Олег Шарко: « В нашій країні поняття волонтер отримало дещо іншого забарвлення. Це люди особливого складу. Якщо коротко, то для нас Україна – СПРАВДІ ПОНАД УСЕ!»

Деталі

Опубліковано: П'ятниця, 27 січня 2017, 19:09

Волонтерська громадська організація «Щит Дніпро» яскравий  приклад самоорганізації та ініціативи пересічних українців у грізний для Вітчизни час. Лідерський актив, помічники і симпатики цього патріотичного згромадження ніколи не могли спиратися ані на великі гроші, ані на адміністративний ресурс  чи особливе ставлення влади. Та незважаючи на це з перших днів війни на Донбасі і по сьогодні «Щит Дніпро» став справді надійним щитом не лише для обласного центру, а для багатьох захисників України. Про волонтерів та волонтерство  редактор журналу «Бористен» Фідель Сухоніс веде розмову із засновником та беззмінним керівником організації «Щит Дніпро» Олегом Шарко.

Сухоніс: Волонтер (від лат. „voluntarius” – воля, бажання, від англ. „voluntary” – добровільний, доброволець, йти добровільно) – це особа, яка за власним бажанням допомагає іншим. У багатьох словниках термін „волонтер” часто трактується як „особа, яка добровільно поступила на військову службу”. Нині волонтерство майже не пов’язане із військовою службою. Воно розвивається, орієнтуючись на надання допомоги усім, хто її потребує.  Але в Україні справжнє волонтерство виникло якраз через російську агресію. І Ваша  волнтерська організація «Щит Дніпро» коли не перша яка виникла в країні. Наскільки мені відомо цьому передували події,  котрі  ще не були пов’язані безпосередньо з військовими діями….

Шарко: Так, справді.  З самого початку - навесні 2014 року в Дніпрі створювався Штаб Нацзахісту, куди прийшла величезна кількість добровольців, готових захищати Батьківщину. Але все було настільки сумбурно, похапцем, що багато хто не знали куди бігти, за що хапатися. На цьому підґрунті виникла велика кількість  неузгодженосте з владою - люди прийшли захищати Батьківщину, а в військкоматах їм відмовляли, і відмовляли професіоналам, кадровикам. У самому штабі Нацзахісту людей почали ділитися  на сотні, і теж абияк. В одній сотні могло бути до 200 чоловік, в іншій  30-40. Сотники змінювалися мало не кожен місяць. І не дивлячись на таку плутанину і непрофесіоналізм патріоти все одно організували блок-пости по периметру області, з цілодобовим чергуванням. Нам дісталася лікарня ім.Мечникова. Ось на базі цих людей і виникла наша організація А вже до осені, коли кістяк більш-менш устаткувався , шлак відсіявся ми офіційно зареєструвалися. Зараз у «Щит-Дніпро»  люди дуже різних професій - про кожного можна розповідати окремо. Від продавців на ринку до професора університету. Є й ветерани АТО - свого часу пішли добровольцями, відслужили, повернулися назад - тепер волонтери далі. І з кожним днем, як не дивно, все більше і більше людей приходять до нас в організацію. Ми відкриті для всіх - роботи багато.  Більш докладно про історію створення «Щит-Дніпро» , бойовий шлях  майже за три роки  та про напрямки нашої роботи можна прочитати на нашій сторінці в Фейсбук та на нашому сайті.

Сухоніс: Вітчизняними та зарубіжними науковцями волонтерство  ототожнюється із поняттям „добровільна діяльність”,   дослідники тлумачать сутність даного феномена як: благодійність, що здійснюється фізичними особами на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної платні, просування по службі, заради добробуту й процвітання спільнот і суспільства загалом.У світовій практиці найголовнішою ознакою волонтерства є те, що волонтер частину свого вільного  часу, сил, енергії, знань, досвіду добровільно віддають на служіння загальній справі. У випадку з волонтерством, котре виникло  в Україні через війну на Сході, то я б це назвав вже громадянським сумлінням чи патріотичним обов’язком. Адже невідомо як би склалася ситуація нині в країні  аби не масовий волонтерський рух.  Наскільки ти поділяєш таке твердження?

Шарко: Згоден повністю. Це просто історична даність. У людях була така потреба, майдан дав поштовх і вона отримала ґрунт для реалізації. Тим паче такий цільовий. Нічого немає більш мотивуючого для нормальної людини, ніж захистити своїх близьких від біди. І дуже багато хто прийшов у цю волонтерську діяльність з надання допомоги фронту з інших громадських організацій і благодійних фондів. Вони і раніше не були осторонь від важливих соціальних процесів. Просто додалися нові люди і рух набув більш масовий характер і став краще висвітлюватися в ЗМІ. Ось небайдужі люди і підтяглися. А потім все пішло як сніжний ком. І цей процес вже не зупинити.

 Сухоніс:  Волонтерів  називають воїнами добра. Вони як ніхто краще знають, чим живе наша армія і якої допомоги потребує. Для них не існує чужих проблем. Вони попри власні справи знаходять час для кожного. Страшні події, що вирують на сході України, викликають тривогу за наших воїнів-захисників. Все більше людей долучається до волонтерського руху, щоб підтримати наших українських хлопців на передовій. Так вони найперше потребують нашої підтримки. Але так само необхідно опікуватися  пораненими,  родинами та сім’ями загиблих. Все це  так само потребує відповідної юридичної основи. Що ти можеш розповісти з цього приводу? 

Шарко: На третій рік війни вже більш-менш встановилося розмежування обов'язків між волонтерського групами і організаціями. Хтось займається волонтерською допомогою конкретно в госпіталях, хтось збирає і відвозить допомогу безпосередньо на передову (і вони точно знають кому і що треба), а є ті, хто займається виключно сім'ями загиблих.  На  загал  сьогодні можна сказати, що ця організаційна складова устаткувалася. Практично не буває накладок як в 2014 році. Що стосується юридичної допомоги, то вже існує досить юридичних груп куди можуть звернутися учасник АТО  за допомогою, від приватних юридичних компаній  до адміністрації міста і області.

Хоча я б не став так вже романтизувати ситуацію яка склалася і ідеалізувати людей. Волонтери теж люди і вони частина нашого суспільства. А в будь-якому суспільстві є і плюси і мінуси. Так і в волонтерському русі є справжні патріоти, які роблять все заради людей, а є, на жаль, і пройдисвіти, які прийшли нажитися, прикриваючись волонтерської діяльністю. Це сумно, але доводиться це визнати.
Тому, люди, будьте уважні ...

Сухоніс: Ритм і спосіб   волонтерського життя  Олега Шарко  дуже зримо й точно передають повідомлення на твоїй  сторінці в  Фейсбук. Процитую бодай одне:  «Звертаюся до всіх членів команди: наша  робота - це не тільки зібрати щось комусь в певну акцію. Наша робота видеться ЩОДНЯ, хоча зараз ми і стали меньшепро це писати. Нас в цій групі на Facebook вже майже 700 осіб !!Тому, ми були б ДУЖЕ вдячні ВСІМ учасникам групи, замість лайків, за ЩОМІСЯЧНЕ пожертвування на наш рахунок або карти хоча б по 30 грн.  від КОЖНОГО -  для ЗАГАЛЬНОЇ СПРАВИ, (або хто скільки може), що НАБАГАТО полегшило б наші ЩОДЕННІ робочі завдання.Дякую за репост !!!»  То справді як же вдається витримувати ось цю ЩОДЕННУ роботу?

 Шарко: Тут потрібно сказати, що волонтери в нашій країні це люди особливого складу. («Скажені» в хорошому сенсі цього слова, як нас називають).  Для нас такий режим - це НОРМАЛЬНО.  Тільки наші люди можуть з свого робочого офісу зробити волонтерське  сховище, в робочий час викроювати  години  на рішення волонтерських питань, а  о четвертій  ранку з суботи на неділю виїжджати на передову з черговим вантажем. Або брати для цього день-два за свій рахунок. Плюс, щоденна робота по підготовці самих заходів, яка мало кому видна. Це збір і сортування необхідних речей (якщо це допомога дітям і сім'ям загинули воїнів), моніторинг потреб військових, збір і виконання їх заявок, підготовка транспорту (потрібно слідкувати за технічним станом, щоб в дорозі не було сюрпризів) і т.д. На все це потрібно і час, і сили. А в звіт потрапляє тільки сам факт - ось ми допомогли ось цим  і ось цим, але саме все це з неба ж не падає. Всю підготовчу роботу хтось робить ... Так що часу на щоденну роботу йде досить багато.

Сухоніс:  Наскільки я знаю у Вашій  групі дуже різні люди. Люди, які, можливо, ніколи не зустрілися б або не знайшли б спільної мови в мирному житті. У них дуже різні характери, смаки, звички, довоєнне коло спілкування й соціальний статус. Мабуть, їх  усіх об’єднує лише одне: невміння спокійно дивитися на те, що комусь зараз ще гірше, ніж нам. А це , напевно  дуже сильне почуття. Перед ним відступають, мені здається,  і страх, і втома, і відчай. І все ж таки якими рисами характеру має володіти людина, щоб стати волонтером. Адже робота не з простих, не туристів Донецьком водити, як під час чемпіонату 2012….

 Шарко: Повторююсь - в нашій країні поняття волонтер отримало дещо іншого забарвлення. Це люди особливого складу. Якщо коротко, то для нас Україна - ДІЙСНО ПОНАД УСЕ! Цим все пояснюється. А люди зібралися дуже різні, кожен зі своїм характером. З ними не просто. Але всіх об’єднує  одне - любов до України і бажання щось змінювати. Тому спільну мову  ми знаходимо доволі легко.

 Сухоніс:  Як вдається подолати розпач.  Я певен що періодично доводиться це робити. Бо, напевно,  іноді приходить страшна і справедлива думка: «Усім не допоможеш». І тоді треба доводити самому собі, що в усьому, чим ти займаєшся, є сенс. Що однаково потрібно зробити все можливе….

 Шарко: Не знаю що відповісти. В мене такого питання ніколи не виникало.  По-перше «допомогти усім» завдання ніколи не стояло. Є конкретний підрозділ, конкретні люди, у них конкретні потреби. Ми їх виконуємо. Інші допомагають іншим. Треті - третім. Все просто. Є завдання - його потрібно виконати. Будь-якою ціною, бо я усвідомлюю, що від цього залежить. Все інше йде на задній план. Інше - вторинне. Усе. Крапка. А розклеюватися будемо після перемоги. Якось так…

Сухоніс: Один знайомий волонтер розповідав мені  про те, як люди під час обстрілу вибігали з підвалів, тому що  він  привіз їм, хто не їв кілька днів, продукти.  Так само важко описати атмосферу в бомбосховищах, де люди провели все літо й готуються зимувати. Я вже не кажу про жахи, котрі  могли траплятися на передовій. І все ж таке що найбільш було страшним для тебе за ці роки волонтерства?

 Шарко : Якщо говорити про емоційні потрясіння, то це кілька моментів. Звичайно перший артобстріл. І страшний - другий. Хоча різні люди сприймають все по різному. Кожен по своєму. Але я не повірю, коли мені скажуть, що під обстрілом не страшно.  Сидячи в бліндажі я боявся більш за все, щоб не засипало землею заживо. Ну от у мене така фобія. У багатьох усвідомлення більш сильного страху приходить вже пізніше. А особливо страшно, коли після всього бачиш тих, кому не пощастило ...  Боявся цього літа, коли був в Службі Екстреної Евакуації Поранених (ASAP). Вночі везеш бійця з поля бою (добре якщо обстріл вже закінчився), часу в обріз, щоб доставити до госпіталю, швидкість приблизно 120-140  кілометрів на годину.  Шляху   майже не видно  і молиш, щоб армійці встигли почути твій виклик і прибрати «їжаки» з дороги, а то влетіти на такій швидкості  це бути приреченим.  Щоб машину не занесло на повороті ... А ззаду в відсіку хлопці намагаються зберегти бійцеві життя. А я всіх довезти живими ... Страшно? Так. Але робиш. Страшно коли розумієш, що снайпер стріляє саме в тебе і йому, вибач, до дупи , що ти на машині «Швидкої допомоги» ... Страшно, коли в тебе стріляють в твоєму ж під'їзді. А справу за фактом вже півтора роки не відкривають. І я розумію, що занесли грошей ... Ці вороги ще страшніше, ніж на передовій. Ну це так ... що згадав…

Сухоніс:  Волонтерів у нас дуже багато, вони мають бажання допомагати. Але реально у людей закінчилися гроші. І перше, що потрібно для цих людей, які мають бажання допомагати, то це допомога грошова. Тож фандрайзинг, пошук коштів, це конче важлива річ. Інше питання – як це все структурувати, тому що є багато людей, які хочуть допомагати, і є багато волонтерів, які допомагають всім, чим можуть, усім, кому можуть. В результаті, трохи хаотично все це відбувається. Як, на твою думку, тут можна навести лад?

Шарко:

Вже навели. Хто хоче допомагати - той допомагає. І далі буде. У нормальних волонтерів в діловодстві повний порядок. Ну може за винятком поточних завдань. Там іноді завдання треба вирішувати швидко. Можуть бать аврали.Хто не допомагав з самого початку - той вже і не почне. Це не їхня війна.  Хто розглядав волонтерство як сходинку в кар'єрі - той вже при владі. Або поцупив грошенят  і пропав. Дивіться самі - все видно. Всі зайняли місця, які хто сам собі спочатку визначив.

 Сухоніс: На сьогоднішній день існує величезна кількість волонтерських організацій, які займаються здебільшого збором коштів, збором необхідних медичних речей й інших речей для переміщених осіб і для українських солдатів, які зараз воюють на передовій. Але часто у них недостатньо знань, щоб, наприклад, зробити цей процес найкраще. І було би дуже добре, якби міжнародні гуманітарні фонди могли би, скажімо, надати таку підтримку і допомогу, яка пов’язана з відповідними знаннями. Наприклад, як побудувати логістику, як побудувати комунікацію і координацію між волонтерськими групами. Бо частенько трапляється, що волонтерські групи один одного повторюють, не знаючи, що відбувається у цілому. І  як мені здається тут може бути корисна допомога української діаспори. Наскільки я знаю у Вас є такий досвід….

 Шарко: Не впевнений, що вони краще знають, що нам треба. Я вважаю, що нам тут на місці краще знати свої потреби. Та й на третій рік робота більш-менш налагодилася. Співпраця - це звичайно чудово, але після опублікування е-декларацій наших чиновників у Європи і Америки трохи злетіли рожеві окуляри щодо  стосовно допомоги. Я думаю дуже скоро  вони взагалі переглянуть своє ставлення до України. А мій досвід спілкування з представниками Заходу свідчить про те, що вони або в повній мірі  не розуміють, що тут відбувається або розглядають Україну і події в ній як якусь екзотику, такий «гуманітарний туризм», щось на зразок Уганди або Сьєра-Леоне. Їм більш інтересна допомогу голодним або хворим дітям - одяг, їжа, піар, селфі, фото, інтерв'ю на тлі тощо. Де не стріляють. Де безпечно.  Але на цьому все. Серйозно ніхто з них не замислюється. Все поверхнево.  Їм незатишно залишати свій ситий світ. Вони не хочуть визнавати, що це повноцінна війна зі своїми наслідками. Ось діти - це завжди модно. Наші «селфі-волонтери» цим, до речі, теж страждають. Українська діаспора - це інша справа. Ці люди дійсно переживають за свою історичну Батьківщину. Допомагають. Добре допомагають. Але знову ж таки, повторюся, вони далеко, а ми тут. Вони ненадовго відволіклися від свого розміреного життя, зібрали допомогу, вислали і знову повернувся в свій ситий спокійний світ. А ми в своєму світі третій рік без вихідних. Є різниця.

Сухоніс: Можна почути думку, що в Україні волонтерами є більшість населення. Втім, за результатами Британського фонду досліджень, наша держава за рівнем благодійності — на 150-му місці. В Україні дуже небагато зареєстрованих благодійних фондів, а з них — чимало не функціонують. Винятком, знову ж таки повторюся, стала волонтерство , котре спрямовано на подолання російської агресії. Але війна неодмінно закінчиться і будемо вірити нашої перемогою. Так що слід зробити аби не втратити цей волонтерський імпульс у країні та спрямувати його на інші добрі справи…

Шарко: Давайте спочатку закінчимо війну. Це в першу чергу. І дай Бог, щоб для цього вистачило лише наших життів, а не наших дітей. А досвід потім можна перенести на інші соціальні сфери. На жаль у нас їх достатньо. І діти-сироти, і інваліди, і пенсіонери, і чорнобильці ... та інше, інше, інше ...Я впевнений, що і після нашої перемоги у цієї війні «Щит-Дніпро» не залишиться осторонь і буде  надалі брати  активну  участь житті нашого суспільства. Як я вже казав – роботи в нас багато. Завжди з вами і з Україною в серці…