Замість епілогу

Деталі: Опубліковано: Понеділок, 05 листопада 2012, 17:41

Цього разу готуючись до подорожі за океан я мав особливо обширі плани . Зразу хотів би зазначити , що дякуючи Богу, та друзям більшість із задуманого вдалося реалізувати. Це дало не лише нові враження та емоції, а й хочу сподіватися збагатило безцінним життєвим досвідом, котрий так чи інакше надіюся згодом відгукнеться добром. Дечим з того що вдалося побачити і чому навчитися завдяки осінній подорожі 2012 року на землю Вашингтону й хочеться поділитися з можливими читачами цієї невеликої книжечки.

Отож, я мав головних три завдання своєї чергової поїздки до США. Буквально на другий день прильоту, себто, 29-го вересня, у суботу та неділю, повинен був взяти участь в роботі 11-го з’їзду Українського Конгресового Комітету Америки, потім завдяки приязні старого і відданого приятеля журналу «Бористен» пана Віктора Бабанського у справах дніпропетровських бізнесменів відвідати Техас та головне його місто славнозвісний Гюстон ( Зразу хочу домовитися з читачами, що пообіцявши поділитися своїми враженнями та певними набутими інформаціями буду писати назву цього місто по-нашому саме у такій ВІРНІЙ транскрипції. Оскільки добре відомо, навіть ледачому , що англійська літера «H» аж ніяк не транслітерується українською як «Х», а саме як буква « Г». Себто, англомовну назву Houston слід писати саме як Гюстон , а не як кальку з російської Хьюстон у якій, як відомо, не має нашої літери «Г» . Між іншим , власне і штат Техас до кінця коректно буде транслітерувати як Тексас. Однак, оскільки ця праця не претендує на роботу з філології, то для початку обмежимося лише Гюстоном ) та налагодити контакти з нашою діаспорою у США січеславського фермера , координатора Всеукраїнської програми «Природне землеробство» Івана Лазаренка. Здавалось би не такий розлогий перелік завдань. Але не важко здогадатися що він містив не лише віддалені переїзди, а й велике тематичне різноманіття та численні людські контакти. А тому цьогорічні відвідини США виявилися особливо насиченими та в певній мірі плідними.

Дозволю собі спочатку більш детально зупинитися на черговій конвенції УККА. ХХІ з’їзд Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) відбувався цього разу з 29 по 30 вересня в місті Йонкерс біля Нью-Йорку. УККА є найпотужнішою неурядовою організацією Сполучених Штатів Америки, що вже понад сім десятиліть достойно представляє українсько-американську громаду, послідовно відстоює інтереси України й українського народу. На з’їзді були присутні понад дві сотні делегатів та почесних гостей. Серед них, окрім представників української громади США, конгресмени, представники Держдепартаменту США, мерії міста Йонкерс.

В рамках з’їзду, окрім пленарних засідань, проходили круглі столи та науково-практичні семінари з актуальних питань життя української громади США та україно-американських стосунків.

З вітаннями до Конгресу звернулись: американський конгресмен, великий приятель України Ніта Льові, новообраний мер м.Йонкерс Майк Спано, президент Конгресу українців Канади Павло Грод, Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайло Ратушний, перший секретар посольства України в США Ореста Старак та інші.

Мені особливо було приємно бути присутнім на цьому зібранні. Оскільки журналістські , письменницькі та редакторські обов’язки не раз дарували приємність співпраці з УККА на розлогих теренах США. Так, зокрема, у серпні 2011 року на запрошення Іллінойського відділу УККА мав честь провадити святковий концерт з нагоди дня незалежності України на фестивалі «Українські дні» у Чикаго. Довгі роки приятельства єднають з головою РОДУ УККА паном Іваном Буртиком. Це люди на виглядає до останку віддає себе громадській праці й , зокрема, в структурі Українського Конгресового Комітету Америки.

Як на мене, важко переоцінити роль та місце УККА у боротьбі українців діаспори за постання незалежної української держави. Водночас, сучасні реалії вимагають нових форм взаємодії між закордонним українством та українцями в самій Україні й державою Україна. Новий час ставить перед нами нові виклики. До честі тих, хто присвятив себе роботі в цій найбільш знаній у світі організації української діаспори, зроблено і робиться чимало. Так нині УККА доклав зусиль для спорудження Меморіалу жертвам Голодомору у Вашингтоні і є сподівання, що у взаємодії з українською державою пам’ятник буде споруджено до жовтня 2013 року, як це передбачено у рішенні американського уряду.

Згадане зібрання носило не просто звітний та організаційний характер. Так

в рамках круглого столу «Україно – американські відносини: місце української діаспори США в умовах нових викликів» обговорювалося питання стану збереження демократії в Україні та участі представників УККА в статусі міжнародних спостерігачів під час парламентських виборів в Україні в жовтні 2012 року , серед інших, взяв участь як співдоповідач Бакстер Хант, голова комісії у справах України, Молдови і Білорусії держдепартаменту США, Михайло Ратушний, Голова УВКР, Роксоляна Лозинська, голова комісії зовнішніх зв’язків УККА, Андрій Добрянський, член делегації міжнародних спостерігачів виборів в Україні від УККА. Одне слово, можна з приємністю було відзначити що найстаріша та найвпливовіша організація українців США залишається дієвим органом нашої громади на землі Вашингтону. Хоч одночасно слід також згадати що під час проведення з’їзду звучали так само тривожні думки, акцентувалася увага на проблемах в діяльності УККА та інших згромаджень нашої діаспори на Заході. На загал, це традиційні в осанні десятиріччя негаразди . Зокрема, послаблення фінансування діяльності УККА, слабке залучення до роботи молоді, співпраця з, так званою , «четвертою хвилею» або , як ще прийнято , говорити з «новоприбулими», пошук нових форм діяльності організації. Очевидно, в більшості з об’єктивних причин перелічені вище проблеми мають місце. Позаяк, я не перестаю дивуватися факту самого існування таких організацій як УККА. Організацій які найперше зберігають наше коріння по усіх світах.

З перебігом роботи ХХІ з’їзд Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) я познайомлюся дещо згодом перетнувши Атлантичний океан. А перед тим був традиційний переліт з київського «Борисполя» до Франкфурту, де я мав зробити пересадку на величезний аеробус , яким вже дістатися власне Америки. І ось там на німецькій землі відбулася у мене ще одна зустріч, котра стала, безперечно, позитивним заспівом для усієї подальшої подорожі по землі Вашингтону. Бо спілкування з мужніми, вольовими та цілеспрямованими людьми завжди надихають на гарні вчинки. Ще під час посадки на літак помітив серед пасажирів людину, завдяки якій, як правило, не зовсім емоційно комфортний трансатлантичний переліт минув, можна сказати, непомітно. Бо кожного разу, коли неприємним хробаком до грудей підповзала нудність та липкий острах перебування у повітрі, на думку спадало. Що тобі?! А як йому?! Як йому перебувати тут, долати не комфортність в сто, а то і більше разів?! Йому це людині яка своїм власним життям стала прикладом, напевно, вже для мільйонів . Як і багато інших я був захоплений силі духу Ніка Вуйчича, оптимізму та вірі у краще, коли для цього здавалося б не має ніяких підстав. Я знав його вже не один рік завдяки такому диву як Інтернет. Читав про нього, переглядав численні відео за його участю і не міг до кінця повірити, що він існує насправді. І ось ми летимо в одному латку та ще й виявляється наші крісла майже поруч. Але хто ж такий Нік Вуйчич?

Він народився абсолютно без ніг і рук. У нього є тільки якась подоба стопи, за допомогою якої Нік навчився робити дуже навіть багато чого. А саме ходити, писати, друкувати і навіть плавати! Ніка не поважали в школі, більшість однолітків його відкидали, кажучи, що він нічого не вміє і з ним нецікаво. Щовечора Нік молився Богу і просив його: «Боже, дай мені руки і ноги!» Він плакав і сподівався, що, коли прокинеться вранці, руки і ноги вже з’являться. Мама з татом купили йому електронні руки, але вони були занадто важкими, і хлопчик так і не зміг ними користуватися. Нік ходив в церковну школу, де його вчили, що Бог всіх любить. Однак він не розумів, чому Бог вчинив так з ним. У 8 років Нік вирішив втопитися у ванні.

«Я повернувся обличчям у воду, втриматися було дуже складно. Нічого не виходило. За цей час я уявив картину свого похорону – ось стоять мої тато і мама … І тут я зрозумів, що не можу себе вбити. Все, що я бачив від батьків – це любов до мене. Тоді я усвідомив, я – не просто людина без рук і ніг. Я – творіння Боже. Бог знає, що і для чого Він робить. І не важливо, що думають люди, – говорить Нік тепер. – Бог не відповідав на мої молитви. Це означає, що Він більше хоче змінити моє серце, ніж обставини мого життя. Напевно, навіть як би, раптом у мене з’явилися руки і ноги, це не заспокоїло б мене. Руки і ноги самі по собі ».

У 19 років Нік вивчав фінансове планування і тоді йому запропонували виступити перед студентами з промовою, на яку було відведено 7 хвилин. Вже через три хвилини дівчата в залі плакали, а одна так і не змогла припинити ридання. Вона підняла руку і запитала: «Можна мені піднятися на сцену і вас обійняти?». Дівчина підійшла до Ніка і стала плакати у нього на плечі. Вона сказала: «Ніхто ніколи не говорив мені, що любить мене, ніхто ніколи не говорив мені, що я гарна така, яка є. Моє життя змінилося сьогодні ». Тоді Нік вже точно зрозумів, чим хоче займатися в житті. Нік став професійним оратором. Він виступає близько 250 разів на рік, його чули більше трьох мільйонів людей.

Перед початком виступу помічник виносить Ніка на сцену і допомагає йому влаштуватися на якомусь підвищенні, щоб його було видно. Потім Нік розповідає епізоди зі своїх буднів. Про те, що люди як і раніше витріщаються на нього на вулицях. Про те, що, коли діти підбігають і запитують: «Що з тобою сталося?!» Він хриплим голосом відповідає: «Усе через сигарети!». А тим, хто молодший, говорить: «Я не прибирав свою кімнату». Те, що в нього на місці ноги, він називає «окорочок». Нік розповідає, що його собака любить його кусати. А потім починає відбивати “окорочком” модний ритм. Після цього він каже: «А якщо по-чесному, іноді ви можете впасти ось так». Нік падає обличчям у стіл, на якому стояв. І продовжує: «У житті трапляється, що ви падаєте, і, здається, піднятися немає сил. Ви замислюєтеся тоді, чи є у вас надія … У мене немає ні рук, ні ніг! Здається, спробуй я хоч сто раз піднятися – у мене не вийде. Але після чергової поразки я не залишаю надії. Я буду пробувати раз за разом. Я хочу, щоб ви знали, невдача – це не кінець. Головне – те, як ви фінішуєте. Ви збираєтеся фінішувати сильними? Тоді ви знайдете в собі сили піднятися – ось таким чином ». Він спирається чолом, потім допомагає собі плечима і встає…

Ось хто такий Нік Вуйчич! І ось тепер я спостерігав як він жартує з стюардесами, як взявши до рота спеціальний стікер вправно орудує вмонтованим у крісло фактично комп’ютером для кожного пасажира у цьому модерному літаку, як щось захоплено оповідає сусідці по кріслу . Як потім виявиться це буде німкені Клаудія, яка не приховувала свого захоплення Ніком. Коли монітори у салоні аеробуса показували що наш літак вже неподалік Гренландії, а Нік, як і решта пасажирів, щоправда, з допомогою свого асистента з яскраво вираженою латинською зовнішністю, впорався з повітряною перекускою, я вирішив потурбувати хлопця. Спочатку представився та подарував свіжий номер «Бористену» . Нік глипнувши на обкладинку зразу ж зазначив :

- Якась слов’янська мова…

Я був готовий до такої обізнаності. Адже Нік народився в Австралії у родині сербських емігрантів .

- Українська. Я з України, - посмішкою подякував Ніка за так приязнь .

- Klitschko brothers, - зразу ж відреагував Нік.

- Я думаю що ти сильніше навіть за них, - я був щирий у такому припущенні.

- Кожен з нас і сам до кінця не знає наскільки він сильний, - філософічно зазначив Вуйчич. - Однак, відчувалося що ця думка народилася у нього не зараз, що він прийшов до неї, напевно, не за один рік свого життя.

Ми ще трохи погомоніли про життя-буття. На моє прохання дати інтерв’ю для «Бористену» НІк не вагаючись відповів так й запитально подивився на мене. Він подумав що я готовий до розмови просто зараз, на борту аеробусу.

- Вибач, Нік, але моя англійська доволі слабка щоб ось так зразу почати наше інтерв’ю . Давай краще скористаємося Інтернет -поштою.

- Без проблем.

Асистент поклав перед пасажирським столиком Ніка клаптик паперу. Той звично для нього взяв до рота ручку. І неспішно, але доволі вправно вивів на білому клаптику, потрібний напис.

Я свого часу вивчав фізичні дисципліни і теоретично знаю чому літають літаки й мчать у космос ракети. Але кожного разу сидячи в кріслі трансатлантичного аеробусу думав про те на які ж дива та нечувані досягнення все таки здатна людина. Та ось в ці хвилини вперше прийшло усвідомлення того що ми справді можемо дуже й дуже багато. Поряд зі мною був Нік Вуйчич….

( далі буде)