ТАРАС ПЕТРИНЕНКО: "ГОЛОВНА РИСА МОЄЇ ТВОРЧОСТІ – НЕ САЧКУВАТИ!"

Деталі

Опубліковано: Неділя, 07 серпня 2016, 12:37

24 – 26 серпня 2016 року в селищі Грушівка Дніпропетровської  області буде проходити І  Міжнародна мистецька мега-імпреза радикального кобзарсько-козацького змагання, декоративно-ужиткової, художньо-народної творчості та народних промислів  « Козацька слава отамана Сірка - на крилах Незалежності». Головним інформаційним спонсором заходу виступає щомісячник «Бористен». 

Легенда української естради, народний артист України, поет, композитор Тарас Петриненко — один із найпатріотичніших співаків. Його знають і люблять кілька поколінь шанувальників української пісні, адже Петриненко завжди співав і співає про те, що не може не хвилювати: кохання, розлука, вірність, любов до рідної землі.

- Колись ваші пісні забороняли. Був час, коли вас, як артиста, взагалі не помічали. Були випадки, коли вас перед концертом викреслювали зі списку виконавців. Як ви з того виходили, як собі давали раду?

 - Якщо людина має мету чи відчуття своєї місії, що через свою пісню, свої вір­ші хоче пробудити в українців відчуття українства, відчуття небезпеки для України і нації загалом, небезпеки для її існування, тоді дуже боляче сприймати ось такі речі. Більша частина мого життя минула з такими стресами, навіть депресіями. Тим більше, що я людина — надзвичайно емоційна. Переживати такі моменти дуже важко. І коли я знаю, що йду правильною дорогою, знаю, що роблю все правильно, і те, що мені дав Господь, використовую правильно, - йду до кінця і ніколи не опускаю рук.

- А чим ви рятувалися у такі моменти?

- Ну, не алкоголем — це точно. Наркотики і алкоголь — ці речі не для мене. Чим рятувався? Та навіть природа українська надихає. Особливо у такі моменти підтримують люди. Коли йду вулицею, а мене зупиняють люди, усміхаються, питають, де я подівся, чому мене не видно? У такі моменти відчуваю, що я комусь потрібний. Це вселяє надію.

- Під час Помаранчевої революції ви були якщо не прапором революції, то, принаймні, рупором, людиною, яка завжди була у перших рядах. Сподівалися, що буде все добре, але прийшло розчарування... 

- Звичайно. Як і у більшості українців, які сподівалися на зовсім інше продовження нашої історії. Ми ж стояли не для того, щоб змінити одну персону на іншу. Вікторові Андрійовичу треба віддати належне. Він — українець, і за українство він багато на себе взяв. Однак ті люди, яких він привів на певні посади, зробили все для того, що дали можливість прийти до влади тим, хто прийшов. До того ж на наступних виборах, коли він бачив, що уже не стане президентом, він відверто закликав голосувати за Януковича. Це прикро, бо ми підтримували одного Ющенка, а отримали іншого.

- Незважаючи на те, що Ющенко закликав голосувати за Януковича, ви ніколи не брали участі у концертах на підтримку Януковича.

- Та Господь з вами. Ніколи не співав і не закликав. Це неможливо! Що стосується Комуністичної партії чи Соціалістичної, чи якихось проросійських блоків, якихось партій, що камуфлюються під щось інше, а насправді є антиукраїнськими — тут я непримиренний. Справді, я часом можу обирати менше зло. Бо, якщо ми обираємо більше зло, то Україні знову буде непереливки. У цьому сенсі у мене є таке переконання, якщо немає когось ідеального, то доводиться підтримувати тих, хто, принаймні, не принесе багато шкоди Україні.

- Якби тоді президентом стала Юлія Тимошенко, для нас це би було спасінням?

- Не знаю. Але, принаймні, вона декларувала інші речі, ніж декларував Янукович.

- Артистичному бомонду дуже модно йти у парламент. Цього разу ви підтримували “Свободу”, Блок Порошенка і “Удар”. Чи не пропонували вам лідери цих партій стати депутатом Верховної Ради?

- Час від часу такі пропозиції надходили. Але я чудово знаю те, чого, скажімо, Слава Вакарчук не знав. Що він пробуде там якийсь час і піде, бо там, у Верховній Раді, змінити нічого не можна. Або йому би самому довелося змінитися. Тому я сам для себе визначився: моя робота писати музичні твори і співати. Якщо підтримати піснею якогось кандидата — будь ласка, але не бути депутатом.

- Під час виборів президента цього разу ви підтримували Петра Порошенка. Не розчарувалися?

- Наразі ні. Хоча є певні розчарування з приводу його призначень певного кола людей на певні посади. Від моменту інавгурації президента рейтинги починають падати. І розчарування накочуються. Треба бути реалістом і свідомим того, що ідеального кандидата не було тоді і нема зараз. Якби ми не обрали Порошенка, то хто би був, і що би було сьогодні з тією нещасною Україною? А стосовно його міжнародної політики, він робить більше, ніж міністр закордонних справ. І те, що він привертає увагу Європи та цілого світу до українських проблем, тут треба віддати йому належне.

- Ви практично не світитеся на телебаченні...

- Бо там світять ті, хто не викликає ніяких асоціацій з Україною і зі всім українським. Щось таке нейтральне співають, про любов. Па рускі, так па рускі, українською — так українською... Можливо, я більше рокер у цій ситуації, ніж просто людина, яка співає попсу. Та й молоді підтискають, ті, хто зай­мається шоу-бізнесом. Я ж, натомість, шоу-бізнесом не зай­мався ніколи.

- Ви — співак у віці, на ваших піснях виросло не одне покоління. Молодь більше віддає перевагу Лободі чи Максу Барскіх. Що робите для того, щоб на ваші концерти ходило більше людей, ніж на попсу?

- Нічого. Ми з Тетяною  Горобець робимо те, що ми присутні на цій землі. Люди, які нас знають, знають, чого від нас чекати. Залишаємося собою, бо все решта — це вже була би хімія. Хімії у цій ситуації не люблю. Дехто готує страви по телебаченню, можна з кимось кататися на ковзанах чи брати участь у танцях з зірками. Але це не для мене, бо воно мені особисто нічого не додає. Це не розкриває мене як людину, як митця, який пише вірші і музику. Якщо люди хочуть розважатися — це їхня справа. Хочуть прирівняти пісню до пляшки пива — це кожного особиста справа. Я ж пропоную своїм слухачам те, що я вмію. Тому ті люди, які нас шанують, ходять на наші концерти. А ще, я б сказав,  ГОЛОВНА РИСА МОЄЇ ТВОРЧОСТІ – НЕ САЧКУВАТИ.

- Ваша пісня “Україна” стала неофіційним гімном нашої держави. Які емоції переповнюють вас, коли чуєте чи виконуєте пісню?

-     Пісня написана давно і звучала вже не одну тисячу разів. Вона щодень, через 15 хвилин лунає із Михайлівського Золотоверхого на Софіївському майдані в Києві. Я вже не можу впливати на долю власної пісні, але радий, що вона потрібна людям. А щодо мене, то намагаюся всі пісні виконувати так, як вперше. Основна риса моєї творчості – не сачкувати. Якщо мені не стає сил щось видати зі сцени, то просто на неї не виходжу.

-          В одному з інтерв'ю Ви сказали, до в нас відбувається деукранізація. Що порятує нас від цього?

-          Нас порятує тільки те, що перестанемо бути байдужими до процесів, які відбуваються довкола. На жаль, бачу, що люди все це набридло… Вони хочуть постійного добробуту і спокою, простих, звичних речей. Я б теж із превеликою радістю залишив би ці свої переживання і спроби протистояти, і дбати винятково про себе. Але тоді втратимо і Україну, і націю, і все, що нас робить українцями. Ми звільнимо територію для Бог знає кого! Я не можу з цим змиритися і закликаю не бути байдужими, бо це допомагає робити те, що з нам роблять.

- Попри солідний вік, ви чудово виглядаєте. Бігаєте вранці, плаває­те чи, може, дотримуєтеся дієти?

- Нічого не роблю, окрім того, що тримаю себе у руках без всіляких надмірностей, без зловживань. А тримаюся, можливо, завдяки тому, що, можливо, хтось давно хоче, щоб я пішов зі сцени. Тримаюся, як кажуть, ворогам назло . Спілкуюся з природою, люблю гуляти зі своїм собакою лісами-полями... Намагаюся якомога менше бути у столиці, а більше бути на природі. Вона мені дає наснаги і можливості ще далі триматися.

- Що Ви чекаєте від участі в мега -  імпрезі    « Козацька слава отамана Сірка - на крилах Незалежності»?

- Найперше нехай і не такого помітного, але поштовху, в усвідомленні тих, хто ще не до кінця зрозумів хто він, якого роду і де його коріння. Людина без Батьківщини –  не просто обділена долею. Це страшний, я б сказав, біоматеріал  для творення зла на землі.  Чи могли б виникнути бандитсько-злочинні ДНР та ЛНР , аби більшість населення там відчували себе українцями. Та ніколи! А хто тепер ці люди? Росіяни. Ні, бо й Кремль фактично від них відмовився . Українці? Але вони вбивають тих,  хто любить Україну. Я навіть не знаю ким можна вважати цих людей…

- Дякуємо за розмову і до зустрічі  на козацькій імпрезі.

- Всього найкращого нам усім!