Рубрика «Наші інтерв’ю».Фідель Сухоніс: «Найбільше мене болить, коли у протистоянні поміж добром і злом перемагають чорні сили…»

Деталі

Опубліковано: П'ятниця, 14 лютого 2014, 12:09

Молода січеславська літераторка Настя Мацуга нещодавно написала  науково-практичну роботу, присвячену творчості  письменника і журналіста, засновника і беззмінного редактора журналу «Бористен» Фіделя Сухоноса. В ході підготовки свого літературознавчого есе юна дослідниця взяла інтерв’ю у героя своїх досліджень. Пропонуємо уривки з нього читачам нашого щомісячника.

- Фіделю Анатолійовичу, розкажіть про себе у декількох словах. Що  у вашому житті найважливіше для вас? Яке ваше життєве кредо?

- Кредо - це таке дещо ідеалізоване, дещо філософсько надумане. Чітко сформульованого кредо я не маю, я взагалі думаю, що керуватися якимось конкретним кредо дуже складно, якщо не неможливо, тому що життєві ситуації людини постійно змінюються, і кожний раз ці зміни призводять до того, що кредо може бути неактуальним, а його дотримання - неможливе.

- Знаю, що ви полюбляєте подорожувати, який куточок світу вам сподобався над усе? Чому?

- Я справді люблю подорожувати,  але я  не сказав би , що  дуже багато побачив в цьому світі. Я в основному був у  Європі, був у Північній Америці та  Південній Америці. Країна, де  я хотів би  жити - це Сполучені Штати Америки. Країна могутня, країна  справді вільних людей,  країна, де кожен    незалежна від своїх статків та  расової приналежності чується захищеним і безпечним. Це  не просто пафосні слова - це правдивий факт.  Мені подобається Америка,  ті враження, ті емоції, які я отримував від зустрічі з Америкою – вони найбільш позитивні. Я чітко можу сформулювати, як персона, як Фідель Сухоніс, що  є багато країн, де є комфортні умови для життя – це, наприклад, Скандинавія,  Австралія,  яку називають великою казкою, але з того, що мені доводилось бачити , найбільш сподобались мені Сполучені Штати Америки, які дають             і моральні, і матеріальні блага для людей.

- Борисфен – вічна ріка народу. Борисфен – грецька назва нашої річки Дніпро. Чому ваш щомісячник видається під назвою «Бористен», а не «Борисфен»? Що він для вас значить?

- Справа в тому, що, коли  у 1991 році з’явився перший номер журналу «Бористен», то «Борисфен» тоді було написано в апробованій українській  транскрипції . Вже тоді  я почав шукати канали з українською діаспорою, найперше в США і Канаді, за ці довгі роки у нас з’явилося чимало контактів.  Так от, коли перші декілька номерів потрапили за кордон в Америку, ми миттєво отримали декілька листів від тих людей, які побачили журнал у діаспорі, вони написали: «Пане редактору, чому це ви пишете «Борисфен»? Це русифіковано і неправильно, має бути «Бористен». Тоді я почав більш детально вивчати історію цього слова,                і з’ясував, що й справді правильно писати «Бористен», тому що слова,                 які пов’язані з давньогрецькою мовою в оригіналі пишуться через «th» і  це сполучення літер аж ніяк  читається як  буква «ф». Це все справді негативні впливи російської мови на наше слово…

- Ваші батьки інженери – ракетобудівники , Ви закінчили у 1984 році  фізико-технічний факультет ДНУ. Це ж зовсім далекий від літератури вуз, що вас підштовхнуло до написання творів? Журналістика - це покликання чи захоплення?

-   Чи Вам задавати такі запитання? Ви самі навчаєтесь у фінансово – економічному ліцеї (сміється).  Це, очевидно, покликання,  але я хочу сказати, що в моїй ситуації присутня соціальна складова. Тоді, коли я пішов навчатися у фізтех, була зовсім інша доба, відмінна від сьогоднішньої. Все було інакше, зокрема  те,  що стосувалося вищої освіти, професійної діяльності людей. Сьогодні в Дніпропетровську  є можливість закінчити  багато закладів, які навчають таким професіям, як політологи, мистецтвознавці та багато інших гуманітарних дисциплін. У ті часи вибір вузів для навчання           у Дніпропетровську був невеликий: історичний факультет, факультет іноземних мов, але на той момент тією іноземною можна було  поспілкуватися хіба що з вчителем, були факультети української та російської філології, після яких,           як правило, йшли працювати у школу вчителем, але це було доволі не престижно і, крім того, я чоловік, а ця професія не для мене (та й бажання вчителювати у мене не було). Тоді й постало це питання – куди поступати? Коротше кажучи, це було соціальне рішення….

- Давайте поговоримо про Ваші книжки, а саме «Діаспора пам’ятає» - збірка про геноцидний  в Україні 1932 – 1933рр. Чому Ви цікавитесь цією тематикою? Спочатку ви упорядковуєте «Не підлягає забуттю», тепер ця збірка. У вашої родини є якась історія, пов’язана з тими тяжкими часами?

Ми маємо різні проекти тут у Дніпропетровську, та й взагалі в Україні. Нехай вони не такі масштабні , але це не лише випуск журналів. Я вважаю, така робота не те що для душі, це елемент душевності, який допомагає.                    Ми в Дніпропетровську допомагаємо будинку для дітей із вродженими фізичними вадами і, найперше, що протягом вже багатьох років ми там влаштовуємо, - свята на Різдво та Великдень .І причому стараємося робити відповідно ,  із залученням  священників.  Це велика подія для дітей.

Взагалі вся наша робота так і чи інакше пов’язана із співпрацею із західною українською  діаспорою. І найперше це видавнича діяльність.   Справа в тому,           що за роки, які пройшли після геноцидного  голоду 1932-1933-х років,                    у діаспорі накопичено дуже великий  пласт різного роду пам’яток, які пов’язані з тими трагічними подіями.  В принципі, в часи Радянського Союзу єдиним більш-менш помітним каналом, через який до світу надходила правда                про голодомор, була саме діаспора. З України така інформація не могла надходити, ну а решті світу були  більш цікаві свої проблеми, тому саме діаспора виносила правду до людей, до світової громадськості про цей геноцидний голод.

І сьогодні  ми без втоми повинні нагадувати людству про  безвинно закатовані  жертви. На жаль, ми ніяк не можемо довести до видавництва книгу «Діаспора пам’ятає»,  тому що зараз є  великі проблеми з фінансуванням, але у кожному номері  «Бористену»  ми  публікуємо уривки з цієї майбутньої книги, і в такий спосіб, нехай в дуже такій маленькій мірі, але ми ще творимо якусь систематизацію того що накопичили наші брати і сестри за океаном у справі вшанування жертв геноцидного голоду. 

- Ваші книги видаються багатьма мовами – англійська, російська, білоруська, польська... Ви самостійно перекладаєте свої твори? Скількома мовами ви володієте?

- Щиро сказати, я володію лише двома мовами українською і тією , котра побутує на Сході України. Щоправда, я вільно читаю і пристойно говорю білоруською. Писати мені  нею, відома річ, тяжко.   Моя  англійська подібна до дитини, котра, як не прикро, мабуть, ніколи не виросте. .. Стосовно перекладів, як правило, перекладаються  публікації окремих творів. Більше всього мої твори перекладають у періодичних виданнях, у виданнях, які виходять, як колективні збірники і в газетних публікаціях, якщо цим зацікавлені видавці.

- Які у вас відносини з сучасними видавництвами? Чи легко зараз вам вдається надрукувати щось?

- Якщо реально окреслити сьогоднішню ситуацію з видавництвами, це, з одного боку, надзвичайно проста річ, тому що нині   в чомусь це прогресивно, в чомусь навпаки – негативно, видаватися може хто завгодно, як завгодно, де завгодно. Це в тому розумінні, що видавництв багато, потрібні лише кошти на видання. Якщо говорити про те, як я видаюсь, то я видаюсь з допомогою моїх друзів, приятелів, які допомагають мені знайти кошти  або фінансують це видання, крім того, при журналі  «Бористен» з 1994 року існує бібліотека «Серія журналу Бористен».   Зараз головне -  до кінця довести проект «Діаспора пам’ятає». Книга готова до друку,  але бракує коштів для повноцінного видання.

- Як ви вважаєте, для кого цікава ваша література? Який в неї читач? Чи актуальна вона для підлітків, та й, узагалі, молодого покоління?

- Це дуже давня дилема. По-перше, я хочу сказати, існує класична література, тобто та література, яка за стилем та проблематикою, за рівнем таланту залишається цікавою в продовж багатьох-багатьох років. Класична література -  це та література, яка буде існувати завжди, і я думаю, що її не зможуть порушити ніякі сучасні новації, хіба що люди розучаться читати.  А от решта літератури  може відходити на задній план  через певні обставини, через певну ситуацію в суспільстві , в культурі. Я думаю, що сьогодні ми можемо говорити про те, що література видозмінюється через те, що видозмінюється читач. Сьогодні читач стає лінивим, вибагливим, він стає більш динамічним, він хоче отримати інформацію чи якусь естетичну насолоду в найбільш легкий спосіб. Я думаю, що сьогодні є такі твори, які можуть бути спрямовані на певну аудиторію вікову. 

- А який ваш улюблений письменник?

- Був період, коли  вірші Тараса Шевченка були для мене не до кінця  зрозумілі. . Лише зараз, з роками, будучи зрілою людиною, я збагнув , чому його творчість живе крізь сторіччя. Шевченко вражає тим, що буденними словами описує вічні істини. Настільки глибинно,  епохально його слово малює  картину життя. У моєму розумінні і до  Кобзаря , і після нього, мені здається, не було такого великого митця.

- Чому для вас близький художньо-публіцистичний стиль?

-  По-перше, це те, що все ж таки моя основна робота - журналістика, і, як журналіст, я займаюся різною проблематикою. Це не лише редагування журналу «Бористен» , як тележурналіст я займаюся аграрною тематикою , взагалі доводиться стикатися з різними проблемами, тому, коли  ти роками  редагуєш щомісячник , то  сама ця праця підштовхує на жанр публіцистики. Окрім того, можна сказати,            що оті враження, ті зустрічі, ті матеріали , інформація , які я отримую  в якості журналіста, звичайно, можуть слугувати матеріалом для написання публіцистики. По-друге, публіцистика, як ніякий інший жанр, дає переваги для осмислення сьогодення , а в наш час, такий стрімкий , на превеликий жаль, дуже трагічний, складний , це дає змогу реагувати, на відміну від інших жанрів, більш оперативно і адекватно.

Знаєте, щоб сісти написати навіть не роман, а повість чи оповідання , треба докласти чимало зусиль. Будь-яка людина, яка писала щось, знає,              що писати складно, важко писати в будь-які часи, адже ніколи для письменника часи простими не бувають, адже  літератори  ще мають свої життєві проблеми, завдання , тому з огляду цих причин, у моїй творчості більше всього публіцистики. Хоча свого часу я навіть писав для дітей казочки , ну це було ще тоді, коли донька була маленькою. Зараз навіть не знаю й де воно.

- До вашої книги «Ріо-де-Україна» ввійшли нариси про українську діаспору Бразилії та цю країну, де Ви побували у 2010 році. Розкажіть про цю книгу більше. Що вона для вас значить, яка її цінність для суспільства? Що ви хотіли завдяки ній передати читачам?

- Сьогодні, не зважаючи на те, що в Інтернеті можна багато чого дізнатися, українці мають дуже малу  пересічну уяву про діаспору, хоча українська діаспора є однією з найчисельніших у світі. Дуже складно говорити, скільки зараз живе українців на чужині, але так вже сталося, що я почав займатися західною діаспорою, про яку усі дуже мало знають материкові українці. Відповідаючи конкретно на ваше запитання про те, яке завдання ставлю, то, по-перше, стараюся розробляти   теми, які потенційно цікаві  для читача. От ти взяла прочитала книжку і дізналась щось нове, тому що писати про те, як чудово капає дощик у зелених листочках у травні…(це має право на існування, звичайно, хай люди пишуть ),  але я думаю, що забирати увагу читача банальністю – це не професійно. Мені важливіше  писати про нове, нехай, можливо, не таке значуще, але щоб  викликати цікавість.

-  Якось Ви зазначили про те, що українці хочуть приєднатися до Євросоюзу. Як ви ставитись  до сьогоднішньої ситуації в країні,  до того, що зараз відбувається в Києві ?

- Я  певен , що сьогодні для кожної людини, яка має не тільки розум,  а й серце і душу , зрозуміло, що нині  в Києві відбуваються страшні речі.      Я просто надіюсь, що молоде покоління  не має сумнівів щодо того, де добро, а де зло, де шукати щастя для України.  Трагедія нашого соціуму в тому   що його значний відсоток  не здатний поділяти ідеали , які є ідеалами абсолютно загальнолюдськими.                  Я просто перебуваю у стані прострації, коли на чорне кажуть біле й  таке інше.  А з іншого боку я інколи так не відчував гордість  за  наших  людей, котрі постали за свою гідність, за Україну як у ці болючі дні.   Я перед ними схиляю голову , тому що це люди, які відстоюють свою гідність, і щоб там не казали , але  вони гідні високої  поваги. Вони  свідомо, жертвують своїм здоров’ям,         а зараз, сказати страшно навіть, і життям. Мені зовсім не зрозуміло, як  деякі, наші з Вами земляки,  не можуть прийняти європейський вибір, європейські цінності. Мені боляче, коли зустрічаю доволі багато людей, зокрема у нас, які  цілком серйозно вважають, що в Євросоюзі нам буде погано. Взагалі   мене  найбільше болить, коли у протистоянні поміж добром і злом перемагають чорні сили. Ось яка непроста і страшна сучасна  історія  України..

- Які враження покладені в основу нарисів «Ріо-де-Україна»?

         Я окреслив цю книжечку, як художньо-публіцистичні нариси. Так от, знаєте, у колишньому СРСР анекдотів більше всього було про чукчу. Насмішки  ходили, що чукча любила їхати по тундрі один - ніхто не заважає, а навколо одноманітний пейзаж, і ото що бачить, про те починає співати. Ну, отак і я, бачив більше пейзажів, оте, що бачив, про те й співав. Окрім того,  я хочу вам сказати, що часами в якійсь дрібниці можна відчути набагато більше значущого, чим почитати там якусь статтю з якимись висновками   загального характеру. Тому я завжди приділяю увагу якимсь деталям, якимось другорядним речам, бо вони можуть висвітлити чи описати набагато масштабніше – це по-перше, а по-друге, я б сказав, що майстерність літератора, письменника, журналіста і полягає в тому, щоб дрібничку подати так, щоб це було цікаво, і щоб це висвітлило оту цікавість, яка на перший погляд може бути непомітною.
- Тобто можна назвати ваші нариси подорожніми?

- В принципі, так, тому що я намагався реагувати на все, що викликало зацікавлення в нашої людини, людини, для  якої це все незвично і просто цікаво.

- Яку мету переслідували – знайомство з побутом, звичаями, традиціями бразильського народу чи життям і побутом діаспорних українців, чи цікавилися пейзажними замальовками?

- З назви книги очевидно, що в ній найбільше розповідей про українську діаспору. Хоча я, звичайно, ділився своїми враженнями від Бразилії,    як від країни, але доволі поверхово. Я не хочу сказати, що  не претендую на якусь ґрунтовність стосовно опису української Бразилії, української діаспори, але в тому випадку в мене була можливість зазирнути глибше, але зараз не так багато українців у Бразилії знають українську мову. Там специфіка діаспори полягає ще й в тому, що це вже третя чи четверта генерація, уявіть собі.              І то лише  відсотків  українців з Бразилії, народжені в Україні.

- Чому ви назвали книгу «Ріо-де-Україна»?

- Хотілось би таку назву, яка б відображала тематично і була б такою, на яку б звертали увагу. Як назвати книгу про діаспору, про українців       з Бразилії? Можна назвати просто і банально -  «Українці в Бразилії», але я виходив з того,  що «Ріо-де-Жанейро» - це таке сполучення, що однозначно викликає асоціацію з країною , а якщо замінити останнє слово, вийде «Ріо-де-Україна»,і це буде викликати асоціацію про українців в Бразилії.

- Які ви можете висловити побажання початківцям у галузі журналістики, які мріють стати журналістами вашого рівня?

- У  мене є декілька зауважень, одне з них - це те, що професія ця не є буденною і  я б  окреслив журналістику, як вміння людини не просто ліпити слово до слова, це діло технічне. Звичайно, комусь краще дається, а комусь гірше.             Хороший журналіст – це, найперше, людина, яка вміє добре мислити, логічно мислити і аналізувати собою сказане. Це  особистість  інтерактивна, яка вміє і має узагальнювати.  Молоді яка мрія про цю професію слід подумати  чи зможуть вони жити в такому ритмі,  щоденно існувати за за таких обставин. Другий аспект:  журналістика потребує того, щоб людина буда небайдужа. Людина, яка перестає дивуватись, відчувати, бути цікавою до всього – вона перестає бути гарним журналістом. Хороший журналіст – це людина, яка належить до сегменту людей, що звикли дивуватись чимось, які вміють любити життя.Тоді це буде відроджуватись в їх журналістській творчості.

- Щиро вдячна Вам за розмову. Творчої наснаги Вам. До побачення.