Боєць 93-ї бригади про Революцію Гідності та війну на Сході: «Хто не боїться і б’ється до останнього, у того більше шансів залишитись живим! Хто боїться

Боєць 93-ї бригади про Революцію Гідності та війну на Сході: «Хто не боїться і б’ється до останнього, у того більше шансів залишитись живим! Хто боїться – гине сам і ускладнює життя товаришам!»

Деталі: Опубліковано: Неділя, 14 серпня 2016, 18:31

«З майбутньої книги Воїни Добра і Правди».

Сьогодні, шановні читачі часопису «Бористен», пропонуємо вашій увазі досить цікаве та інформативне інтерв’ю з колишнім фронтовиком та військовослужбовцем 93-ї окремої механізованої дивізії, патріотом України та представником націоналістичного руху на Січеславщині – Володимиром Долгіх.

- Розкажіть про себе, так би мовити, за анкетою. Робота, родина, захоплення…

- Народився у грудні 1978 в м. Запоріжжя. Тривалий час проживав у смт. Письменне Васильківського району Дніпропетровської області. Там же закінчив середню школу. У 1995-му вступив до тоді ще Дніпропетровського державного університету на історичний факультет на відділення політології. У 2000-му закінчив університет, а потім в 2003-му і аспірантуру. Втім, залишитись на викладацькій роботі якось не вийшло, вирішив спробувати себе на державній службі. Декілька років з перервою на навчання в Дніпропетровському інституті регіонального управління працював у Васильківській райдержадміністрації. Коли стало зрозуміло, що політика Ющенка веде до реваншу «регіоналів» залишив держслужбу і змінив місце проживання. З 2009-го року проживаю в смт Кринички Дніпропетровської області. З 2010-го активно долучаюся до громадської діяльності. Брав участь у багатьох протестних акціях, інших заходах, які організовувалися опозиційними на той час силами. У 2010-му вступив до лав ВО «Свобода». У 2013-му створив і очолив Криничанський осередок партії. Коли стало зрозуміло, що війна неминуча, залишив свої дані у військоматі для першочергової мобілізації. З квітня 2014-го по березень 2015-го був мобілізований до ЗСУ (93-тя ОМБр). Зараз працюю радником голови Криничанської районної ради. Одружений. Виховую трьох синів.

Що стосується захоплень, то життя тут вносить свої корективи. Колись мав час на одне, а зараз його не вистачає майже ні на що. Діти, буденні справи, робота… Єдине в чому не можу собі відмовити – слухати музику, бо з нею чи під неї можна також робити і щось суспільно корисне. Трохи менше ніж раніше, але читаю. В дитинстві багато читав фантастики і пригодницької літератури. З університету почав читати серйознішу літературу. Зараз книжки купую не часто, дається взнаки погіршення економічних умов. Але ще залишається Інтернет.

- Першим кроком вашого військового підрозділу стало забезпечення правопорядку на території нашої області та прилеглих районів Донеччини; наступним — повномасштабні бойові дії з окупантами та сепаратистами в зоні проведення АТО на Сході України. Що найбільше врізалося в пам’ять з тих часів?

- Головним завданням ЗСУ є захист від зовнішнього ворога. На момент початку АТО всі військові розуміли, що починається війна. А діяльність сепаратистів на Сході – то лише обманний маневр. Один офіцер дотичний до розвідки вже в перші дні мобілізації і тренувань на полігоні досить детально розклав ситуацію і роль, яку мала відіграти бригада у захисті України від москалів. До середини серпня так і було. Потім все якось перемішалось. Бригада з другої лінії оборони, де прикривала тили 25-ої десантної бригади та нацгвардійців опинилася на «передку».

Що найбільше запам’яталося? Для мене як для людини досить далекої від армії все було цікавим, але запам’ятався найбільше негатив: бардак, безвідповідальність і масовий алкоголізм. Я не знаю як справи зараз, але гадаю, що істотних змін не має. Наша армія, на жаль, так і не стала українською. В армії немає української мови, немає дисципліни і порядку, дуже мало високо вмотивованих бійців. Мобілізовані здебільшого «відбувають термін», а контрактники відпрацьовують гроші. І це стосується не лише рядових і сержантів, насамперед це стосується старших офіцерів. Але я дещо узагальнюю, тому що і серед майорів і полковників траплялися гідні люди і захисники України, але їх поки що не критична маса.

- Зараз дуже багато людей питають, чи справді варто так дорого платити за утримування Донбасу в межах нашої держави, доводять, що донеччан та луганчан неможливо зробити патріотами України, як скажімо мешканців Одещини. Скажіть, скільки у вашому військовому підрозділі було на час служби людей з різних частин України, а скільки саме з території проведення АТО?

- Я – український націоналіст. І для мене питання дорого чи не дорого ми платимо за утримування Донбасу абсолютно нікчемне. Давайте відмовимось від боротьби і залишимо окупантам Донецьку і Луганську області! Через скільки днів російські танки стоятимуть під Дніпром, Запоріжжям, Харковом, Мелітополем? Для мене як і для багатьох інших націоналістів і патріотів Україна в її межах станом на 1 січня 2014 року є цінністю, якою не можна торгувати. І тому ми платимо за незалежність саме ту ціну, яку необхідно заплатити. Війна буде йти доти, доки суспільство не переродиться з низу і до верху. Переродити його можна і досить швидко за допомогою ідеологічного апарату держави через агресивну, активну і ефективну інформаційну політику.

Чому з донеччан чи луганчан не можна виховати українців? Відключить їм російське ТБ, українізуйте школи, українізуйте радіо і ТБ і через 5 – 10 років все налагодиться. Там живуть ті самі українці, от тільки навіть в селах там російські школи.

У першу хвилю мобілізації донеччан і луганчан намагалися не мобілізувати, а тих кого мобілізували відпускали, бо на той час тримати їх у складі підрозділів бригади було ризиковано. Разом з тим багато донецьких і луганських патріотів пішли до добровольчих підрозділів «Донбас», «Айдар», «Азов». При цьому треба пам’ятати, що навесні 2014-го навіть харків’ян було ризиковано мобілізувати. Тому основу 93-ої бригади складали в основному вихідці з Дніпропетровщини 50 – 60 %, решта – Кіровоградська, Запорізька і Полтавська області. На момент мого звільнення за територіальною ознакою бригада стала більш строкатіша. Нам на зміну прийшли хлопці з Черкащини, Київщини, Тернопільщини, Харківщини, звільнених районів Донеччини і Луганщини.

- То чи можна зробити Донбас українським і що, на Вашу думку, для цього треба робити державі та її керманичам?

- Донбас як і Крим – це Україна. Крапка. Глобально – президенту, уряду і парламенту самим треба стати українськими. Тоді вони відразу зрозуміють, що треба робити, щоби повернути Крим і Донбас. Зараз наша влада не є українською по суті, а тому і займається тим, що розкрадає те, що не розікрали Янукович з поплічниками. Нам також потрібні серйозні економічні зміни на краще і успіхи. Мешканці тимчасово окупованих територій повинні побачити свою помилку. Та й для росіян, які у захваті від Путіна, економічний зріст України та добробуту українців буде теж чітким сигналом. По-друге, в інформаційній війні ми повинні перейти від оборони до наступу. Ми маємо обмежити доступ російського продукту до українських споживачів. Саме зараз час почати українізацію шкіл і дошкільного виховання, завершити українізацію вищої освіти, провести українізацію державних органів, правоохоронної системи і армії.

- Чи вдалося командирам вашої бригади здобути авторитет і показати себе успішними бойовими керівниками під час реальних бойових дій?

- Не всім, але позитивні приклади були і це вселяє надію. Разом з цим зараз приходить багато здібних молодих офіцерів, за якими майбутнє. Сподіваюсь, що у них стане сил опиратися системі. Якщо вони вистоять, військо зміниться. З’являться нові Болбочани, Коновальці, Чучупаки. Вони вже з’являються.

- Велика частина громадськості, яка була на Майдані, але не поїхала служити в АТО, зараз служить у «волонтерських сотнях», забезпечуючи вояків тим, чого держава їм забезпечити не може. Скажіть, яка найкорисніша допомога відчувалася від волонтерів і який насправді рівень державного забезпечення для вояків АТО?

- Я б не сказав, що коли ми служили, було все дуже погано. Але забезпечення армії все ж шкутильгало. Як продовольче, так і речове. Велика проблема на Донбасі це якісна питна вода особливо влітку. Щось отримували від волонтерів, щось давала держава, щось купували за власні гроші. В глобальному масштабі волонтерська допомога – це добре. Але розподіл цієї допомоги у мене завжди викликав питання. Зазвичай така допомога жодним чином не обліковується, що створює родючий ґрунт для зловживань. Дуже часто отримуючи «гуманітарку» старші офіцери розглядали її як свою власність. Іноді левову долю «гуманітарки» забирали підрозділи, що знаходилися ближче до КПП.

А найкориснішою допомогою, особисто для мене, було поповнення рахунку мобільного телефона. Але це не означає, що я не вдячний усім тим, хто допомагав чи уніформою, чи продовольством, чи цигарками, чи спорядженням, чи шкарпетками.

- Ширяться чутки, що вояки у зоні АТО дуже невдоволені діями уряду Порошенка-Яценюка-Гройсмана. Якщо це так, то що саме спричинює невдоволення і наскільки можливим є дуже часто згадуваний у пресі "3-й Майдан" з вояків АТО, які повернуться і не будуть задоволені тим, що побачать у країні, за яку віддавали життя та здоров’я вони та їхні товариші?

- Діями нинішньої влади незадоволені всі. Вояки АТО не спустилися з Місяця, вони такі самі громадяни України і їм так само болить несправедливість, яка має місце в нашій державі після Революції Гідності. Третій майдан з учасників АТО річ цікава, але поки що малоймовірна. Це радше міф, певна соціальна утопія, аніж данність найближчих місяців. Річ у тім, що не всі учасники АТО суспільно активні громадяни. І як показує досвід лише незначна частина з демобілізованих здатна на соціально активну поведінку. Понад 90% - це аморфна маса з посвідченням УБД. І як буде третій майдан ще не зрозуміло чию сторону вони підтримають (особисто я знаю близько десятка активних учасників антимайдану, які вже пройшли АТО і отримали посвідчення УБД). Так час від часу, коли сиділи «на передку», то чули то від одного, то від іншого, що час іти на Київ. Але зазвичай це говорять люди, які до такого походу не приєднаються. Інший аспект. На сьогодні Національна гвардія перетворилася на небезпечного монстра, який відгодовується на мирній території. Ще в часи служби мене прикро вражали факти кращого забезпечення новою зброєю, бойовими машинами, одностроєм нацгвардійців, які сиділи у нас в тилу за 50 – 60 км і були розквартировані у великих містах по гуртожиткам. Так ось, мені здається, що цього монстра відгодовують саме для такого сценарію: щоб придушити заворушення військових.

- Жодна війна не буває без жертв. На бойовому шляху ваш підрозділ 93-ї бригади втратив достатню кількість людей... Вічна пам’ять нашим Героям України… Що це були за люди, якщо Ви їх знали особисто?

- На жаль, я не знаю всіх втрат 93-ої ОМБр. Так, когось із загиблих знав особисто, але мені важко оцінювати цих людей. Та війна, що триває на Сході, дещо обмежує поле для героїзму. Як можна бути героєм, коли тебе криють мінометом з 5-6 км, танком з 2-3, артилерією з 15-20? Тільки, якщо не злякався, вистояв, не залишив позиції.

До речі, помітив таку річ, хто не боїться і б’ється до останнього, у того більше шансів залишитись живим. Хто боїться – гине сам і ускладнює життя товаришам. Такими хлопцями, що б’ються до останнього я захоплювався найбільше, боягузів просто зневажаю.

- Не забуваймо своєї історії! Жити без війни можна, але забувати про такий важкий шлях визволення України, по якому ми й досі йдемо - заборонено... Що тут повинна зробити держава аби це стало насущним розумінням більшості. Чи може громадськість?

- Новітня російсько-українська війна – це тяжке випробування не лише для багатьох наших співгромадян, які втратили на цій війні рідних і близьких людей, чи втратили здоров’я. Це тяжке випробування для цілої української нації. Тут багато-що залежить від держави, але і від громадськості, суспільства залежить не менше. Держава повинна створювати належні умови для розбудови громадянського суспільство, покращення соціально-економічних умов для цілого суспільства. Громадянське суспільство у свою чергу повинно докладати зусиль до формування відповідальної та ефективної держави. Складно давати якісь рекомендації, але цю ситуацію, цю війну нам треба пережити, так як людський організм переживає хвороби. Коли ми починаємо хворіти, в нашому тілі починають множитися різні віруси, інфекції, бактерії, коли справа йде до одужання, в нас множаться клітини, які борються з хвороботворними організмами. Головне – дотримуватись певного режиму, вчасно приймати ліки. У випадку державного організму це ліки від сепаратизму, правового нігілізму, корупції, байдужості. І тоді у боротьбі з цією недугою ми вийдемо переможцями.