Сугестії про Валентина Чемериса.

Деталі: Опубліковано: Середа, 07 грудня 2016, 11:12

Ці думки, можливо, забарилися з оприлюдненням. Принаймні, найперше ,мабуть, для усвідомлення самим автором. Але так, напевно, влаштовано цей світ. Щоб зрозуміти щось чи, бодай, частково осягнути часами потрібно втратити.

Пізнього вечора 4-го грудня 2016 року в одній з київських лікарень помер Валентин Чемерис. Доля відміряла йому 80 літ непростого і нерідко суперечливого життя. Життя яке обірвала власне не старість, а безжальна і, як не гірко , завжди перемагаюча хворого онкологія. Хоч у випадку з Валентин Лукичем він зміг відтермінувати неминучий кінець майже на добрих десять років.

Не стало талановитого прозаїка, письменника – галерника, людину для якої література була не просто заняттям, а самим життям. Він був хрещеним батьком нашого «Бористена». Його думки, енергія, небайдужість та працьовитість лягли у підвалини журналу. Часопис пережив одного з своїх творців. Бо той імпульс який дав свого часу виданню Валентин Чемерис і по-сьогодні рухає журнал. Це немов зірка, яка згасла у порожнечі Всесвіту, а її світло ще мчить назустріч іншим зорям та планетам.

Валентин Чемерис написав багато гарних і цікавих книг. Вони так само житимуть ще довго по смерті автора. Бо така вже доля будь-якого талановитого витвору – пережити свого творця. Валентин Лукич Чемерис був талановитим письменником. Це не буденний шаблон. Це факти, це правда. Ще перед його смертю вдалося почути, здавалося б, у жартівливому ключі перифраз відомого вислову: про покійника або добре, або правду.

Правда про Валентина Чемериса, як на мене, найперше полягає в тому що ця людина попри своє комунікативне призначення на Землі важко сприймала та пристосовувалася до буденності. Проживши більшу частину життя у вщент зросійщиному Дніпропетровську він фактично не міг говорити російською. Це все одно що не спілкуватися англійською у Лондоні. Його внутрішня еміграція вразливої людини і українця, мабуть, тривала все життя. І на відміну від правдивих емігрантів він , очевидно, не був здатний, а може й не хотів асимілюватися, засвоїти звички і традиції того оточення де йому доводилося бувати щодня.

Біографи письменника Чемериса завжди будуть писати що у літературі він починав як гуморист. Та мені він не рідко нагадував того клоуна, який з сумним обличчям на манежі, викликав нестримний регіт публіки в цирку. Так у нього було розвинуте почуття гумору, він міг майстерно написати смішну історію. Його посмішка і жарти були притягальні й викликали захоплення оточуючих. Але особисто у моїй пам’яті Валентин Чемерис найбільше запам’ятається все таки зажуреним і похмурим. Може через те що справжньому літературному таланту випадає завжди бачити глибше і більше, аніж решті людей. І часто-густо не лише добро і радість.

В історії моїх стосунків з Валентином Лукичем були сторінки особливого піднесення і захоплення. Були часи коли мене по-справжньому тішило відчуття що я маю такого тестя. Він був моїм авторитетом, і попри на загал інфантильну натуру, життєвим учителем. Пройдуть роки і я стишу це своє захоплення, бо стану доросліше, в чомусь мудріше і розумніше. Але особистість Валентина Лукича завжди буде для мене прикладом того що є на Землі люди яким судилося жити не лише для продукування собі подібних та накопичення пенсійного стажу.

Коли померла його дружина моя теща усім близьким та рідним здавалося що ми вже ніколи не побачимо посмішку Чемериса, не почуємо його жартів. Бо вона була для нього одним із тих нечисленних оберегів, котрий захищав його від складнощів та гіркоти оточуючого світу. На похоронах у той час найріднішої для нього людини він був схожий на равлика якого витягли з мушлі: геть беззахисний та без надії на життя.

- Такої вже не буде, а іншої мені не треба, - промовив він мені того трагічного дня.

І ще все ж таки песимізм був , напевно, так само однією з визначальних рис його характеру. Книги В. Чемериса багаті на вигадку. Зрештою, в його творчій біографії чимало фантастичних оповідок. Але власне життя В. Чемериса в чомусь так само було схоже на роман, твір суперечливий і складний, особливо в другій частині.

Побіля могили матері його двох дітей він зустрів іншу жінку. Чи було це кохання у звичному для нас розумінні сказати важко. Але одне ясно мені достеменно – інша жінка стала для нього новою мушлею. Навіть більш надійною і комфортною аніж попередня. Він сповна скористався вигодами свого найперше морально- психологічного прихистку. В. Чемерис настільки відгородився у своєму новому домі від оточуючого світу, що думаю втратив десь відчуття реальності, навіть відчуття власних духовних орієнтирів. Але це життя, і часто нам судилося пережити багато подій, зустріти різних людей…

-----------------

В ритуальній залі Байковського цвинтаря зимно і від погоди на дворі, і від холодних бетонних стін, котрі аж ніяк не личать такому місцю. В труні лежить маленький виснажений хворобою чоловік. Як у всіх небіжчиків у нього запалі очі і не природно бліде обличчя. У моєї дружину і доні вже здається не має сліз. Не соромлюся їх і я. Природно коли бачиш востаннє близьку для тебе людину.

А ще я дуже хочу вірити що ми неодмінно зустрінемося з Валентин Лукичем Чемерисом у тому, для кожного з нас невідомому світі, і тоді я вже сповна зможу розпитати його про все що цікавить і бентежить мене у хвилини прощання. І я так само хочу вірити що це так самого важливо й для нього…

Фідель Сухоніс, редактор журналу "Бористен"