Помер представник журналу «Бористен» в Канаді Петро Ковальчик

Деталі

Опубліковано: Вівторок, 25 грудня 2012, 08:32

Надійшла сумна вістка до Перемишля, що несподівано помер Петро Ковальчик в Торонто, ця вістка до болю зворушела багатьох друзів покійного, з якими він був стисло пов’язаний. Авторові цього спогаду доводилося разом з Петром Ковальчиком працювати протягом довгих років на громадській ниві. Тому важко передати словами біль і горе з приводу передчасного відходу у вічність Петра Ковальчика. Людство не володії таким ліком, яким би можна було заспокоїти вічну розлуку з кимісь дуже близьким. Задумаймoся! Життя швидкоплинне, не завжди встигаємо подякувати за життя своїм близьким, а спостерігаємо, що вже їх серед нас немає. Відійшли вони з життя можливо так і не дочекалися нашої уваги і вдячності за свою чесну і совісну працю. Дивлячись з християнського погляду – смерть це лише перехід на інший рівень буття, відхід до Бога. З черги похорон в розумінні християн - це не жахливе прощання з людиною, яка була поруч нас і тепер її немає, а відійшла її душа в безсмерття. Пригадується хистиянська притча, в якій сказано треба чекати другого приходу Христа, яку залишив нам Ісус Христос, сказавши своїм дванайцятьом апостопам, що «це життя – лише відрізок, лише дрібниця одноденна: а є життя нескінчене». Лише ця занавіса його розділяє цей світ, від світу за межею смерти. Померлі вже у себа в дома, живі залишаються ще в гостині. Треба цю гостину відбути так достойно, щоб заслужити собі на признання й царство Боже.

Петро з свого земського життя заслужив собі на милість. Він був наділений рідкісним даром доброти, а його плоди праці можуть стати для нас живих дороговсказом, який буде освітлювати наші майбутні діла. Можна сказати, що покійний Петро вдихнув у свою душу дух Франкових «Каменярів» і сам став каменярем на громадській ниві. Лупав цю скалу як тільки міг, щоб якомога творити життя повноцінним для нашого народу. З давен-давна люди вважали, що тільки добро й чесна праця може врятувати світ, бо все те гарне, щире, а в цілому щасливе, починається саме з добра і праці. Відомо людське життя надто коротке: спалахне першим криком… і затьмаріє останнім подихом…У свому житті покійний Петро горів справами близьких йому людей, справами нашої Батьківщини, мріяв подолати байдужість й закликав робити добро. Звичайно, не все так просто вдається, - пословиця каже: "Життя прожити – не поле перейти”. У сучасному світі багато людей стали якісь холодні й байдужі, затрачується співчуття до ближнього та любов до Батьківщини. Кожен думає, що йому щось належиться і забуває про те, чим відплачувати зате, чого ми самі бажаємо. Більшість людей живуть у собі, тільки для себе та своєї родини, за тезою,- моя хата скраю. Скільки то Петро вкладав зусиль в своїй громадській праці, щоб нахилити людину чинити добро. Щож існують різні люди і погляди, така життєва закономірність. Людський рід складається із різних поколінь, які неустанно вимінюються. Одні відходять, а на їхнє місце приходять інші і така то логіка буття.

В глибокому задумі й смуткові в думках повертаюся до свого доброго Друга Петра Ковальчика із великою скорботою висловлюємо свої щирі співчуття засмученій родині покійного, численним друзям у зв’язку із несподіваною його смертю. Своїм співчуттями хочу полекшити цей вспільний тягар печалі і горя, що так неожидано впав на всіх нас. Українська діаспора в першу чергу буде довго відчувати, великий удар, що відійшов у вічність видатний український діяч, лідер УНО на Канаду, чесна і надзвичайно благородна людина. Це болісна й гірка непоправна втрата так для родини, як і для України і всіх, хто особисто знав працю і діяльність Петра Ковальчика.

Петро Koвальчик прийшов на світ 29 вересня 1946 року у Волі Кривецькій на Перемищині. Його мати Павліна, з роду Боднарів, і батько Йосип Ковальчик мали невелике рільниче господарство. Село Петра розташоване на відстані 4 кілометри на північний схід від центру гміни села Кривча, (доречі в якій зберігається опущена греко-кат. церква), 14 кілометрів на захід від центру міста Перемишль. В селі Воля Кривецька була церква Успення Причистої Богородиці (1878), яку поляки зруйнували після акції «Вісла». До війни у Волі Кривецькій жило біля 1200 мешканців в основному українців та декілька польських родин. Петро однорічною дитиною при маминих грудях був в 1947 році під час акції „Вісла“ депортований з родиною на понімецькі землі до села Moлтайни Кентшинського повіту на Ольштинщину. Тут хочу коротко зупинитися над історію родини Петра. Мама Петра була замужня із старшим братом Йосипа, який називався Дмитро і загинув він 15 квітня 1945 року разом з 54-а своїми односельчанами з рук реакційного польського підпілля. В сім’ї першого подружжя Ковальчиків було трьох синів Найстарший Тадей, після якого Іван й Володимир. По загибелі Дмитра мати Петра вийшла вдруге замуж за молодшого брата чоловіка Йосипа, який був пов’язаний з українським підпіллям УПА. В сім’ї народився четвертий син Петро. Серед чотирьох братів панувала палка любов і були вони виховувані на глибоких християнський і національних цінностях. Однак лиха доля родині Ковальчиків готовила нелегке життя, в якому було багато випробувань на терпіння, мужністж і на чесність. Із нез’ясованих причин найстаршого сина Тадея в поблизькому селі Парцянах, на засланні, хтось з невідомих мотивів страшено побив. Потерпілого довезли на постерунок, де недано йому жодної медичної ані іншої допомоги і він в страшних муках болю помер. Тадей перед смертю переніс нечувані фізичні муки та терпів важкі болі на покаліченому тілі і так відійшов він із того світу. Зрештою, були це не поодинчі випадки таких вбивств, коли українців у Польщі в тому періоді були правно незахищеними перед репресіями. Петро цю трагедію і смерть покаліченого брата переживав дуже важко.

В 1960-1965 рр. Петро закінчив початкову школу і поступив на дальше навчання до українського Педагогічного ліцею № 2 в Бартошицях. Після Ліцею продовжив навчання заочно в Білостоцькій політехніці, де в 1979 році отримав спеціальність інженера-механіка. Його праця завжди відзначалася солідністю, витривалістю з глибокою чеснотою, жертвенною щирістю й проякнутою добром. Добро Петра можна порівняти із сонцем. Як за сонцем ми визначаємо пору року, або дня, так і з добром співвідносимо людину до конкретних її вчинків. Від молодих років Петро вмів любити і співчувати, захищати в потребі й поважати. Він хотів робити наше життя кращим, більш конфортним. Так на ниві громадського життя, як і в професійній кар'єрі, яка була у нього дуже багата й різноманітна. Перепліталася вона з педагогікою та з технічно-адміністраційною працею. Працю Петра можна умовно поділити на два етапи: часи його перебування у Польщі та в Канаді. Після завершення Ліцею він був направлений у Початкову школу в Moлтайни, де як вчитель відпрацював за наказом три роки. Вчив там він в основному таких самих дітей, яких батьки були також викинуті з рідної землі на поталу і сказані були на полонізацію. Копіткої працею прищеплював Петро своїм учням ці цінності, які мали вагоме значення і вплив на національну свідомість дітей. Розказував він своїм учням про визначні національні постатті, про традицію і культуру та славу рідного народу, яка надавала тон і напрям в дальшому житті його підопічним. Вже там дав себе Петро пізнати, що в нього великий талант й дар вчителя, на тлі цієї професії зароджувався у нього дух майбутнього українського діяча. Крім того він навчав в школі фізику, хімію, українську мову та провадив фізичне виховання. У 1966 році Петрові пощастило взяти участь у вакаційних курсах для вчителів української мови в Києві. Ще коротко працював в Початковій школ у Moлтайнах, а вже в 1970 році перекваліфікувався і перейшов працювати в Заклад електротехнічного устаткування K-16 в Кентшині, де включився в культурно-освітню працю Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ». Петро був один із тих, які допомагали успішно провести ІІІ Фестиваль української пісні і танцю, який відбувся 1969 р. в Кеншині. В 1970 р. Петро одружвся зі Софією Ліствонь. і у їхній сім’ї прийшло на світ троє дітей: Гання, Ярослав й Григорій.

У 1975 році Петро перейшов на посаду керівника Відділу забезпечення і матеріального господарства в Закладах машинобудівної промисловості лісівництва „Rema“ в Решлю, де від 1977 року був головним технологом. У січні 1979 року (зима сторіччя) переїхав з родиною до Mронґова і почав працювати в Управлінні будівництва державних доріг на посаді головного механіка. У 1980 році вирішив повернутися на педагогічну роботу і влаштувався в Механічному технікумі в Mронґові. Викладав там креслення, промислову автоматику, машини й оснащення в кравецькій промисловості, а також норми і вимоги в процесі контролю якості. Весь час покійний уділювався суспільно в культурно-освітній праці, яку провадило УСКТ. В 1981 році Петро отримав запрошення від брата Володимира і емігрував до Канади, де оволодів прекрасно англійську мову і тут включився в потік громадської праці української діаспори: В1982 році перепровадив родину до Торонта із початку став працювати механіком у промисловості Millwright. У 1982–1986 роках працював на виробництві сталевих конструкцій (JWB Steel), а потім – 1986–1993 роки – у відділі турбін і двигунів віддачі F-16 (Hawker Siddley „Orenda“ Division). Від 1993 року до цього часу працював у міському підприємстві, яке забезпечує постачання водою місто Торонто (Division Toronto Water). Виконував там Петро престижні керівні посади. Він був автором багатьох проектів та удосконалень які полегшували роботу у цьому підприємстві. За свою жертвенну працю був він декілька разів нагороджуваний грошевими нагородами та спеціальними відзначеннями.

Понадто Петро брав дуже активну участь у діяльності української спільноти міста Торонто і цілої Канади. Він був довголітним головою Національного об’єднання українців (УНО) на території західної частини Торонто і належав до Всеканадського правління цієї організації. Контролював роботу „Рідної школи“ та курсів українознавства в Торонто (від дошкілля до 11 класу, яка існувала при УНО і була оплачувана організацією, яку очолював П. Ковальчик). У 2008 році Ковальчик був головою організаційного комітету щодо відзначення 75-річчя „Рідної школи“, це була велика культурно-освітня імпреза, про яку широко росписувалася діаспорна преса. Петро Ковальчик був місто-головою Земляцтва «Перемищина» на Канаду з осідком в Торонто. Автор статті з Петром опрацювали десятки найрізніших звернень до влад Перемишля і центральних влад Польщі в обороні українців у Польщі і на ті численні зверняння Управа Земляцтва «Перемиюина» отримувала багато конструктивних відповідей. В 90-х рр. Він же був головою єдиного в Канаді Українського мисливсько-рибальського Клубу „Беркут“, який відзначив у 2009 році своє 45-річчя, яке організував Петро. За віддану і жертвенну громадську роботу в 2005 році був він відзначений медаллю урядом провінції Онтаріо. Понадто, Петро Koвальчик брав активну участь у роботі Комітету прихильників Української православної Церкви Київського Патріархату. За свою ьертвенну працю в 2008 році отримав як нагороду Хрест, що є символом хреста, встановленого в Україні з нагоди 1020-річчя Хрещення України-Русі. Не спосіб перерахувати в розмірах статті усі пожертви і спонсорстава, які отримали десятки-сотки потребуючих так індивідуальних осіб, як і численні організації,- за його посередництвом покійного. Він же один із меценатів відомих з діаспори, який розумів потреби і справедливо наділював допомогу потребуючим. Петро одночасно погодився і успішно очолював Стрілецьку Громаду, що діє при УНО Торонто-Захід. Це далеко не всі перечислені праці покійного. Варто пригадати, що він від 1996 року займається поширенням тижневика „Наше Слово“,на території Канади що видається в Польщі. А в остатньому році свого життя взяв на себе додатковий обов’язок поширювати журнал «Бористег», що виходить в Дніпропетровську, якого головнив редактором є Фідель Сухоніс.

Діаспора і весь український народ зазнав значної втрати, з приводу передчасної смерті П. Ковальчика. Трагічна смерть вирвала з наших рядів визначного діяча. Обірвалося життя людини в повні сил, творчих задумів та помислів. Все життя Петро присвятив вірному служінню українському народу. Він був великим працелюбом, мецинатом, чуйною людиною на потреби інших, сповненою творчих планів та життєвих прагнень і залишив по собі тривкий слід та вдячну пам’ять. На завершення можна ствердити, що Петро Ковальчик був надзвичайно добрим українським-патріотом, котрий усвідомлював болі, тривоги й хвилюючі проблеми свого народу в широкому аспекті. Він вбачав майбутнє України тільки у європейському співтоваристві і одночасно уболівав над сучасними складнощами, які чинить сучасна влада України. Багато читав, трафно аналізував міжнародну ситуацію і на ці підставі висловлював свої глибоко передумані думки. На ціле життя запам’яталися мені його легендарні слова, які він висловив на зборах. Аналізуючи історію нашого народу в минуломи і сучасному, Петро влучно покликався на патріотичні твори Шевченка, Франка, Лесі Українки, Євгена Маланюка та інших мислителів і під час доповіді немов на момент якби схвильовано замовк і зворушливо але так сильно і образно сказав слідущче. «Безмежно люблю Україну із такою самою силою ненавиджу її ворогів». - Це була ніби своєрідна декляративна-сповідь перед друзями. А дальше продовжував Петрто. «Mаємо винятково слабого президента України В. Януковича, але ще більша наша трагедія в тому, що його оточення не лише вороже ставиться до України, воно під Януковича владою неустанно поповнюється в негідники. Сучасний прем’єр міністр України - Микола Азаров не лише осмішує і зневажає народ на міжнародній арені, - своєю мовною тупістю, він і йому подібні реакційні антиукраїнські сили, такі як Колісніченко, Ківалов, слуги виконаного злочинно-скандального мовного закону, разом з Азаровим закладать міну від середини в державі, щоб зруйнувати її державний суверенітет на завжди і за сценарієм Кремля передати її в московську імперію. Ворожу деверсію в освіті провадить міністр-українофоб – Д. Табачник.

На завершення своєї статті я свідомо пригадав думки покійного Петра Ковальчика, щоб не лише пригадати його погляди, розуміння і стремління, але також, щоб допомогти зрозуміти сучасну ситуацію в Україні шановному читачеві. Якби ми усі так ставилися до проблем в Україні, як Петро Ковальчик, напевно Україна була б Україною, а не колонієї, в якій наживаються чужинці, а корінна нація українці проживають в матеряльних і мовно-духовних злиднях. Самі собою насуваються думки, які обов’язки кожен з нас повинен покласти, які зусилля треба стосувати, щоб протиставитись ворожій кліці, яка дорвалася до влади, обкрадає народ з матеряльних і духовних цінностей. На мою думку, для нас праця і думки Петра Ковальчика – це взірець з якого слід черпати сили і наснагу до праці. Нехай пам’ять про Петра Ковальчика завжди живе серед нас усіх, - родини, друзів та численних однодумців.

Помер Петро Ковальчик 18 грудня 2012 році в дорозі з Садборів до Торонта в Канаді. І похоронено тіло бл.п. Петра Ковальчика 21 грудня 2012 р. з почестями на цвинтарі св. Володимира в Оквіл, біля Торонта. Вічна йому пам’ять!

                                                                                                                                              Ярослав Стех