Священик з Чикаго: Ми відчуваємо відповідальність за події в Україні
- Деталі
- Опубліковано: Субота, 20 лютого 2016, 18:44
Парафія церкви Св. Йосифа Обручника знаменита на все Чикаго. Такої згуртованості й взаємодопомоги ще варто пошукати. А останнім часом тамтешня громада ще й активно допомагає українській армії та сім’ям наших Героїв. Духовний батько місцевих українців — отець Микола Бурядник, парох УГКЦ Св. Йосифа Обручника. У відвертій розмові він поділився власним досвідом еміграції: розповів про особисту трагедію, що привела його до США, і дав поради новоприбулим українцям. А ще ми говорили про плани Путіна та причини, через які США досі не дають Україні зброю.
Фото: Максим Прокопів
— Отче, розкажіть, будь ласка, про свій шлях з України до США. Що спонукало Вас до еміграції?
— Коли був студентом Львівської Богословської Академії, у нас були міжнародні програми обміну для студентів на літній період: дехто їхав на літні курси в якийсь університет, дехто в монастир. Мене ж цікавила програма, яка була б при парафії, при реальній громаді. І в 1999 році я на два місяці вперше потрапив в Чикаго, в парафію Володимира і Ольги в Українській околиці. На 5-му курсі мене запросили сюди вже приватно. Коли я знов приїхав до США, через два тижні дізнався, що трагічно загинув мій батько, Іван Бурядник, який теж був священником у с. Модричі (біля Трускавця). Його вбили у власному домі на очах моєї мами. Йому було лише 43 роки. Ми здогадувались, хто і чому це зробив, нам навіть в СБУ про це натякали. Але вони ж сказали, що цю справу ніколи не буде розкрито. Мені тоді був 21 рік і я прийняв рішення рятувати родину, якій і далі погрожували.
Я поїхав на вісім місяців в Чикаго, служити дияконом у парафію Володимира і Ольги, а брата відправив навчатися до Польщі. У парафію Володимира і Ольги було запрошено іншого священника, але він не отримав візу, а моя була дійсна ще приблизно два місяці. Так я приступив до роботи, а в скорім часі до мене приїхали мама і брат. Потім трагічно загину парох парафії Св. Йосифа Обручника, до речі, теж у 43 роки, як і мій батько, а я був призначений на його місце. Це була моя дорога. Були також і випробування, але Бог має план для кожного з нас і допомагає нам.
— Сьогодні багато людей з України переїжджають до США. І це не дивно, з огляду на теперішню ситуацію в Україні. Яку пораду Ви могли б дати тим, хто щойно покинув батьківщину?
— Не продовжувати жити в двох місцях одночасно. Це є найголовнішим і найважчим аспектом для емігрантів.
— Маєте на увазі, не читати новин?
— Це навряд чи вийде, але потрібно жити там, де ти живеш. Не гарувати, не спалювати себе у роботі, з думкою, що ти тут рік чи два. Бо в кінцевому випадку більшість людей залишаються жити тут, у США. Але вони відвикають жити, вони животіють, жаліють за тим, що є в Україні, проте туди не повертаються і тут не живуть. Ці люди важко працюють і живуть мрією про Україну, про якусь таку уявну вже Україну.
— Яка існує вже тільки у їхній фантазії?
— Так, абсолютно! Тому що, як показав досвід багатьох людей, які повертаються назад в Україну, вони вже відвикли від українських реалій. Вони самі стали інакшими людьми, а тому, скажімо, коли стикаються з корупцією — відчувають шок і приниження. Знаєте, люди дуже часто живуть неповноцінним життям — коли вони отримують можливість працювати так, як не могли в Україні, то працюють майже безперервно, заробляючи гроші. Це все нормальний стан речей, але людина повинна жити повноцінним життям, реалізовувати себе, плекати свою культурну ідентичність, та й, зрештою, просто відпочивати. Тим більше, що тут для того є всі засоби, є структура, якої, наприклад немає для наших людей в Іспанії чи Італії. Тут все давно збудовано навколо церков — тепер ми це тільки розвиваємо.
Хоча багато наших людей, які приїхали давніше, вже асимілювались. А наші діти будуть асимілюватись ще швидше.
— Тобто, як я розумію, церква зацікавлена у тому, щоб приїжджали нові люди з України — скажемо так, ще «свіжі»?
— Так. Але велике значення має те, з чим людина сюди приїжджає, як в неї в сім’ї було заведено, чи вона усвідомлює, що є дійсно важливим і що робить її людиною тою, а не іншою, що для неї означає її мова, культура, приналежність до нації. Батьки часто радіють, що тут дитина швидко вивчає англійську мову, а про знання української вони не хвилюються, бо ж, начебто, говорять на ній удома. Але дуже часто це спілкування обмежується кількома фразами: «Чи ти їв?», «Чи ти зробив домашнє завдання?» і «Йди спати». Але ж засоби всі є! При церкві є школа українознавства, просто потрібно знайти час для цього.
— Так як Ви, скажімо, знаходите час на організацію фестивалю Юктоберфест.
— Для нас це не тільки розвага, але й ще одна нагода підтримати свою ідентичність, можливість проявити свій українській дух. Вірю, що це важливо. Люди разом працюють для блага інших, вони щасливі, що вони корисні, що вони реалізували себе для якоїсь більшої справи — допомагають військовим, їхнім родинам.
— Власне про це. Знаю, що Ваша парафія через фонд «Небесної сотні» зараз багато допомагає Україні.
— Ця ініціатива надійшла від молодих бізнесменів. Через нашу парафію було зібрано і передано сім’ям Героїв уже 110 тисяч доларів. Також було створено Фонд захисту Героїв при нашій парафії, який вже передав для забезпечення української армії близько 260 тисяч доларів. Ми це все робили через гарнізонний храм Петра і Павла у Львові, через військових капеланів. Адже в них є дуже чітка система розподілу і величезний волонтерський досвід.
— Ви й самі також є капеланом…
— Це є покликанням — служити людям. Батько багато років хворів, і я бачив його страждання, його боротьбу. Це все відкладалось в мені. Хотілося змінити систему, бо я побачив ставлення наших українських лікарів до пацієнтів, їхню зачерствілість. Моїй мамі сказали, коли вона прийшла до лікарні: «О, а то ви не знали? Та він вже давно вмер!» Навіть коли собака помирає тут, в Америці, то зовсім інше сприйняття. А якщо помирає людина, то приходить лікар, медсестра і капелан до родини, розпитують, розповідають що сталось, реально співчувають. Капелан ще після того ходить до родини, якщо є така потреба.
— Отче, Ви були на Майдані, стояли між «Беркутом» і протестувальниками біля будинку профспілок. Що спонукало Вас залишити всі справи в Чикаго і приїхати в Україну?
— Я не міг упустити моменту, коли в Україні відбувався такий державотворчий процес. Просто хотів брати в тому участь. Ми всі тут в нашій громаді відчуваєм відповідальність за те, що відбувається в Україні. Я був у Києві саме тоді, коли була друга спроба захопити Майдан — всіх людей випускали, а ми пробилися всередину. Ми пробували бути живим щитом між «Беркутом» і мітингарями. До речі, нас не чіпали. Один з керівників «Беркуту» навіть запитав мене, чи я хочу пройти до середини Майдану, до людей. Багато хто з силовиків теж не хотіли загострення ситуації. Вони знали, що в кінцевому рахунку їх звинуватять у всьому, а «верхи» втечуть, як завжди.
— Минуло вже чимало часу після Майдану, в Україні зараз війна. З кожним днем все важче і важче. Зараз існує багато різних поглядів на ситуацію в Україні, відмінних від тих, що були два роки тому. А чи змінились якось Ваші думки за останній період? Що потрібно зробити для миру в Україні?
— Тут проблема не в Україні взагалі. Звісно, є внутрішня проблема – корупція. Потрібно міняти систему мислення, при чому на всіх рівнях. Ми не можемо вимагати в когось те, що самі не виконуємо. Щодо війни, то тут йдеться про формування сфер впливу. Росія не могла змиритися, що вона втрачає Україну і як би вона не спотворювала історію, вона все рівно потребує мати Київську Русь, цей духовний центр, з якого все почалося. Вони не можуть втратити ту ідентичність, бо хто тоді вони насправді будуть?
Для чого Путін розв’язав війну на Донбасі? Щоб даний регіон мав право вето на вступ України до НАТО. На додачу, Путін вирішив перенаправити напруження до не слов’ян, яке існує в середині Росії, на міфічних фашистів і бандерівців. Знайшли зовнішнього ворога, щоб пояснити свої проблеми. Це стара система. Нічого нового Путін не придумав. Він просто грає роль «нарваного» диктатора. Я мав зустріч з одним із американських сенаторів, який сказав мені, що США не дають зброю Україні, бо бояться, що Росія подвоїть свою силу на Донбасі. А це тисячі жертв по обидві сторони. Адже російські лідери людські життя не рахують.
Американський уряд розраховує на те, що Путін має ресурсів не більше ніж на 1-1,5 роки, після чого економіка Росії буде в такому стані, що їм буде не до війни. Адже Росія велика країна, але з маленькою економікою. Така собі газова заправка для Європи. Економічно обґрунтована ціна на барель нафти в Росії є 100-110$. Араби готові знизити ціну до 30$. І навіть найближчий друг Назарбаєв теж віддав наказ готувати їхню економіку до ціни за барель нафти в районі 30$. А Росія не може бути в стані війни з багатьма країнами одночасно. Щодо США, то для них зараз головне питання – це Іран, а Росія грає тут важливу роль. Але очевидно, що в кінцевому рахунку, Україну таки «кинуть під поїзд», тому нам треба розраховувати тільки на себе.