Інша зупинка

Деталі: Опубліковано: Понеділок, 11 липня 2016, 20:08

Півдня безповоротно втрачено через монтаж програми на радіо.

– В цей час могла б уже вертати назад, – думала, трясучись в автобусі по дорозі із райцентру, – а тепер доведеться ночувати у знайомих.

Залишатися в селі на ніч не хотілося. Не тільки через поганенький готель, де, як зазвичай, немає теплої води. Це село на карті мого життя позначене особливою відміткою. Не так давно я прожила тут майже чотири роки…

Знайома місцевість. Зацікавлено роззираюся навсібіч. Дороги доброї так і не зробили. Автобус потрапив у чергову вибоїну й пасажири, що стояли, з криком і лайкою попадали одне на одного. Якась жінка боляче уперла мені в ноги плетений кошик. Нині базарний день. Благо, що я сідала в автобус на вокзалі, тож їду по-королівськи – сиджу. За вікном вигулькують і щезають знайомі краєвиди. Вражає гнітючий пейзаж руїн колгоспних будівель зі зруйнованими покрівлями, напіврозібраними (де добра цегла) стінами. Довкілля позаростало бур’яном. Такі ж закинуті, порослі дикими травами, і колишні колгоспні поля...

Біля мене стоїть чиєсь дитя. Худорлявий хлопчина з вражаюче синіми очима.

– Присядь мені на коліна!

– Не хочу! – Не по літах серйозний хлопець, як на його шести- чи семирічний вік. Його личко і особливо очі мені когось нагадують.

– Господи, та це ж його очі! – блиснув раптовий здогад. Не йму собі віри. Підводжу погляд догори. Хлопчика злегка притримує за плече молода, не по літах змучена жінка. Та що з кошиком. Обличчя її теж видається мені знайомим.

– Та це ж вона! Його дружина! А цей хлопчик, виходить, його син.

Сумніву не залишалося. Це й справді була вона, твоя нинішня дружина! Хоч тоді вона була ще дитиною. Здається – у восьмому чи, може, дев’ятому класі. Які ж парадокси трапляються у житті!

Тетяна тримається за поручень прямісінько перед моїми очима. Благо, що вона не впізнала мене, тож я можу роздивитися на неї зблизька. Одяг на ній – джинси і кофтинка – схоже із уживаного закордонного лахміття, яке тепер за копійки можна придбати будь-де. Її огрубілі руки, нігті, що ніколи не знали манікюру, розповідають, що на ній огород і уся важка хатня робота. Благо, тобі поталанило, що вона безхитрісна й не хижа. Не Килина. Навпаки, – добра й сердечна. Але й не Мавка. Звичайна жінка. Земна.

– А на вроду вона нічого. Може, навіть, краща від мене, – упіймала себе на грішній жіночій думці, проте спохватилася. – Для чого про це тепер?

Місце поруч мене звільнилося і на нього біля вікна сів твій син.

– Господи, біля мене Його дитя! А могло ж воно бути моїм! Нашим! – Але ця мимовільна думка тепер вже не спричинила до бурі. Минуле ж бо так далеко позаду. Думки чомусь роїлися навколо матері цієї дитини. Могла б вона разом із подружками гайнути шукати щастя у велике місто. Якщо не до столиці, то принаймні до обласного центру. Вступити коли вже не до університету, то хоча б до якогось училища. Мала б собі тепер і якесь ремесло, і роботу. Натомість – зеленим дівчиськом, заледве школу закінчивши, мерщій заміж вискочила. Не за когось! За тебе! Ото і всі її університети.

А тепер немов сестра милосердя ходить біля тебе. За це її поїдом їсть твоя матір, про вередливу та примхливу вдачу якої ходили пересуди ще тоді, як ти парубкував.

А мій шлях і досі стелиться круто. Кохання – журавлем у небі. А, може, то мрії мої чи уявлення про щастя занадто рожеві? Але ж... тоді, у ту далеку новорічну ніч ти такий реальний, такий мій стояв навпроти мене. Очі в очі. Тремтячими від хвилювання руками підносив у дарунок збірочку поезій Крищенка. У закутку першої сторінки витягнуті зі збірки (саме для мене – квітесенція!), написані твоїм дрібним почерком рядки:

Коли твій шлях лягає круто

І дні колючі, як багнет,

І сумніви печуть, мов трута,

Не бійся: ти ідеш вперед.

Ох ці рядки! Ти знав! Знав, що я збагну! Ти єдиний з-поміж тих рідкісних диваків, хто у цьому цинічному світі ще смакує поезію. Любиш, як я читаю. Знаєш, що писані кимось рядки проходять крізь мою душу. Коли я їх читаю, вони тоді вже мої... А читаю – то все передусім для тебе. Ти ж бо – найголовніший для мене слухач. Пророкуєш мені велике акторське майбутнє, а я мовчки зітхаю. Адже стільки у закапелках пам’яті віршів, яких так і не прочитано для жодного слухача. Кожна строфа завжди комусь призначалася. Однак мій потенційний слухач або не потребував мого читання, або ж я боялася, що він не збагне цих рядків. Як мій чоловік. Вдавав із себе обізнаного цінителя поезії, а через кілька строф вже смачно похропував на дивані. Так і ношу в собі нерозхлюпані почуття й пісні, яких нема кому заспівати.

І раптом – ти.

Ти це знав! Знав, що подарована тобою збірка зрушить у мені бурю!

Для чого було тобі так чинити? Аби вписати до реєстру своїх перемог іще одну галочку?!

Ти запросив мене до танцю. Іще ніколи в житті не відчувала я більшого щастя, вищого блаженства, аніж від дотику наших долонь. Оця збірка на пам’ять і отой доторк долонь, рука в руці – це перевернуло усе моє життя.

– Господи, що це? Навіщо? – І благословила цю мить, і не вірила, що це я, що це ти зі мною так близько. Відчуваю твій подих, а перед очима невідступно твої гарні сині очі… Усепромовляючі очі. І твоя усмішка, і цей невимовно солодкий дотик руки. Друга рука обвиває мій стан і ми, невагомі, пливемо у савані ніжності й безмежному просторі диво-дивного почуття...

Як же дорого заплатила я за це блаженство. Коли б ти тільки знав. Якби знав...

Попереду – два роки, цілих два довгі роки лютої муки і самотніх ночей. О, ти не міг навіть здогадуватися, до чого доводила мене всеспопеляюча любов до тебе!

Пам’ятаєш могутню стару тополю поблизу автобусної зупинки? Там, прикипівши до широкого стовбура і міцно затискаючи в кулаці своє розбурхане серце, очікувала я останнього вечірнього автобуса, яким зазвичай приїздив ти. Завмирала, коли чула твій сміх, голос. З автобуса купками висипали люди. А ти ж ніколи не бував сам: завжди йшов поруч якийсь попутник чи попутниця (а я люто ревнувала!), ти розмовляв, жартував, сміявся. О, якою музикою звучав для мене твій голос! Спрагло ловила кожне твоє слово, мовлене не до мене. Скажи, хіба це не манія, не хвороба?

О, як же тяжко я хворіла тобою! Ти ж навіть не здогадувався, яку бурю здійняв у моїй душі в оту незабутню новорічну ніч, коли я випадково потрапила у коло приятелів, серед яких був і ти. Хіба відала тоді, що буде за цим? В районному суді вже очікувала свого розгляду заява на розлучення, а я, рахуючи дні до звільнення, щоночі терплячи глум і ґвалт, ковтала сльози і... жила єдиною надією. Марила тобою. Засинала й прокидалася з твоїм іменем. Не бувало миті, в яку б я не думала про тебе. Ноги самі несли мене туди, де мав бути ти. Знаходила найнеймовірніші приводи, аби мотивувати свою появу поблизу тебе.

А як ретельно готувалася до зустрічі з тобою! Витягувала з шафи увесь свій гардероб, а уява вже малювала образ, в якому ти не зможеш не звернути на мене уваги. Легенький макіяж. Нічого зайвого. Лише підкреслю риси. Додам виразності очам. Розпущу волосся. І я вже схожа на Мавку, що поспішає на побачення до свого Лукаша. Я й була тією Мавкою, бо у душі вирувала буря найкращих пісень, які призначалися тому єдиному, кого обрало серце... Пісні ті переповнювали мене зсередини вщерть, от-от розірвуть душу, вибухнуть риданням. Так, зазвичай, і було. Бо ти робив заклопотаний вигляд і уперто мене не помічав. Очі ж твої промовляли протилежне...

Чи, може, то моя уява приймала бажане за дійсне?!

Насправді ж ти був метеликом, який легенько пурхав над цілим табуном яскравих самиць. Знав, що кожна готова розпростерти обійми і буде втішена найменшим знаком уваги, малозначущим компліментом. Тебе це збуджувало і ти охоче роздавав надії усім. Обходив тільки мене. Бо Мавка, дарма, що вона Мавка, – не вільна. І Лукаш не хотів мати проблем. Розтривожив Мавці душу, а сам утік. Злякався того багаття, яке вже палахкотіло так, що його вже не могли не помічати наші друзі, знайомі. Злякався, бо бачив, що вогонь добирається й до твого серця. Чим більше несамовиті язики того полум’я наближались до тебе, тим більше ти утікав. Захоплював котрусь з отих дурненьких грайливих русалок і ховався з нею у ніч, у її обійми, утікав у солодку пристрасть, яка давала тобі мить забуття. На ранок почувався розбитим. І не лише від недоспаної ночі, від випитого вина, – ні, ти відчував, що це не дає тобі повноти бажаного щастя. Ти усвідомлював, що обманюєш сам себе, власне серце.

Щоправда, якось ти дав серцеві волю. Пригадуєш, як ми з тобою репетирували „Безталанну”? Як безталанну Софію грала я, а ти був Гнатом? Майже так, як у житті. Хіба тільки ролі переплуталися, бо ліпше б тоді бути мені Варкою. Та у цій сцені мені хотілося бути Софією. Адже за сценарієм ти брав мене, бездиханну, на руки і ніс, тоді клав на тапчан і вимолював прощення. Гладив мої руки, обличчя, торкався усього тіла, а я, за сценарієм непритомна, ледве стримувалася, аби не вибухнути справжньою пристрастю... Мабуть, і тобі ця сцена подобалася, бо в той вечір ти зумисне відпустив усіх акторів, аби програти її зі мною ще раз. Ми тоді уперше залишились самі... І ти поніс мене за куліси...

Вже не треба було грати наші ролі. Ми могли в ту ніч належати собі самим і одне одному... Та хіба щастя може бути багато? То була мить. Гостра, як спалах блискавки. Ударив грім. Надворі й справді була гроза. І ти раптом стрепенувся, неймовірно злякався того, що сталося, заметушився, і так поспішав (утікав!), що прощальний цілунок замерз на твоїх устах і я відчула лише холодний доторк твоїх уст. Так цілують мерців.

Добре, що я пішла тоді у грозову ніч сама. Добре, що та ніч була темна, сховала моє стривожене обличчя, яке випромінювало і щастя, і, водночас, – неймовірну безнадійну тривогу, яку сама собі не ладна була пояснити. Уперше в житті я зрадила свого чоловіка. І уперше покохала так, як не кохала ніколи й нікого...

Чому це сталося зі мною так пізно? І чому ж ти, мій найдорожчий, стрімголов мчиш від мене, утікаючи сам від себе? Не могла тоді розгадати цієї загадки. Після того холодного цілунку почувалася так, немов обличчя моє було вкрите коростою, а я сама проклята і не в силах нічого змінити.

Добре, що був дощ. І дощ, і мої сльози, і зливу почуттів сховала ніч. Знову пригадалися ті рядки:

Коли твій шлях лягає круто

І дні колючі, як багнет,

І сумніви печуть, мов трута,

Не бійся: ти ідеш вперед.

Так, я іду вперед. Старі мости спалено. На руках жадане розлучення з чоловіком. І нема вже мені вороття назад. Проте моє сподівання на те, що звільнення від осоружних кайданів розчахне для нас двері, де ми упадемо в обійми один одному було ілюзією. Яка наївність! Минали дні, ночі, місяці. Я не відчувала плину часу. Здригалася й напружувалася лише від кожного кроку за дверима. Все чекала. Вірила, що колись ти усе ж постукаєш у мої двері.

Опритомніла від банального випадку. Була пізня ніч. Дзвінок у двері. Прожогом зірвалася, кинулася відчиняти. Навіть гадки не було, що це може бути хтось чужий. «Це він! Він!» – калатало дурне серце. А замість тебе до кімнати влетів стривожений хлопець із клубної дискотеки.

– Марко у тебе? Кажи, де він? – тряс мене, геть спантеличену й немов непритомну за плечі. – Там аварія з апаратурою! – на ґвалт кричав хлопець.

– Даруй, Петре, але ж його тут немає. – Я була спантеличена й розгублена. Кому і навіщо спало на думку послати розшукувати тебе у мене? О другій годині ночі! Той хлопець, не повіривши моїм словам, як вітер влетів до передпокою, зазирнув до спальні. Лише тоді розвів руками. Не йняв віри, що у цих стінах навіть не витає твій дух!

Зачинивши за несподіваним нічним візитером двері, я до ранку так і не склепила повік.

А вдень сусідська дівчина розповіла мені про чергове чепе на дискотеці та як усі розшукували тебе.

– І що…, знай-й-шли? – обережно запитала я.

– Певно, що... – Інна враз зашарілась і густо почервоніла. Я відчула, що вона спохватилась про сказане і тепер ухопила себе за язик, адже не могла вона не знати про нас із тобою... Про це знали всі. Пригадуєш, як невдовзі після тієї ночі, коли ми уперше (і востаннє!) були близькі, я написала тобі листа? Тоді мною писав відчай. Листоноша ж вручила мого листа не тобі, а твоєму шістнадцятирічному тезці! А той читав-читав і нічогісінько не міг второпати. Хто це? Про що йдеться? Тож він поніс дивного листа своїм друзям. І через якусь-годину-другу, вони, цибаті підлітки, хлопці й дівчата, пили пиво, заїдали таранькою, читаючи уголос мої найсокровенніші рядки. Реготалися так, аж щелепи від сміху їм зводило, бо за кожною прочитаною фразою хтось докидав свій коментар... Та хіба в селі важко було здогадатися від кого й до кого цей лист? Треба віддати підліткам належне: уволю нареготавшись, вони таки віднесли листа адресатові. Ти не зреагував на нього ніяк. Я ж довідалася про цю історію вже надто пізно. Коли була далеко від тебе і було байдуже.

А того недільного ранку Інна таки розповіла мені, де і з ким тебе знайшли. І з моїх очей нарешті спала полуда. Я навіть була їй вдячна. Сказала собі: „Нещасна жінко! Пощо виснажуєш себе думками про того, хто не вартий твого мізинця! Пощо увінчуєш золотом свого серця того, хто щодня ґвалтує сам себе? Адже він не тебе зраджує, а себе. Себе! Бо ведеться на поклик плоті, замурувавши у тій кам’яниці власне серце!”

Бог суворо покарав тебе за мене. І, мабуть, не тільки за мене. Пригадуєш, як ти поривався до столиці, мріяв про високого штибу режисуру (а я вже бачила себе знаменитою актрисою на твоїх підмостках!)? Ніщо тоді не обтяжувало твої крила. Ти був і талановитим, і вільним. А так і не злетів. У щоденній дрібній суєті й пошуках копійчини перестав думати про велике і твої крила втратили свою пружність. Ніхто вже не грав вистав, ти навіть не організовував концертів, і не тільки з причини, що тобі ніхто не виплачував зарплатні. Не було з ким: колишні аматори розбрелисяпо світах у пошуках заробітків...

Ходили чутки, що невдовзі після народження сина ти також шукав заробітчанського щастя десь у Росії... Повернувся хворим. Хоч про твою хворобу ніхто нічого певного не каже. Навіть лікарі. Ти вже помирав. В останню мить доля змилосердилась. Може, заради цієї дитини? Тепер, прикутий до свого візка (не можу собі уявити!), ти хіба що належиш оцьому хлопчикові з твоїми синіми очима, який ось сидить поруч мене. Та чи належиш оцій жінці? Хто це знає?! Очі у неї такі сумні. І десь далеко. Та й чи належиш собі? Чи є самим собою? Чи маєш очікуване щастя?

Пригадуєш, як ми уперше зустрілися після того, як я виїхала з твого селища? Вільних місць в автобусі не було, тож ми стояли, тримаючись за верхні поручні. На вибоїнах нас кидало мало що не в обійми одне одному. Та моє серце вже тоді не здригалося, не тріпотіло. Натомість ти був радий нашій зустрічі, розпитував, як і де я живу, на яких підмостках читаю свої вірші. Хвалився сином. А я уперше дивилась на тебе, як на стороннього, уперше могла вільно, без хвилювання й тремтіння в голосі розмовляти з тобою про будь-що. Просто так, аби згаяти дорожній час. Слухаючи тебе, думала: „За віщо я так кохала цього нічим не примітного, звичайнісінького чоловіка? Хіба, що очі у нього гарні... Ваблять. І вуста. Та я вже звідала їх лід...”

– Чи щасливий ти тепер? – це питання вертілося тоді на думці. Та я не запитала. Кожен має своє щастя. Таке, якого вартий. Та й чому це має мене тепер обходити?

Більше ми не бачилися.

Про твою хворобу, інвалідність, і про те, що завжди запитуєш про мене, час від часу розповідали мені наші давні друзі.

За спогадами не помітила, як ми вже приїхали. Тієї тополі вже не було. Стирчав лише широкий пень. З-під нього навсібіч – молоді пагони. Життя продовжується...

На зупинці серед людей – чоловік на інвалідному візку. То був ти, Марку. Відразу упізнала тебе. Змарніле, неначе в аскета, обличчя. У русяве, колись довге, закучерявлене на кінчиках волосся, утрушено сивини. Жилаві руки. Зовсім не такими вони були, коли ти був кумиром нашої, нехай провінційної, але завжди вируючої сцени, грав на гітарі, чудово співав, красивим широким жестом розкланювався перед публікою, що завзято аплодувала і твоєму таланту, і твоїй красі.

– Тату, татку! А мені мама ранця до школи купила! – До інваліда мчав той хлопчик, який щойно зіщулено сидів поруч мене. Я побачила, як проясніло, посвітлішало від широкої усмішки (вона така ж гарна!) твоє обличчя, як підійшла дружина, поставила кошик тобі на коліна, допомогла розвернути твого візка і усі троє, ви повільно попрямували вулицею. Попереду, розмахуючи новим ранцем, підстрибував твій син. Він вже не був насупленим, як у автобусі, а веселим і пустотливим.

Кожен має своє щастя.

Я не стала виходити на цій зупинці. Моєю була інша.

Марта Підлісна

(м. Рівне)