Ріо-де-Жанейро та «Чорний ворон»

Деталі

Опубліковано: Середа, 18 травня 2011, 10:19

Однак, коли можна так говорити, така зустріч відбулася в Дніпропетровську. В теплі, багаті на зелень, сонячні травневі дні до міста на берегах Славутича на запрошення журналу «Бористен» завітала відома українська письменниця з Бразилії, перекладач з португальської, лауреат державної Шевченківської премії Віра Вовк, яка буквально за кілька днів перебування в столиці козацького краю встигла таки чималенько. Це і зустріч зі студентами Дніпропетровського Національного Університету, запис на обласному радіо, відвідини історичного музею імені Д. Яворницького, оглядини знаменитого козацького собору в Новомосковську, спілкування з шанувальниками її творчості у стінах Дніпропетровського обласного державного архіву.

Стався добрий збіг обставин: якраз 13-го травня, у Палаці машинобудівників, у Січеславі, відбувалася творча зустріч Василя Шкляра з читачами і представниками націонал-демократичних сил регіону. Нагадаємо читачам про зміст і суть роману «Чорний ворон», який ще побачив світ під назвою «Залишенець», та викликав таку жваву реакцію в українському суспільстві.
В основі роману – повстанська боротьба українців проти більшовицької Росії у 20-х роках минулого століття. Видання – художнє, проте має документальну основу: для підготовки роману Василь Шкляр працював в архівах СБУ.

Сам письменник, розповідаючи про “Чорного ворона”, висловлює сподівання, що роман стане його “книгою життя”. За словами Василя Шкляра, у книзі є і сльози, і сміх, і драматична історія кохання. “Дивовижним виглядає те, що довкола вже була встановлена Радянська влада, вже не було надії на визволення, а вони залишалися. Була когорта найстійкіших повстанців, які казали: “На моєму чорному прапорі було написано:” воля України – або смерть”, ми не здобули волі, тому я обираю смерть”, – неодноразово зазначав в інтерв’ю автор роману.
Між іншим, і на зустріч з своїми прихильниками Василь Шкляр приїхав у футболці, на якій було схематично зображено фото холодноярських повстанців. Посивілий, з добірним козацьким вусом і спокійним, але впевненим поглядом розумних очей, він мені нагадував одного зі своїх героїв, знаного тепер і за межами України та роману. Вочевидь, можна вважати, що нащадкові волелюбних повстанців проти комуністичної навали Москви, характеру також не позичати. Справді громадянський вчинок: відкритий лист до президента В. Януковича з відмовою отримати Шевченківську премію за « Чорного ворона», допоки в уряді буде українофоб Д. Табачник – яскраве тому свідчення. Окрім того, «Чорний Ворон», фактично, реабілітує національну свідомість Центральної України. Рівень такої самосвідомості, на думку автора, до 1933-го був вищий, ніж на Заході. Правда, Шкляр спеціально наголошує, що лідери повстанців зовсім не були несвідомими селюками, серед них були навіть офіцери царської армії. Проте весь час, читаючи роман, не можеш позбутися відчуття, ніби автор пропонує оцінювати персонажів з позиції національно сформованого патріота ХХІ сторіччя – і наділяє їх самих тим же рівнем свідомості. Скажімо, під час суду над отаманом Тузом той упевнено відповідає, що воював за самостійну Україну та її народ, відкидаючи пропозицію судді запитати у присутнього в залі народу, чи потрібно це йому. «Я згоден, що є багацько людей, які не здатні і думати про кращу долю, – відповів отаман, – тому я кладу своє життя за ідею».
Зрозуміло що і сам роман, і позиція автора нині викликають глибоку лють в різного роду українофобів, дратують хохлів-безбатченків, котрі звикли лише по-плебейськи схиляти голову перед азійською Москвою. Ось чому підтримати автора «Чорного ворона», висловити солідарність з ним за таких обставин є проявом національної свідомості українців, певним мірилом їх громадянської свідомості. Для честі січеславців, можна вважати, що цей іспит чимало з них здали. На зустріч з Василем Шклярем завітало багато людей. Очевидно, через емоційну піднесеність можна було побачити деяких не лише з національними прапорами, але й чорними знаменами волелюбної «Холодноярської республіки».
Але якщо повернутися до зустрічі обох справді «народних» Шевченківських лауреатів, якими, безсумнівно, виступають і Віра Вовк, і Василь Шкляр, то не можна не згадати, якою теплою і справді приязною вона видалася. Незважаючи на те, що обидва гості Січеслава не були знайомі, з перших хвилин спілкування у них було дуже багато тем для обговорення.
– Мушу сказати, що я Ваш роман не читала. Як тільки-но повернуся до Бразилії, то неодмінно наздожену прогаяне, – зізнається пані Віра Вовк авторові «Чорного ворона» з вишуканою посмішкою аристократки. – Але я розумію, наскільки він важливий нині, я б сказала, для усього світового українства.
– Ми з Вами колеги, пані Віро, а тому даруйте за нескромність, хочу сказати, що роман написаний на високому художньому рівні. Адже на цю тему є багато книжок, насамперед, документальних. Однак, розголос має саме той твір, який справив особливе враження на читача. І Ви добре знаєте, що цього можна досягти тільки художніми засобами, неабияким мистецьким рівнем, – з прямотою, гідною, знову ж таки, його героїв, ділиться своїми думками з українкою з Бразилії Василь Шкляр.
За той доволі короткий час, допоки спілкувалися двоє славних українців, вони змогли торкнутися в процесі розмови багатьох тем. Однак, попрощатися довелося доволі швидко. На Василя Шкляра чекала переповнена зала у Палаці машинобудівників, а Віра Вовк поспішала на київський потяг. Однак, ця коротка імпровізована зустріч двох світочів нашої сучасної національної літератури ще раз засвідчила: попри всі намагання українофобів – культура, духовність нашого народу продовжує жити і розвиватися. Запорукою тому є такі яскраві особистості як Віра Вовк та Василь Шкляр

Фідель Сухоніс, редактор часопису «Бористен». Спеціально для «Час і Події»