нацизмом. Здійснювалось це навіть попри те, що українському націоналізму, що було його особливістю — непритаманні ні расизм (як в фюрерській Німеччині), ні вождизм (як в Італії при Муссоліні і тд.). «Українському буржуазному націоналізму» не притаманні ідеологічні позиції чи риторика, які є спільними для фашизму і сталінських більшовиків. Власне, як на мене, будь-який національної свідомості українцями совєтчики, а тепер і путінські шовіністи відносять до чогось негативного, злого… 

Глузман: Нас, українців, у політичних таборах було багато. Понад 30%, за моїми підрахунками, не перераховуватиму, не моя це робота. Але така кількість — аргумент на користь того, що тут завжди був стійкий фермент спротиву. Це також пов’язано з жорстокістю влади. Відносно недавно, кілька років тому, я познайомився з генералом КГБ у відставці, який на початку своєї кар’єри працював у п’ятому управлінні, нашому, дисидентському. І запитав: «Нащо ви все це робили? Для чого потрібно було нищити простих інтелігентних людей, не прив’язаних до політики. Як-от Василь Стус — емоційна, відкрита людина, поет, який не мав стосунку до політики, інші просто тихо сиділи… Нащо ви це зробили?». Він відповів, що керівник КГБ Федорчук щоп’ятниці всіх керівників викликав «на промивку мізків» і казав їм: «Вичистити Україну від цієї нечисті». А нечисть — то українські буржуазні націоналісти та інші дисиденти. Якщо собачка гавкає українською, то вона теж український буржуазний націоналіст. Тому нас, українських політв’язнів, було багато. Було й кілька естонців, які йшли за набагато серйознішою статтею: «антирадянська організація». А строк ув’язнення в них був… п’ять років без заслання. Бо КГБ був скрізь, у кожному районному центрі, й не тільки в Україні. І в Мінську також. Але жодного білоруського дисидента з нами не було. Я цим не хочу сказати, що білоруси — такий «забитий народ». Бо ж і киргизького дисидента жодного не було з нами. Проте… фермент спротиву в Україні все-таки не є головним чинником, на той час жорстока українська влада в УРСР стала «своєю» для Москви. Це можна пояснити тим, що Україна була єдиною радянською республікою, де владі довіряли й не призначали другого секретаря від Москви, на відміну від решти республік Союзу. Наприкінці 1960-х у Грузії трапився скандал: другим секретарем поставили людину, яка не знала грузинської мови. А тоді другий секретар насправді був головною людиною, яка безпосередньо контактувала з Москвою. Грузинські інтелектуали висунули вимогу замінити його, незважаючи на те що вони не були проти комуністичної партії. І на його місце Москва призначила іншого партійця, який знав грузинську. Україну ж вважали своєю, тому тут, як і в Росії, були стратегічні підприємства на кшталт «кучмівського заводу». Але навіть у страшному сні партійним керівникам не могло наснитися, що Україна колись стане самостійною державою й обстоюватиме свою незалежність. Крім того, хоча я не був в армії, але ті, хто служив, розповідали, що серед солдатів, яких мучили старшини були переважно українці.

Сухоніс: Ми все більше говоримо про минуле. Але в Україні нині не менш складні часи, а у великій мірі навіть більш трагічні..

Глузман: Щодо Криму й Донбасу немає заздалегідь відомих відповідей, рішень, немає прогнозів. Є хід історії. Я прочитав багато книжок і думав: біда не в тім, що нині хоче Путін, чого прагне Порошенко й що хочу я чи ви. Освічені, недурні люди на Заході та в РФ теж вважають, що Путін руйнує Росію, але бояться казати про це вголос. Однак є такі, що починають говорити публічно. Все, що робить Путін, призводить до руйнування. Один американський високопоставлений чиновник, який був тут, сказав: «Знаєте, який найстрашніший сон президента Америки? Кожного… Йому сниться розпад Росії. Це ж не тому, що вони так люблять Росію. Там ядерна зброя, міжетнічний розбрат, 30% мусульман, до того ж невдоволених. І не тому що мусульмани — всі терористи, всі до єдиного негідники, а тому, що до них там ставляться як до лайна. Путін ніколи не йде на компроміс. Він на це не здатен. Як людина з явними психологічними комплексами не здатен уступати, бо вважає, що над ним сміятимуться. І таке вже було в Індонезії на урядовій зустрічі, де ніхто з ним за один стіл не сів. І він одразу ж пішов. Але не дай Боже так станеться, що Росія розвалиться. Та якщо це буде, то не на моєму віку. Ті події призведуть до лиха, яке зачепить й Україну. Я пам’ятаю час ще до нападу Росії на Україну. Скільки простого люду тут казало: Путін — оце голова! Вони як тоді не розуміли, так і зараз не розуміють, що відбувається. Ні, я не знаю, що буде з Донбасом чи Кримом. Боюся, що Донбас стане пустелею. І там доживатимуть віку старі, та й то не в багатоквартирних будинках…

Київ вже ховався в темряві зимового вечора коли ми попрощалися з Семеном Глузманом. Людиною для когось незручною, дивакуватою, для когось, можливо, навіть ворожою.  Але безперечно яку можна назвати совістливою.  Небезпідставно вважається що совість  — це все краще, що є в людині, на що вона здатна. Вона конденсує в собі найкращі якості та риси характеру людини, її внутрішній світ, філософію її життя, це своєрідний моральний образ кожного з нас.  І як мені здалося Семен Фішелівеч  Глузман визначний в першу чергу тим,  що ніколи у своєму житті  не ігнорував  голос совісті.

Фідель Сухоніс,  шеф-редактор журналу «Бористен»