Жити в Україні чи в «молодій республіці»?
- Деталі
- Опубліковано: Понеділок, 28 березня 2016, 13:18
Рубрика Світлани Талан «Донбас Сьогодні»
Світлана Талан — сучасна українська письменниця, член НСПУ, має відзнаку «Золотий письменник України», тричі лауреат «Коронації слова» та багатьох Всеукраїнських та Міжнародних літературних конкурсів, авторка десятьох романів. Серед них такі знані читачами як «Не вурдалаки», «Розколоте небо» та «Оголений нерв». Мирне й спокійне життя, міцна родина, вірні друзі... Усе, що здавалося непохитним, перевернулося догори дном. Війна роздирає навпіл усі зв`язки, і рідні люди й вірні друзі стають ворогами...Кілька місяців 2014 року Сєвєродонецьк перебував під владою ополченців. Цей короткий проміжок часу став нездоланним для родини Насті Агафонової. Син, запальний прихильник Майдану і патріот України, боротиметься із сепаратистами, а дочка — вступить до ополчення... Так само розійдуться й шляхи друзів Геннадія, нерозлучних змалечку хлопців. Бо війна проходить і по родинах, і по душі.
Твір цей вражає не лише майстерністю, а й граничною правдивістю викладу. І в першу чергу тому що сам автор – переконаний український патріот - пережив декілька місяців окупації в тому ж таки Сєвєродонецьку. А чим живе нині підконтрольна Україні частина Донбасу? Які справді настрої тамтешніх людей і що залишається «поза кадром» найпотужніших телеоб’єктивів? Про це і не лише в новій рубриці Світлани Талан «Донбас сьогодні» - спеціально для «Бористену».
Жити в Україні чи в «молодій республіці»?
Сєвєродонецьк – місто на Луганщині, на долю якого випали випробування псевдореферендумом-2014, окупацією на три місяці, коли кожному мешканцю довелося відчути на собі всі «прєлєсті рускава мира», і дочекатися звільнення. Події 2014 року, як вулкан на болоті: збовталася багнюка і вже понад два роки тванюка ніяк не може осісти на дно, щоб на поверхні лишилася чиста вода – для цього потрібен час. І два роки, як виявилося, для цього замало. А поки у звільненому прифронтовому, колись 120-тисячному, місті не все так добре і спокійно, як може здаватися на перший погляд. За непідтвердженими даними на боці ворога й досі воюють 400 сєвєродончан. Десь тут, серед нас, залишаються жити їх рідні, які навчилися тримати язика за зубами, втім, як і інші містяни. Коли у 2014 році вирували пристрасті, виникали суперечки між прибічниками України та Новоросії, то зараз зазвичай люди відкрито не висловлюють свої погляди. Часто поруч на одному поверсі мирно живуть ті, хто має проукраїнські та проросійські погляди. Щось доводити одне одному – марна справа, бо вже всі визначилися і змінити людей у віці «кому за…» вже неможливо, не беручи до уваги підростаюче покоління. Наразі, відбувся умовний розподіл на три категорії.
1. Як їх тут називають, «сєпари». Це люди, які не обов’язково воювали на боці ЛНР-ДНР, але мають проросійські погляди.
2. Патріоти, або як їх називають «сєпари», свідомі. Це люди, які люблять свою країну, розуміючи, що Україна і її керівництво – різні речі.
3. Псевдопатріоти. Вже навіть не «вишиватники», а саме псевдо, найжахливіші і непередбачувані, вони повсюди: серед нас на проукраїнських мітингах, на благодійних заходах, на зустрічах із нашими захисниками, такі собі пристосуванці, які мають камінь за пазухою. Із «сєпарами» простіше, вони простакуваті, недалекі, часто неосвічені, їх видно одразу, їх можна вирахувати і передбачити подальші їх дії, а ось псевдопатріоти, а їх багато, то вже справжня загроза для суспільства, коли їх важко розпізнати, бо мають велику палітру фарб для перекрашування в будь-яку мить.
Вони отримують закордонні гранти, їздять на різні заходи по всій країні та за кордон, у той час, як справжні патріоти роблять свою справу тихо, непомітно і не для картинки ЗМІ. Чомусь саме зараз згадалась нещодавня історія, коли чи не всі українські канали телебачення показали волонтерів із Західної частини країни, які зліпили і передали нашим захисникам 3 тисячі вареників. У нас є бабусі, які весь час печуть не меншу кількість пиріжків власноруч, найчастіше за рахунок своєї мізерної пенсії, але про них ніхто не знає. Чи ображаються вони на ЗМІ, які не пишуть про них? Звичайно, що ні. Вони просто роблять свою справу, тягаючи на візочках мішки з мукою та картоплею, не сплять ночами, підгодовують солдат, нічого не потребуючи взамін. Старенькі могли б свій вільний час витратити на відпочинок перед телевізором чи провести його з онуками, але це не для них – вони справжні, непідробні, щирі й добрі.
Якщо пішла мова про волонтерів, то час згадати День волонтера. У нашому місті під тиском активістів керівництву були подані списки волонтерів для нагород. Мали надію, що вперше урочисто будуть відмічені справжні волонтери, як і подобає, але сталося не так, як хотілося. Грамоти були виписані майже на всіх, але наше керівництво викликало активістів задля того, щоб запропонувати їм... роздати грамоти. «Ви думали, як їх вручати, коли подавали списки? Тож подумайте, як роздати», - такі були їх «вагомі» аргументи. Лише невелика частина волонтерів отримали відзнаки у відповідній обстановці, усі останні, в тому числі й працелюбні, справжні українки-матері, бабусі-волонтерки отримали свої відзнаки хіба не на задньому дворі. Чи не перестали вони допомагати нашим захисникам? Звичайно, що ні, бо «Спасибі, мамо!», почуте від солдата, для них найбільша нагорода, і все ж, крає серце несправедливість, бо був фуршет для волонтерів у їх день, але для небагатьох обраних. А мені хотілося б, щоб на нього вперше і, можливо, востаннє у своєму житті потрапили не ті, хто збирає кошти на потреби армії в офісі, а ті ж самі бабці, або дідусь, який у спеку сидів біля волонтерського кафе три години, чекаючи на відкриття, привізши візок з дачі мішок картоплі та яблук, або бабуся, яка отримує мінімальну пенсію, ледь дибає, але щомісяця приносить гроші на муку для пиріжків. Можливо, їх кошти не такі значні, як їх може пожертвувати для армії підприємець, але цінність вчинків не завжди можна виміряти грошовим еквівалентом.
Ще трохи про патріотизм. Коли звільнили місто, то патріоти були всі разом у надії змінити людей проросійських поглядів, але дуже швидко в їх лавах відбувся розкол і поділ на групи та організації, усі благі наміри розбилися об сварки і з’ясування між собою відносин. І, хоча вони продовжують робити добрі справи, але вже розрізнено. Згодом це дало негативні наслідки. Місцеві вибори, які взагалі були непотрібні і про це говорилося неодноразово, все ж відбулися. Більшість патріотів не встигли вчасно зареєструватися, а ті, хто встиг, не об’єдналися, не висунули єдиного кандидата і, як наслідок, вибори було програно. Брудні вибори, з підкупом виборців і з бюлетенями, у деяких навіть не були внесені всі кандидати, привели до влади тих самих людей, які вже були у 2014 році, організовували або сприяли організації псевдо референдуму і не заявили про себе, як справжні українці. Все повернулося на свої кола. 16 лютого цього року розгорнулась справжня детективна історія з відстороненням міськими депутатами обраного старого нового мера. Чим закінчиться ця історія – вирішить правосуддя, а поки містяни є глядачами постанови міського театру депутатів, а вистава могла б мати назву «Боротьба за владу».
Частина мешканців Сєвєродонецька покинула місто під час окупації та ведення бойових дій, але місто прийняло багато переселенців. Я не можу сказати скільки саме, але фігурувала вагома цифра – 40 тисяч. Це люди, яким потрібна робота, бо, в основному, переїхали родини з неповнолітніми дітьми. Враховуючи, що основні великі підприємства так і не відновили свою роботу, є дефіцит робочих місць. Дивує офіційна інформація, яка запевняє, що середній заробіток у регіоні становить близько 3 тисяч гривень на місяць, а насправді реалії життя такі: на гуртових базах вантажник отримує в середньому 50 гривень за зміну, знайомий юнак працює поваром у ресторані, має досвід роботи, отримує 300-500 грн. на тиждень, враховуючи, що працює він два тижні на місяць, можете порахувати його дохід. Маю багато знайомих, які працюють підприємцями на базарі, вони виють вовком від неплатіжоспроможності населення. Не знаю, як виживають переселенці, бо винайняти квартиру у місті важко та дорого. За однокімнатну потрібно викласти не менше 2 тисяч на місяць + комунальні послуги.
Держава надала можливість оформляти їм субсидії, але для цього потрібно власнику житла укласти договір оренди з винаймачем, а це податки і таке інше, тому про такі договори не може бути й мови. Щоправда, є такі переселенці, які непогано влаштувалися. Знаю чоловіка, який зняв кімнату у гуртожитку, отримує українську пенсію та пенсію в так званому ЛНР, допомогу у соцзахисті, як переселенець і гуманітарну допомогу. Є приїжджі пенсіонери, які донедавна їздили за українською пенсією, утворюючи величезні черги в банках. Ось ця частина дуже дратувала наших пенсіонерів. В одну чергу «Ощадбанку» попадали місцеві пенсіонери і з ЛНР. Приїжджі часто поводились некоректно, хизуючи тим, що «по праву отримують зароблену українську пенсію», а у себе вдома – «допомогу від своєї республіки, спасибі їм», а ще – гуманітарну допомогу і низькі комунальні тарифи. Якось їхала в маршрутці з місцевою пенсіонеркою, яка оббивала пороги виконкому, прохаючи встановити їй нові двері в квартиру. Вона розповіла, що її чоловік – пенсіонер, інвалід, прикутий до ліжка, його пенсії не вистачає навіть на ліки, а до сусідів щомісяця приїздить знайома з ЛНР, яка хизується тим, що отримує дві пенсії і може собі дозволити купувати м'ясо і ковбаси. «Чому так? - питала мене бабця. – Чому їм дають дві пенсії, а нам не підвищують? Де справедливість?»
Зараз перестали видавати пенсію таким ось «туристам», але чи буде чесна перевірка справжніх переселенців, чи знову спрацює схема «кум-брат-сват-хабар»? Ніколи не забуду бабцю, яка вистояла чергу в магазині «Наша ряба», щоб купити курячі лапки з м’ясом, коли продавчиня терпляче подавала жіночці ті лапки, щоб знайти на них м'ясо.
Трохи про гуманітарну допомогу. Вона надходить в інтернати, дитячі будинки, лікарні, тощо. А ось щодо населення – цікава тема. Одного разу в їдальні біля ринку давали по одному кілограму вершкового масла. Звичайно, що отримали його випадкові люди, в основному, працівники ринку. Можна було б місцевій владі надати списки людей похилого віку і розвезти їм по домівках, але навіщо себе завантажувати зайвим клопотом? Так простіше і легше. Ще один цікавий момент. Після звільнення була надія, що покарають тих, хто найголосніше волав «Росія! Референдум! Путін!» Їх насправді забирали відповідні служби, потім відпустили і вони трохи притихли. Помовчали, щоб потім… отримувати гуманітарну допомогу! Цілий ряд на ринку «сєпарів» отримав чеки на чималеньку суму на придбання товарів, ще й висловили невдоволення, що доведеться йти у дорогі супермаркети. Вони й зараз отримують допомогу, так, саме та частина, яку називають «сєпарами». Патріоти нічого не отримують та й не претендують на гуманітарку, але не проти дізнатися, яким чином допомога надається саме таким людям.
Розчарування в жителів міста владою країни є, як і всюди, але саме тут їм доводиться жити і ходити одними вулицями з тими, хто стояв із автоматами на блок-постах при окупації. Є питання, що бентежить усіх сєвєродончан, небайдужих до долі країни: чому ніхто не покараний? Можливо є й такі, що понесли кару, але де це висвітлено? А ось зустрітися на вулицях з так званими «ополченцями» можна чи не щодня. Навіть більше! Чимало й зараз при владі тих, хто допомагав «освободітєлям». Патріоти не мовчать, вони піднімають це питання, але натикаються на непробивну стіну.
Мені часто задають питання: чи змінився світогляд мешканців міста після визволення? Звичайно, що змінився на краще. Зараз переважають патріотичні настрої, і це за рахунок молоді. Тішить те, що навіть частина людей похилого віку, які ходили на референдум, зробили висновки і дуже шкодують про те. Якось мені одна з бабусь сказала: «Якщо знову прийдуть ополченці, то ми, пенсіонери, підемо на них з вилами». Якась частина населення зайняла нейтральну позицію на кшталт того, що нехай будь-яка влада, аби не стріляли й платили гроші. Нема чого гріха таїти, бо невелика частина населення після всього пережитого все ще чекає повернення «наших рєбят» (читай: ополченців).
Іноді у ЗМІ можна прочитати, як місто Сєвєродонецьк називають Сєпародонецьком. Патріоти ображаються, але вірус сепаратизму ще не покинув місто, він вразив частину населення і поки нема від нього антивірусних ліків. Ними могли б стати зміни на краще у нашій країні, але їх, на превеликий жаль, поки що немає. Мешканці ЛНР – часті гості у нашому місті, тож ні для кого не є секретом, що там у важкі часи були і громадські безкоштовні їдальні для всіх, і зараз діти у школах та дитсадках харчуються безкоштовно, і соціальний сірий буханець хліба коштує 2 грн. з копійками, а білий – 3.50. Для порівняння: у нас сіра буханка вагою 650 грамів – 9 грн., хоча у Сумах, наприклад, білий буханець такої ж ваги я купувала за 5.40. Не можу і не хочу говорити, що в ЛНР все чудово і дешево, але люди в Україні поставлені на межі виживання, тому мають змогу порівнювати ціни. В ЛНР дуже дорогі ліки. Мої знайомі переселенці з Луганська, коли їхали до батьків та родичів на батьківщину, везли туди цілу сумку ліків, починаючи від зеленки та знеболювального.
Кілька слів щодо цін на ліки. Для порівняння: ліки, які я купую у нас за 72 грн. у Сумах коштують 50 грн. Таке враження, що ціни нашого міста переплюнули столичні, і це при наших статках!
Цікаве питання: чи хочуть мешканці ЛНР повернення в Україну? Ті, хто не сприйняв ЛНР, звідти виїхали, лишилася лише невелика кількість в основному людей похилого віку, яким нема куди їхати. Залишились в основному маргінали, які вигадали собі таку республіку Рай, де все має бути чудово, де нема хунти і бандерівців. Вони живуть цією мрією, ладні терпіти всі негаразди, не бажаючи врахувати гіркий досвід Абхазії та Придністров’я. Надію про приєднання до Росії вони вже не плекають, залишилось лише те, що «Росія – це круто!» і сподівання на райське життя у невизнаній республіці.
Якщо ви задасте питання в ЛНР продавчині, наприклад, чи є у продажу якісь там продукти, вам дадуть відповідь на кшталт «Вибачте, у нашій молодій республіці такого товару нема». Завжди і всюди повторюють із задоволенням: «У нашій республіці», хоча й не відкидають того, що вони є українці. Щоб отримати паспорт при повнолітті, довідку про народження чи смерть, потрібно їхати в Україну, але їх це не бентежить. У моїх знайомих переселенців залишилася в ЛНР сестра, яка не встигла виїхати на нашу територію, щоб народити тут дитину. В результаті отримала довідку про народження дитини з печаткою ніким не визнаної ЛНР. Жінка не встигла вклеїти фотокартку при досягненні нею 25-річного віку, тож у нашому паспортному столі порадили привезти її паспорт і зробити все як треба за 2 тисячі гривень. Ось така боротьба з корупцією.
Зараз наболілим є питання, чи варто повертати окуповані землі. Звичайно, що ми всі розуміємо, що то є наша, українська територія, і десятки тисяч переселенців сплять і бачать свій рідний Луганськ у снах. Варто лише трохи поспілкуватися з переселенцями, щоб відчути їх біль і тугу за рідними домівками. Щиро хочеться, щоб ці люди знову змогли повернутися додому і обійняти своїх рідних. Але є й інша сторона медалі. Коли починаєш розмовляти з жителями «нової молодої республіки», ні в якому разі не згадуй поганим словом президента Росії і не чіпай прапор ЛНР. Як тільки розмова торкається болючої теми, люди становляться невпізнані. Вони кричать, впадають в істерику, ніби нанесли образу їм особисто і далі спілкування вже не буде. Питала адекватних людей: чому так? Відповідь: для них телевізор – це все! Враховуючи відсутність українських каналів, все стає зрозумілим. А Інтернет? Вони не вірять Інтернетресурсам, бо «У нас є телевізор».
До прикладу, нещодавно у місті на одну добу відімкнули опалення і гарячу воду. Про це російські канали передавали кілька днів поспіль і подали, як наше місто Україна вже залишила без опалення, коли надворі ще холодно, а у квартирах мерзнуть діти і т. д.
Підсумовуючи сказане, не можу й зараз висловити думку чи варто звільняти від окупантів тих, хто цього ніяк не хоче? А поки що, кожен має визначитися, де йому краще жити: у вільній країні на своїй рідній землі, чи у вигаданій республіці-Раю, яка ніким не визнана, але вже окупована «добрими» сусідами.