Царство Небесне тим, хто з честю виконав свій обов’язок, віддавши життя за Україну та мир для свої близьких…

Деталі

Опубліковано: Середа, 04 травня 2016, 11:34

Про автора: Снітько Дмитро Юрійович, старший лейтенант. Був призваний у 25 Дніпропетровську ОПДБр 23 березня 2014 року. Обіймав штатну посаду заступника командира самохідно-артилерійської батареї. До війни працював на посаді старшого викладача кафедри філософії і соціології Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені Лазаряна. Є дружина і двоє дітей. Демобілізований з лав ЗСУ в березні 2015 року.

 Після подій у Криму я очікував на повістку чи дзвінок з військомату, бо я тоді був офіцером запасу. Тому вже заздалегідь зібрав усі необхідні речі. Готовий був морально до мобілізації, бо знав, що саме зараз настав час підтвердити свою любов до України вчинками і залишитись чесним військовій присязі. У військомат викликали 23 березня, на день народження мого батька, і того ж дня я вже потрапив у частину. На перше бойове завдання до м. Артемівськ вирушив уже 28 березня 2014 року.

 Я потрапив на фронт, тобто безпосередньо у зону бойових дій наприкінці червня 2014 року. Нашій групі було поставлено завдання висунутися на певну висоту на східній околиці Слов’янська і з’єднатись там із загоном наших хлопців. Ми вирушили з базового табору на кордоні донецької області і невдовзі увійшли в передмістя Слов’янська, а потім обігнули його з півночі. На дорозі час від часу зустрічалися залишки української техніки, яка згоріла під час бою, що тут тривав напередодні. Колись ці величезні сірі «вагани», наповнені купою попелу, були бойовими машинами десанту. Про страшний бій нагадувало також інше моторошне видовище – сосновий ліс в радіусі приблизно 100-200 метрів обабіч дороги був буквально скошений вогнем крупнокаліберних кулеметів, зеніток і 30-мм автоматичних гармат так, що тепер залишились тільки пні висотою 1-2 метри. Пізніше я узнав, що в тому бою під час сепарської засідки загинуло багато наших хлопців.

Просуваючись в напрямку Слов’янська через с. Миколаївка, наша батальйонна десантно-штурмова група підійшла до місцевої ТЕС. Командування вирішило брати цей об’єкт штурмом сходу. Проте, зустрівши щільний вогонь із кулеметів, гранатометів, снайперської зброї та навіть мінометів, штурмова колона мала зупинитися прямо на дорозі, що йшла повз промисловий об’єкт. Один із наших БТРів було підбито і загинув водій-механік. Пострілом з гранатомета, що пропік броню, йому просто знесло голову. Це вперше тоді я побачив убитого і здобув шокуючий досвід.

Було дано наказ відійти й перегрупуватися, але, як у якомусь класичному бойовику, машина, в якій я перебував із своїми хлопцями, не хотіла заводитися. І ось ми спостерігаємо, що повз нас проходять люди і техніка, рухаючись назад, туди, звідки ми приїхали, а ми все стоїмо й стоїмо. Підбіг якийсь старший офіцер і віддав команду залишити машину і на ходу застрибувати на броню БМД, що проходили повз нас – останні три машини ар’єргарду, решта вже відійшли.

І от ми вже рухаємося на машинах, піднімаємося на крутий пагорб по дорозі і тут одночасно відбуваються дві події, які ледь не коштували усім нам життя. Справа, з кущів і дерев на нас рухалася піхота сепаратистів, що почали стріляти, на що ми змушені були відкрити вогонь у відповідь, не зупиняючи машин. І майже одразу зліва від нас, метрах у 100-200 гримнуло так, що я відчув потужну хвилю гарячого повітря на своєму обличчі і свист осколків над головою. Упало й вибухнуло кілька ракет. Кумедність ситуації полягала в тому, що це були наші ракети з літака, що прикривав відхід основної групи, а ми, затримавшись на дорозі, відстали і потрапили ледь не в самий епіцентр удару. Не спиняючись, машини швидко рухалися, долаючи оцю всю метушню. Зліва від мене, прямо біля вуха, без упину стрекотів кулемет, а в голові вже крутилася думка – невже оце і все. Вирвавшись із оцих кліщів, де справа б’ють чужі, а зліва свої, дивом зберігши своє життя і здоров’я, ми вискочили на пагорб, але знов почули якісь постріли – працювала наша зенітка, давши попереджувальний залп при нашому наближенні – хлопці, що з основною групою відійшли назад, вже зайняли оборону на висоті і сприйняли наші з БМД за сепарські. ХА-ХА-ХА!!! Дивом розгледівши, що це свої, вони припинили вогонь.

Це було 3 липня 2014 року, мій четвертий день на фронті.

Перегрупувавшись, ми підійшли до ворожого об’єкту ближче, проте залишились на висоті, що домінувала над ним і розгорнули свої міномети. Два дні поспіль, з ранку до ночі із перервою лише для обіду, міномети гатили по сепарському лігву, вибиваючи їх звідти, а вночі чергував новенький БТР-4 і палив за допомогою своєї гармати підкріплення, що під покровом темряви намагалися прибути до сепаратистів.

Зрештою, об’єкт був залишений ворогом і ми змогли просунутись далі, зайнявши їхній базовий табір, що знаходився на колишньому промисловому складі. Тут було повно панцерних ліжок, предмети побуту, особисті речі сепаратистів. Іронія полягала в тому, що нам довелося провести більше тижня в цих ангарах і спати там, де спали наші вороги. Дивне і неприємне відчуття, що не лише в мене викликало огиду.

То там, то там ми знаходили докази російської «братньої» допомоги «повстанцям Донбасу» - російські армійські сухпайки, шеврони російського спецназу, новенькі «Урали» минулорічного виробництва тощо. Тоді ж ми захопили в полон кількох сепаратистів. Мені вдалося поговорити з молодшим із них. За його розповіддю, всі вони були з Луганська, спочатку чергували на блокпосту без вогнепальної зброї, потім до них приїхали повністю екіпіровані солдати, роздали автомати і наказом повідомили, що відтепер всі вони зараховані до добровольчого ополчення ДНР і за дезертирство будуть розстріляні. Цей юнак переконував мене, що головним у них був офіцер з російської армії, що відрізнявся жорстокістю і навіть застрелив когось, хто відмовився воювати в ополченні.

 Після звільнення Слов’янська та Краматорська, відпочивши та відновивши боєздатність, наприкінці липня бойова група вирушила на операцію зі звільнення Дебальцеве. А далі були важкі бої під Шахтарськом, де, як всі ми потім дізналися, нашим завданням було стримування угрупування ворога задля забезпечення просування українських військ вздовж кордону, штурму Савур-могили та виведення прикордонників із оточення.

Висунувшись у заданий район, на висоту під Шахтарськом рано вранці 31 серпня ми не знали, що нас чекає, хоча командир попередив про можливість серйозних боїв. Завжди згадую одну цікаву подію, що сталася вже на підступах до вказаної для розгортання висоти – назустріч нашій колоні на велосипеді їхала жінка і, махаючи рукою, голосно кричала російською мовою: «Гонітє ету сволочь с Донбаса, рєбята!!!». Згадую, аж мурашки по тілу і сльози на очі. В такі моменти справді відчуваєш себе захисником України та її народу.

Ще навіть не зайнявши толком висоту, ми потрапили під обстріл. Від снайперського та мінометного вогню вже були перші поранені і загиблі. Ми пробули на тій висоті всього 5 днів, але то були дні дуже важкі. Кожного дня хтось гинув і когось ранило. Я тоді був командиром міномету і під час чергового мінометного обстрілу було поранено мого навідника і одного з заряджаючих. Моторошні дні.

Там же, під Шахтарськом, вперше зі мною сталося те, що наливають артилерійською дуеллю в прямому смислі слова. Ми відпочивали, аж раптом прибіг командир батареї і наказав наводитися на ціль як можна скоріше – розвідники помітили ворожий міномет, що займав позицію для ведення вогню. Стало зрозуміло – хто перший дасть залп і поцілить, той і виживе: або ми, або вони. Я і мій навідник (новий хлопець, бо мого штатного було поранено і його відправили у шпиталь) не стали чекати заряджаючих і зробили все швидко удвох – я давав координати, він наводив, а я в цей час заряджав міномет. Дали перший залп. Командир з допомогою бінокля скорегував – 50 метрів управо. Ще один залп – ми живі, а ворог знищений… Отака якась нелюдська арифметика і статистика на війні.

Наказ залишити висоту і відійти було прийнято після того, як надвечір 4 серпня наші позиції накрили «Гради» - залишитись там означало понести невиправдані втрати та й своє бойове завдання на той час ми вже виконали.

Раннім ранком 5 серпня 2014 рокуколона машин і бойової техніки поволі просувалась на північ, повертаючись до базового табору В Дебальцеве з цього важкого бойового завдання. Всі були насторожі, тримаючи в руках свою зброю: чекали на появу ворога, що міг з’явитись із-за найближчої «зеленки».

Наша колона вийшла на рівну шосейну дорогу, відійшла, здавалось, на безпечну відстань від місця нещодавніх запеклих боїв і всі бійці поволі починали розслаблятися, жартувати, палити в більш спокійній манері. Спокійніше почував себе і мій мінометний розрахунок, що їхав у кузові військового ГАЗ-66 із мінометом на причепі, умостившись як-небудь на ящиках із боєприпасами та іншим солдатським майном.

Раптом, десь попереду почувся сильний вибух і стрілянина, колона миттєво зупинилась. Я одразу й не зрозумів, що трапилось і лиш по обличчю стрілка, що їхав на бойовій машині позаду нас, зрозумів, що трапилось щось страшне. Наступної миті я віддав наказ своєму розрахунку полишити машину і сам швидко зістрибнув на асфальт. Лише зараз стало зрозуміло, що трапилось: наша колона потрапила в засідку і одна бойова машина була підбита. Розташування ворога я визначив за напрямком стрільби інших бійців – невеличкий лісок метрах в 600 справа від дороги. Ставши на коліно, я приготувався до ведення вогню, але ворога я не бачив, тим більше, скажено тріщали кулемети і я подумав, що мій автомат може почекати ближнього бою, а тому не стріляв.

До нашої машини підбіг полковник і скомандував:  «Міномет до бою!!!». Я разом із своїм номером обслуги миттю відчепили міномет від машини і привели його до бою так швидко, як ніколи раніше. Командир батареї дав напрямок і відстань і наказав вести вогонь: чотири касети (16 мін) полетіли в бік ворога. В цей час навколо всі стріляли зі своєї зброї, з автоматів, кулеметів та гармат, що на машинах, підствольних гранатометів та навіть зеніток.

Раптом поступила команда згортатись – колона швидко рушила далі, але вже не по дорозі, а, звернувши вліво через лісосмугу, прямувала по пшеничному полю, місцями долаючи вогонь, адже пшениця загорілася від наслідків бою, що точився кілька хвилин тому. Кілька бойових машин із піхотою все ще стояли на дорозі і вели вогонь, прикриваючи відхід колони, що швидко попрямувала до найближчого блокпосту українських військових, дорога до якого зайняла хвилин 15.

Прибувши на блокпост, всім було дано команду «до бою» - ми чекали продовження нападу. Але більше стрілянини чути не було.

Лише коли всі оговтались, стало зрозуміло, що з цього бою вийти вдалось не всім: в підбитій із ворожого танку, що був у засідці, бойовій машині загинуло 5 наших хлопців. Дехто підійшов до медичної машини, де пакували трупи. Я не пішов. Я знав, що я там побачу. І лиш потім я із потупленим поглядом слухав розповіді інших про те, що пакували там шматки… Одного зовсім не знайшли…

Проте, Богом було дароване життя одному хлопцю з того екіпажу. Він дивом залишився живий – вибухом його відкинуло з машини і він лиш пошкодив собі ногу. Ось так буває. Цього хлопця посадили в нашу машину і я сидів поруч із ним: пригостив його цигаркою і мовчки дивився на нього, як він порожніми очима вперся в дорогу, що тікає з під кузова машини і тихо, майже нічого не розуміючи, шепоче: «їх нема, їх усіх більше нема…»

Пізніше було ще багато боїв і багато випробувань під час виконання бойових завдань в районі Жданівки, Нікішино та Авдіївки, але найголовнішим є те, що ми змогли повернутися додому. Але, нажаль, не всі. Царство Небесне тим, хто з честю виконав свій обов’язок, віддавши життя за Україну та мир для свої близьких…

 Дмитро Снітько ( Донбас – Січеславщина)