АКАДЕМІК ЯКИЙ НЕ ПОСОРОМИВСЯ БУТИ ЧАБАНОМ.

Деталі: Опубліковано: Понеділок, 25 січня 2016, 19:05

Доктор Микола Іванович Мушинка (словац. Mikuláš Mušinka, народився 20 лютого 1936, село Курів, Бардіївського округу (Східна Словаччина) — словацький фольклорист та українознавець, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф українського походження. Кандидат філологічних наук (з 1967 р.), доктор філологічних наук (1992 р.). Член Міжнародної комісії по дослідженню національної культури Карпат та Балкан, дійсний член НТШ (з 1989 р.), Президент НТШ у Словаччині, голова Асоціації українців у Словаччині з 1990 р., іноземний академік Національної Академії наук України (з 1997 р.). Досліджує лемківський фольклор в Югославії, Румунії, Польщі, Україні, Західній Чехії та Моравії. Дослідник українсько-словацьких літературних зв'язків.Псевдоніми: Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пастушенко, Петро Ігорчук та ін. Шеф-редактор журналу «Бористен» Фідель Сухоніс з допомогою Інтернет взяв інтерв’ю у відомого вченого та громадського діяча.

Сухоніс: Пане Мушинка, наше «інтернет інтерв'ю» відбувається напередодні Нового року та Різдва Христового за Юліанським каландерем. З огляду на це маю зразу декілька ремарок . Найперше сердечно хочу привітати Вас і Ваших близьких з цими святами. І чи не будете Ви проти такої сентенції: найбільша цінність України – це ми, українці, це наші сім'ї, наші батьки і діти, незалежно від того де б ми не жили. Я певен що Ваша сім’я і Ви особисто сповна відчувають ось цю приналежність до нашої великої національної родини. А чи багато , на Вашу думку, українців Словаччини, інших країн мають ті ж самі потягнення? І знову ж таки чи згодні Ви будете (якщо вище зазначене реальність), що коли ми шануємо один одного, підтримуємо один одного, віримо в наш успіх, то Україна неодмінно відбудеться як заможна і демократична держава….

І друге. Нещодавно голова РНБО України Олександр Турчинов зробив заяву що нашій країні варто святкувати Різдво Христове як решті цивілізованого світу за Григоріанським календарем 25 грудня. Особисто я глибоко переконаний що він має рацію. Найперше, як це не звучить банально, але чим далі наш народ і країна буде від «задрипанки Москви» тим краще. Війна, яка досі фактично палає на Сході нашої Вітчизни, здається найбільш твердолобим показала правдиву ціну «братерської» любові Росії та росіян. А святкування саме 7-го січня Різдва Христового це один з тих численних зашморгів, яким Кремль притягую наш народ до своєї дикунської цивілізації. А окрім того якщо ми вже декларуємо свою приналежність до Європи та європейських цінностей, то такий крок буде цілком логічним та доречним….

На фото: М. Мушинка та І. Яцканин біля Дуба Т. Шевченка, Черкащина 2014

Мушинка: На Ваші запитання я, на жаль, зміг відповісти вже після святкування Різдва за григоріанським календарем, Нового року і Різдва за юліанським календарем. Дозвольте спочатку розповісти Вам (і читачам), як ми цього року провели ці найбільші й найвизначніші календарні свята. Ми, українці у місті Пряшеві, Різдво та інші християнські свята давно вже святкуємо за Новим стилем, тобто за григоріанським календарем – 24 грудня, дотримуючи традиційні народні звичаї предків. Правда, по традиції святкуємо і Різдво за юліанським календарем, тобто „Руські Свята“. День 25 грудня (як і Великдень) навіть за глибокого комунізму був у Чехословаччині державним святом, тобто неробочим днем, до якого завжди приєднувалася субота й неділя аби вихідними були три дні. Таким він є і зараз.

У Пряшеві живемо ми з дружиною (обоє ми пенсіонери) в окремому будинку лише одні, бо сини, одружившись, відокремилися. Цього року, як і у попередні роки, за різдвяним столом зібралася майже уся наша сім’я – 12 чоловік: два сини з дружинами, четверо внучат, дві бабусі ну і ми з дружиною. Була молитва, дванадцять страв, подарунки під ялинкою, колядки і навіть різдвяна гра, відновлена з ініціативи наших внучат. З нею молодь (дев’ятеро чоловік) обходила й інші українські сім’ї у Пряшеві та його околиці.

На фото: сім’я Мушинків – Різдво 2015

Новий рік ми з дружиною по традиції зустрічали в рідному селі Курові (перша згадка з 1332 року), де у нас є своя хатинка (дача). Село невеличке – 546 жителів (2011). У ньому живуть громадяни трьох релігійних конфесій: греко-католики (255), православні (217) й римо-католики (41). І кожна має свій храм. У 1910 році із 505 жителів Курова 475 декларувало руську національність. У 2011 – 590 людей русинську й українську національність разом навело 118, словацьку – 475 людей.

У селі на передодні Нового року вже кілька років підряд відбувається нова традиція: вполудне на майдані перед сільрадою урочисто колють свиню перед очима значної частини жителів села та приїжджих гостей. Тут же чоловіки спускають з неї кров, яку захоплюють у миску, у великому кориті шкіру свині позбавляють шерсті кип’ятком, підвішують, розрубують, вибирають нутрощі, ріжуть м’ясо на кусочки. Жінки в кухні будинку культури (разом з ними і моя дружина) із свіжого м’яса готують смачні страви, які увечері споживають буквально усі жителі. Кожна сім’я заздалегідь одержує „місцеву валюту – «курівські таляри“, які увечері може поміняти на порцію вечері із свіжини або на інші продукти. За весь час із гучномовців лунає музика, переважно українські пісні та колядки.

На фото: колядники в хаті М. Мушинки, Різдво, грудень 2015

Перед північчю члени сільради виносять на майдан в горщках сто літрів вареного вина, яким частують усіх присутніх. І вечерю, і вино повністю фінансує сільрада. Точно о півночі починається величавий феєрверк. Старостка виголошує урочисту промову, я – традиційне народне віншування; всі вітають один одного з Новим роком, цілуються, а потім під звуки музики молодь танцює до глибокої ночі. Буває дуже весело. До недавнього часу всі жителі Курова святкували Різдво та інші свята разом за григоріанським календарем. Та пару років тому православні, з ініціативи місцевого священика повернулися до юліанського календаря, тобто до „старого стилю“. Слід підкреслити, що Православна церква у Словаччині є автокефальною, однак має схильність до московського православ’я, а її верхівка є виразно проросійською.

Розділення календаря до значної міри надщербило єдність і громадське життя у Курові. Іду вулицею, зустрічаю знайому бабусю (православну) і вітаюся так як і раніше –„Христос роджається!“. А мені замість „Славіте Його!“ у відповідь: „А наш Христос ще не родився» Після такого обширного вступу я наближаюся до відповіді на Ваше запитання щодо календаря. Майже усі християнські країни світу (включаючи Росію і Україну) у світському житті давно прийняли григоріанський календар. Ним користаються не лише європейські держави, але і їх християнські церкви. Тому я вітаю пропозицію голови РНБО Олександра Турчинова прийняти григоріанський календар і святкувати християнські свята одночасно з членами інших християнських релігій Європейського Союзу, до якого прямує Україна. Та ж Ісус Христос родився, був розп’ятий і воскрес лише один раз, а не два рази! А ніхто у світі не сумнівається в тому, що григоріанський календар точніший як юліанський. Ця реформа, на мою думку, до значної міри спростить входження України в Європейський Союз. А Москва нехай собі і надалі відзначає свята за юліанським календарем: Жовтневу революцію – 7 листопада!

Сухоніс: В деяких джерелах, які знайомлять з біографією і творчістю Миколи Мушинки можна прочитати, що він за походженням русин. Я знову ж таки чомусь певен, що Ви найперше вважаєте себе українцем, хоча, очевидно, з пошаною ставитися до традицій та історії «малої Батьківщини» Пряшівщини. Чому я звертаюся до цієї теми. Бо на фоні російської агресії в Україні 2014-2015 кремлівська пропаганда продовжує загострювати ситуацію навколо русинського питання в Закарпатській області. Вочевидь, що кремлівські фашисти мріють створити ДНР та ЛНР вже на Заході України. Тема русинства, знову ж таки стараннями московських пропагандистів, надзвичайно складна і заплутана, інколи, мабуть і болюча. Однак, як на мене, діло загально виглядає дуже просто. З таким же успіхом можна було б вигадати окремий етнос галичани чи слобожанці. Трохи фінансування для тамтешніх магочів (Провідним теоретиком русинського питання і автором багатьох наукових творів є голова українських досліджень Торонтського університету професор Пол (Павло) Роберт Маґочій) з боку Кремля і питання могло б набути не меншої гостроти. Ваш коментар з цього приводу…

Мушинка: Я, як і вся моя генерація Пряшівщини, у школах був вихований в русофільському дусі: відвідував російську початкову школу у рідному селі, російську гімназію у Пряшеві (згодом перетворену в одинадцятирічну). В гімназії нас навіть поза школою змушували говорити російською літературною мовою. Отже, я вважав себе „русским“. Етнонім „русин“ у післявоєнний період у нас на Пряшівщині (як і на Закарпатській Україні) було заборонено вживати.

З творами Шевченка, Франка, Рильського, Гончара я вперше познайомився лише в останніх класах середньої школи і під їх впливом почав сумніватися у своїй російській національності. Та на українські позиції я повністю перейшов під час навчання у Празі (1954-59), де у Слов’янській бібліотеці в мене був вільний доступ до „буржуазно-націоналістичної“ літератури (видань Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, творів М. Грушевського, С. Єфремова, М. Скрипника тощо). Значний вплив на моє національне виховання мав професор української мови Іван Панкевич в Радянському Союзі проголошений за „українського буржуазного націоналіста“.

Моя національна свідомість поглибилася зокрема під час аспірантського перебування у Києві (1964-65) під впливом „руху шістдесятників“, до якого було втягнено й мене. В Києві я наочно переконався у планомірній і насильній русифікації українського суспільства і своє незадоволення не приховував, наслідком чого мене було видворено з України, а мою аспірантуру там скасовано. З того часу моя українська національна свідомість стала непохитною.

На фото: М. Мушинка; М. Стратілат „Козацькому роду – нема переводу“

Немалу роль тут зіграло і сімейне та суспільно-громадське оточення: дружина усе життя працювала в З’єднаній школі ім. Т. Шевченка з українською мовою навчання, сини (згодом і внуки) вчилися у цій школі.

У Пряшеві у другій половині 60-х років вже кипіло „українське життя“, яке сповільнила (однак не зупинила) окупація Чехословаччини військами Варшавського договору на чолі з Радянською армією у серпні 1968 року. На хвилях „Празької весни“ восени 1967 року мені вдалося захистити кандидатську дисертацію у Празі, однак в часі т. зв. „нормалізації“ (початок 70-х років) компартійні органи пригадали мені „український націоналізм“ та „антирадянщину“ і майже на двадцять років (1971-1990) вилучили із суспільно-громадського життя, заборонивши працювати в духовній сфері та публікуватися.

Правда, навіть у тому часі закони у Чехословаччині були більш демократичні ніж у Радянському Союзі. Працюючи пастухом колгоспних телиць та кочегаром я публікував свої праці в українських виданнях Заходу, що було тернем в оці для органів влади. Та покарати мене не могли, бо публікуючи на Заході наукові праці неполітичного характеру, я „не порушував трудову дисципліну“, за що могли б мене карати якби я працював в університеті.

Коли внаслідок падіння тоталітарного комуністичного режиму (початок 90-х років) на Пряшівщині виник т. зв. „русинський рух“, я спочатку привітав його, твердячи, що „русини“, це – давніша назва етноніма „українці“, відведена від держави „Київська Русь“. Цей етнонім і похідний від нього прикметник „руський“ (з м’яким знаком, не з подвійним „сс“) у 19-му столітті зберіг наших предків в Галичині від полонізації, на Закарпатті (включаючи Пряшівщину) – від мадяризації. Отже, використаймо його і в боротьбі зі словакізацією, яка у 20 столітті є найбільшою загрозою для нашої національності, яка тут існувала майже тисячу років! Таж русини і українці одне і те саме, лише один термін давніший, а другий новіший, – твердив я та мої однодумці. Виходячи з єдності цих двох етнонімів, нашу провідну національну організацію ми назвали Союз русинів-українців Чехословаччини.

Частина членів колишнього Культурного союзу українських трудящих не погодилася із статутом нової організації і заснувала свою громадську організацію – Русинська оброда (Русинське відродження), у статут якої було антинаукове твердження, що русини є окремою національністю, не спорідненою з українською нацією. На цю тему я написав кілька наукових та науково-популярних праць, включаючи брошуру „Русини-українці – одна національність“ (Пряшів, 1997, 2011;16 с.) та монографію „Національна меншина під загрозою?“ (Пряшів, 2011; 618 с. – співавтор Олександр Мушинка; обидві – словацькою мовою).

Якщо дозволите я зупинюся на останній публікації детальніше, бо вона дасть відповідь на багато питань для читачів в Україні не зовсім зрозумілих.

Книжка, яка вийшла під „шапкою“ Асоціації україністів Словаччини», Пряшівського університету та інших організацій, містить статистичні дані від 1773 до 2001 року про 260 сіл східної Словаччини, в яких при попередніх переписах населення більшість людей декларувала руську, русинську, карпаторуську, російську або українську національності. У кожного з тих 260 сіл ми навели рік його заснування або першої згадки, ім’я власників села в окремих періодах, імена священиків, учителів, старостів та визначних вихідців із даного села. На окремих таблицях – загальну кількість людей при окремих переписах, їх національність та релігію. Із нашої статистики виходить, що найбільші зміни в національному складі українсько-руського населення Пряшівщини настали у 20 столітті. Вони були викликані політичними умовами.

Під час Першої світової війни більшість солдатів Австро-Угорської армії з „Угорської Русі“, не хотячи воювати проти кровних братів таких же солдатів Російської армії, вже на початку війни добровільно здалася в російський полон. (До речі, між ними був і мій дід по материній лінії Степан Томчик-Куба). Оскільки це були майже виключно селяни-хлібороби, їх розмістили в селах Центральної та Східної України для праці на поміщицьких маєтках. В порівнянні з працею на маловрожайних гірських клаптиках землі в Карпатах, праця на українському чорноземі була для полонених русинів благодаттю. Вдома вони жили упроголодь, а тут їх кормили досита; білий хліб, який вдома вони бачили лише на великі свята, тут їли щодня. Дома все „панство“ (власники великих маєтків, інтелігенція) було угорське, або мадяризоване. Воно вважало русинів людьми нижчої раси і зверталося до них їм незрозумілою мадярською мовою. Та головне, чим вони в Україні були найбільше здивовані, був факт, що полонені угорські русини могли спілкуватися з місцевим українським населенням і навіть „панством“ рідною мовою, молитися той самий „Отче наш“ і „Богородице діво“. Тут на „далекій Україні“ вони відчули генетичну спорідненість з місцевими українськими людьми, які так само вважали себе русинами.

У 1917-1918 роках полонені масово поверталися до рідного краю і розповідали про райське життя в Україні. 8 вересня 1918 року греко-католицький священик із с. Уяк (нині Удол) Омелян Невицький скликав до м. Стара Любовня у західній Пряшівщині „всенародне віче“, на якому було засновано Руську Народну Раду й одноголосно прийнято маніфест про вихід Угорської Русі із складу Угорщини та її приєднання до Української Народної Республіки. Такі ж Ради були засновані у Пряшеві, Ужгороді, Ясині, Хусті. Всі вони орієнтувалися на Схід, на Україну. У зв’язку з тим на Словаччини влада 1919 року здійснила перепис населення, в результаті якого 134 761 чоловік заявило себе русинами.

Та коли УНР програла війну з Польщею і по суті перестала існувати, Руська Народна Рада прийняла рішення про приєднання Угорської Русі до новоствореної Чехословаччини. У зв’язку з тим статистична кількість руської людності у Словаччині у 1921 році понизилась на 85 628 людей, а при дальших переписах – знижувалася: у 2011 році на 40 912 людей. У всіх переписах до 2001 року русини, росіяни, карпатороси, українці, входили до одної рубрики: до року 1930 – „русини“, після війни, коли було засновано Українську Національну Раду Пряшівщини (яка, на жаль, мала москофільський характер, а її офіційною мовою була російська) – „українці“.

У 2001 році дійшло до штучного розділення одної національної групи на дві – русинів та українців, причому кількість русинів з кожним переписом збільшувалася, а кількість українців зменшувалася. У 2001 році – 24 201: 10 814; у 2011 році – 33 482: 7 430. Із 260 сіл, в яких у попередніх переписах населення понад 50 відсотків людей декларувало руську (русинську), російську або українську національність, у 2001 році таких сіл було лише 31; у – 2011 – 42. В усіх інших колишніх руських селах статистики засвідчували перевагу словацького населення хоча йшлося майже виключно про нащадки колишніх русинів-українців.

В чому причина такого стану? І на цей раз це були причини політичного характеру. Наведу хоча би основні з них:

1. Русько-українські села розташовані вздовж словацько-польського

кордону приблизно на протязі 160 км. На польському боці споконвіку жили такі ж русини-українці (лемки), як і на словацькому боці. Більшість з них польська влада у 1945-46 роках переселила в Радянський Союз (в обмін на поляків з України), а тих, які залишилися – в акції „Вісла“ 1947 р. під дулами автоматів депортувала на колишні німецькі землі („zemlie odzyskane“) у західній Польщі. Єдина „провина“ депортованих людей полягала в тому, що вони були українцями (русинами, лемками), а не поляками. Хто мав у документах записану польську національність (були й такі), той депортації не підлягав. Лемківські села у Польщі стали безлюдними і більшість з них зникла з лиця землі. Наші люди на словацькому боці кордону це бачили й аби і їх не спіткала подібна недоля – записували себе словаками.

2. На Пряшівщині (як і на Лемківщині у Польщі) місцевого

„бандерівського“ руху не було. Та у післявоєнний період був дуже міцний антибандерівський рух, тобто боротьба Чехословацького війська з тими озброєними групами Української повстанської армії, які через територію Чехословаччини намагалися дістатися в американську, великобританську або французьку зони Австрії або Німеччини. Комуністична пропаганда вже тоді (як і російська пропаганда зараз) ототожнювала поняття „українець“ і „бандерівець“. А наші люди не хотіли бути „бандерівцями“, яким пропаганда приписувала злочини, що були справою рук „псевдобандерівських“ банд, наприклад, вбивство одинадцятьох євреїв в українському селі Ковбасів Снинського округу у грудні 1945 року. Цей брутальний і нелюдський злочин, широко розрекламуваний у засобах масової інформації, влада успішно використала в боротьбі з „українським націоналізмом“, мовляв: „Подивіться на що здібні українці і не дозвольте їм пройти через нашу територію на Захід!“. Внаслідок такої пропаганди наші люди, аби мати спокій, відмежовувалися від української національності й записували себе словаками. Це була дальша причина „словакізації“ русинів-українців.

3. В 1946-47 роках майже усе чеське населення Волині (понад 35 000

людей) переселилося у Чехословаччину. в рамках чехословацько-радянської угоди з 10 червня 1946 року „Про взаємне переселення громадян чеської і словацької національності, які живуть в СРСР на території колишньої Волинської губернії оптувати чехословацьке громадянство та чехословацьких громадян російської, української та білоруської національності, що живуть на території Чехословаччини переселитися в Радянський Союз“. На підставі цієї ж угоди понад 12 000 українських селян східної Словаччини повірило членам радянських „обмінних репатріаційних комісій“ (які їм обіцяли будинки волинських чехів, їх врожайну землю та сільськогосподарський інвентар до приватної власності) переселилися зі всім рухомим майном (збіжжям, худобою, свійською птицею) у колишні чеські села Рівенської та Волинської областей. Там їх чекало глибоке розчарування. Більшість чеських хати була зайнята людьми зі сходу або місцевими функціонерами. На „оптантів“ були накладені високі податки та контингенти, а наслідком їх несплати передані їм землі забрані у колгоспи. Безпаспортні колгоспники були позбавлені правда виїзду із призначених їм місцевостей. життя тощо. Усі вони хотіли повертатися назад додому та повороту не було, бо з переходом кордону вони автоматично набули радянське громадянство і підлягали радянським законам. Їхні снаги (індивідуальні та колективні) вирватися із Радянського Союзу жорстоко каралися. При заявах про повернення у Словаччину єдиним аргументом „оптантів“ було: „Ми не є українцями але словаками і хочемо повернутися додому у Словаччину“.

Я був першим (і мабуть єдиним) громадянином Чехословаччини, якому радянські органи 1964-65 роках дозволили робити фольклористичні дослідження серед переселенців зі Словаччини у Волинській та Рівненській областях України і бачив їх життя на власні очі. Про їх побут й утримування народних традицій я 1965 року опублікував серію статей в газеті „Нове життя“ під назвою „У земляків на Україні“, а про їх прагнення повернутися у Словаччину подав звіт, адресований голові ЦК Культурного союзу українських трудящих В. Капішовському, який познайомив з ним вищі державні та партійні органи Чехословаччини. Парадокс: переселенці їхали в Україну як українці, а в Україні стали словаками. Через 20-30 років вони все ж таки добилися свого. Більшість з них (понад сім тисяч „оптантів“ та їх нащадків) повернулася додому переконаними словаками. Їх розповіді про „радянський рай“ були наочною агітацією проти української національності.

Сухоніс: Українці в Словаччині (словац. Ukrajinci na Slovensku) — одна з національних меншин Словаччини. Згідно з офіційним переписом населення, станом на 2001 рік у Словаччині проживало 55 000 українців ( за деякими джерелами навіть 100 тисяч). Воно компактно розміщені у близько 300 селах навколо міста Пряшева у передгір'ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв'язаний із українським Закарпаттям. Українське населення в Словаччині можна поділити на дві групи — автохтонів (людей, чиї предки мешкали на землях сучасної Словаччини задовго до встановлення Словацької Республіки) та еміграцію й діаспору (людей, які переселилися в Словаччину під впливом політичних, соціальних чи економічних чинників після виникнення на цих землях Чехо-Словаччини, а також їхніх нащадків). Більшість українців Словаччини належать до автохтонів, мешкаючи на північному сході країни — на Пряшівщині. За різних обставин по різному складалася доля наших людей в цій країні. Були тяжкі часи, роки примусової асиміляції й таке інше. Ви довші роки голова Асоціації українців у Словаччині. Як би Ви охарактеризували сьогоднішню ситуацію з українською діаспорою Словаччини?

Мушинка: Щодо перспектив української національної меншини Словаччини, її найбільший недолік полягає в тому, що майже немає молоді, яка б перебрала естафету старшого покоління. І в Українській спілці письменників в Словаччині, і в Музеї української культури у Свиднику, і в Союзі русинів-українців Словаччини, і в редакціях української преси та радіо, і в Асоціації україністів Словаччини, і в Науковому товаристві ім. Шевченка та інших українських установах й організаціях переважають люди пенсійного або близькі до пенсійного віку.

Та я все ж таки вірю в Україну! Вірю, що коли Україна стане такою привабливою, якою була для наших полонених дідів у часі Першої світової війни, потім до неї будуть горнутися не лише русини-українці Словаччини, але й українці з інших країн світу. Знаю, що це буде не так скоро, бо ще чимало перешкод українському народові доведеться подолати. Та я твердо переконаний, що так буде!

Oбкладинка книги „Národnostná menšina pred zánikom?“

Сухоніс: Ви найперше відомі як вчений та громадський діяч, котрий займається проблематикою Західної України та західної діаспори. А що Ви б могли сказати з приводу перспектив і сьогодення українства як такого на Сході. Особливо у світлі останніх трагічних років в Криму та на Донбасі?

Мушинка: Крим, Донецьк, Луганськ – це для України велике випробування, викликане фактичною окупацією цих територій Росією. До певної міри це нагадує окупацією Чехословаччини військами Радянської армії 1968 року, яка закінчилася політичною поразкою Радянського Союзу і виводом його військ з окупованої Чехословаччини.

Сухоніс:З 1953—1955 p.p. видавництво книжок на Пряшівщині повністю перейшло на українську мову, в ній поступово догасали традиційні регіонально-будительські теми. У цей час українська література Пряшівщини була за суттю радянською (темами були «культ особи», ідеалізація життя, декларативність, вербалізм, побутовщина). Тематично літературна творчість обмежувалася життям села. Серед письменників були В. Зозуляк (роман «Нескорені», 2 томи, 1962 р., 1967 р., оповідання, драми), Ю. Боролич, І. Гриць, ф. Іванчова, І. Прохіпчак, М. Шмайда (роман про колективізацію «Тріщать леди», 1957 р.).

У 60-ті р.р. україномовна література Пряшівщини стає набагато цікавішою. Початком нового напряму в поезії була збірка Й. Збіглея «Зелені неони» (1964 р.). Найвизначнішим поетом Пряшівщини є С. Гостиняк (збірка «Пропоную вам свою дорогу», 1965 р., «Лише двома очима», 1967 р.). Виділяються також М. Дробняк та М. Немет.

У прозі також працювали І. Галайда, В. Дацей, Й. Шелепець, М. Немет та ін. Цікавим романом на традиційну селянську тематику є роман М. Шмайди «Лемки» (1964 р.). У прозі також працювали Є. Бісс (збірка «Сто сім модних зачісок», 1967 р., «Апартман з видом на головну вулицю», 1969 р.). Видатними поетами були І. Мацинський («Пристрітники», 1968 р.) та Ф. Лазорик («Сніжні хризантеми», 1968 р.).

У 60-их p.p. на Пряшівщині друкувалися «реабілітовані» письменники міжвоєнного періоду, які жили у Чехословаччині: закарпатський письменник та поет В. Ґренджа-Донський та Н. Королева (помер у 1964 р.). Як літературні критики виступали Ю. Вача, О. Зілинський, В. Хома, А. Червеняк та ін.

Найпомітніші твори сучасної літератури Пряшівщини є безсумнівним внеском у загально-український літературний процес. Літературний журнал «Дукля» якийсь час був провідним загально українським виданням літературної та культурної проблематики.

Я чому так докладно зупиняюся на літературній ділянці життя українців Словаччини, адже вона знайома Вам чи не найкраще і Ви є одним з її безпосередніх творців цього процесу. Адже Микола Мушинка автор близько 200 наукових розвідок, більше 1000 статей, 350 рецензій, 50 книг. Вашому перу належать праці «З українського фольклору Східної Словаччини» (1963 р.), «Фольклор русинів Войводини» (1976, 1987 р.), «Українська усна словесність» (1973 р.) та інших. То якби Ви охарактеризували сучасний літературний процес в середовищі українців Словаччини з огляду на те що це важливий чинник збереження національної ідентичності…

Мушинка:На початку 50-х років за рішенням вищих партійних органів розпочалася т. зв. „українізація“ російських шкіл та культурних установ. Було це правильне рішення, бо населення, якого воно торкалося, і справді не було російським але українським. Та важлива реформа проводилася бюрократичним адміністративним способом без належної підготовки та матеріальної бази. Російськомовні газети і журнали („Пряшевщина“, „Демократический голос“, „Пионерская газета“ „Костер“, „Карпатская звезда“) і навіть русиномовні („Благовістник“ та „Зоря“) були скасовані й замінені україномовними („Нове життя, “Дружно вперед“, „Дукля“ „Піонерська газета“), для яких кваліфікованих кадрів не було. Учителі понад 240 російськомовних початкових шкіл не володіли українською літературною мовою і з дня на день мали вчити по-українськи. Вони, по суті, не володіли ні російською літературною мовою, хоч і вважали себе „русскими“, а вчили дітей суржиком – „язичієм“ за російськомовними підручниками, виданими у Пряшеві, пристосованими до місцевих умов. „Русских“ учителів у коротких вакаційних курсах довелось „рекваліфікувати“, тобто навчити говорити й писати по-українськи. Тих, які відмовились від „рекваліфікації“ і не прийняли українську національну орієнтацію, звільняли з роботи і заміняли випускниками короткотривалих (3-6-місячних) курсів. Вони українську мову навчали за підручниками виданими в Києві, далекими від ментальності учнів Пряшівщини. Рівень навчання в результаті таких реформ значно понизився.

Та найголовніший недолік національно-мовної шкільної реформи полягав у тому, що українська мова, крім кількох редакцій, Українського національного театру, двох вузівських кафедр української мови і літератури та Культурного союзу українських трудящих, – не мала практичного застосування. Випускники 240 „русских“ початкових шкіл продовжували вчитися у словацьких середніх школах та технікумах, а випускники двох „русских“ середніх шкіл – у словацьких вузах. І там і там бездоганне знання словацької літературної мови було необхідним. Тому батьки збунтувалися проти українських шкіл і вимагали її заміни словацькими. Органи Словаччини змушені були піти на уступки (а робили це з явним задоволенням, подібно як нині робить російська влада по відношенні до українських шкіл в Росії) й українські школи були майже повсемісно перетворені у словацькі.

Слід підкреслити, що т. зв. „українізація“ в короткому часі принесла і виразні позитивні результати. Її застосуванням виникла доволі сильна українська література та журналістика, театральне мистецтво, народна художня самодіяльність тощо. Багато випускників українських середніх шкіл мали змогу вчитися у вузах України. Лише один Український національний театр у Пряшеві поповнився двадцятьома професіональними артистами, які здобули вищу освіту в Театральному інституті ім. Карпенка-Карого в Києві.

Якщо за всю історію – до 1948 року у Пряшеві не було видано жодної української книжки, то від 1948 року по сей день українською літературною мовою тут було видано понад 1500 книжок (включаючи шкільні підручники). І в нинішній несприятливій ситуації щороку виходить понад десять книжок української художньої та наукової літератури. Основні видання післявоєнної україністики ви перерахували, отже я не буду до них повертатися.

Сухоніс: Наскільки я знаю в Словаччині багато вихідців з українських сіл, які працюють в різних установах на високих посадах: професори університетів, визначні вчені, академіки, артисти, журналісти, лікарі, інженери, директори заводів, багаті підприємці. Є навіть депутати парламенту українського походження. Та майже всі ці люди назовні виступають як словаки, і такими їх вважає словацьке суспільство. До української національності голоситься лише невеличка група гуманітарної інтелігенції та й вони зі своїми дітьми та внуками говорять переважно по-словацьки. В Словаччині (на відміну від України та інших країн) існує якесь незрозуміле упередження до національних меншин: угорців, ромів, українців. Чому це сталося? Адже на загал це країна, наскільки мені відомо, з європейськими гуманістичними цінностями. І ось такі вияви, можна сказати, шовінізму. То як можна зарадити ситуації?

Мушинка: Ви маєте рацію. Русинсько-українське походження мають не лише професори університетів, вчені, академіки, директори заводів, але й міністри уряду Словаччини, наприклад, Мирослав Лайчак (заступник голови уряду та міністр закордонних справ), Роберт Калиняк (заступник голови уряду та міністр внутрішніх справ), Іван Міклош (бувший міністр фінансів). Усі вони вважають себе словаками, хоч і не заперечують українсько-русинське походження. Я би не сказав, що у Словаччині є якесь упереджене ставлення влади до національних меншин. Навпаки, уряд підтримує їх розвиток і фінансує їх активності, а оскільки українська національна меншина статистично належить до найменших, з державного бюджету їй дістається менше грошей ніж угорцям, ромом і навіть русинам, яких за статистикою є чотири рази більше ніж українців. Ніхто не забороняє батькам з дітьми говорити рідною мовою і не приказує розмовляти з ними словацькою. У Словаччині, як і в кожній іншій демократичній держави кожен громадянин має право обрати національність і ніхто не має права позбавити його цього права.

Сухоніс: Свого часу зазнавши утисків від чехословацької комуністичної влади Ви 5 років пропрацювали у рідному селі в колгоспі пастухом, відповідаючи за випас 150-200 голів худоби. Однак, не забули свого покликання. Адже Ви один із тих, на кому тримається українознавство за кордоном. Микола Мушинка відроджує в діаспорі забуті українські традиції, прославляє імена недооцінених українських письменників, художників, політиків, учених, бореться за визнання у світі доброго імені України. І все ж таки попри усі ці життєві успіхи як би визначили своє призначення на Землі?

Мушинка: Крім п’ятирічного пастухування я ще майже п’ятнадцять років працював кочегаром у великому житловому кварталі м. Пряшева. Та цей майже двадцятирічний період (1971-1990) я вважаю чи не найпродуктивнішим у своєму житті. Справа у тому, що в обох заняттях я мав море вільного часу і міг використовувати його для поповнювання своїх фахових знань та наукової роботи. І у пастушій колибі, і на пасовиську, і в кочегарці я міг читати наукову літературу, слухати радіо, дивитися телебачення, а це поширювало мій кругозір. Як я вже згадував, маючи сувору заборону друкувати свої праці в Україні та українській пресі Словаччини, я друкував їх в Західній Європі, Польщі, Хорватії, США та Канаді не порушуючи трудову дисципліну, бо і колгосп, і квартирне управління, платили мені за фізичну роботу, яку я чесно виконував. Наука була моїм гобі. Після політичної реабілітації 1990 року я зміг без перерви продовжувати свою наукову роботу. Як би я визначив своє призначення на Землі? Давати рідному народові (в даному випадку русинам-українцям Пряшівщини та Україні) максимум того, що ти зможеш дати.

Сухоніс:За сприяння НАН України в 2013 року побачили світ «Вибрані праці з фольклористики» у двох томах, а також «Літературознавчі праці» Ореста Зілинського. Їх підготував до друку академік Микола Мушинка. Видання було приурочено до 90-річчя видатного україніста, славіста, фольклориста. А ще вони стали своєрідною реабілітацією Ореста Зілинського на українській землі. На Вашу думку, чому так важливо нині в Україні повернути з небуття ім’я Ореста Зілинського?

Мушинка:Празького україніста Ореста Зілинського (1923-1976) я знав від студентських років. Оба ми були учнями репресованого доцента Івана Панькевича, а після його смерті 1958 року у співавторстві опублікували про нього поширений некролог у найвизначнішому чеському народознавчому журналі „Český lid“. Наш некролог редакція залучила як передову, що для мене як учня четвертого курсу вишу було неабиякою честю. О. Зілинський був офіційним опонентом моєї курсової, дипломної та кандидатської робіт. Він захоплював мене своїми енциклопедичними знаннями, здобутими у трьох університетах. В часі Другої світової війни він з відзнакою закінчив навчання в Українському вільному університеті та Німецькому університеті у Празі (усі чеські вузи німецька окупаційна влада закрила). Та нова післявоєнна влада Чехословаччини дипломи цих університетів не визнала і О. Зілинському довелось повторити весь курс навчання на філософському факультеті Карлового університету. Від 1958 року до передчасної смерті він працював фольклористом та літературознавцем у відділах україністики гуманітарних інститутів Чехословацької академії наук у Празі. Своїми новаторськими методами дослідження фольклору (наприклад, т. зв. „варіантний метод“ або застосування комп’ютерної техніки при дослідженні фольклорних текстів) він увійшов у неласку українських радянських фольклористів. Більше щастило йому на ділянці літературознавства. За піонерські праці про Т. Г. Шевченка Київ нагородив його золотою медаллю Т. Г. Шевченка. Та коли він почав публікувати праці про українських письменників „розстріляного відродження“, упорядкував та опублікував збірку творів українських письменників-шістдесятників у перекладі чеською мовою, його ім’я в Україні було заборонено навіть згадувати. Це нас зблизило, бо подібна доля спіткала й мене.

З Радянської України заборона на друк праць О. Зілинського перенеслася і до Пряшева. У 1971 році його найвизначніша фольклористична праця „Українські народні балади Східної Словаччини“ (що містила 485 текстів та 219 мелодій, записаних у 19-20 ст. в 118 українських селах цієї невеличкої території та грунтовну теоретичну вступну статтю), пряшівське українське видавництво за наказом вищих компартійних органів фізично знищило вже після другої сторінкової коректури разом з трьома примірниками машинопису праці. Ясна річ, що після такої розправи ім’я О. Зілинського зникло і з української преси Пряшівщини.

18 червня 1976 року мертве тіло О. Зілинського знайшли в лісі над водоймищем Земплинська Ширава (30 км. від радянського кордону). Лікарський розтин встанови смерть від паралізу серця. Та ні дружина, ні його друзі не вірять цій експертизі. Поховали його в недалекому Свиднику лише при участі найближчої рідні та знайомих. В пресі України та в українській пресі Чехословаччини про смерть О. Зілинського не було найменшої згадки. Я, використовуючи привілей „вільного“ публіциста до недожитого 60-річчя з дня його народження опублікував у США книжку „Науковець з душею поета“ (Бавнд-Брук, 1983). На щастя, ще за життя О. Зілинського мені вдалося роздобути коректорську верстку його знищених „Українських народних балад Східної Словаччини“ і в 2013 році опублікувати їх у видавництві НАНУ в Києві одночасно з двотомником його „Фольклористичних праць“ та однотомником „Літературознавчих праць“ (з моїми передмовами або післямовами про життя цього визначного українського вченого, який у часі т. зв. „застою“ збагатив українонознавство працями, які заслуговують на те, аби увійти у золотий фонд української фольклористики та літературознавства). “Українські народні балади Східної Словаччини“ є і в інтернеті. Грунтовну статтю я опублікував і про життя та наукову діяльність його батька проф. Івана Зілинського (1879-1952). Вона увійшла до „Збірника пам’яті Івана Зілинського“ (упорядники Юрій Шевельов, Олекса Горбач та Микола Мушинка. – Нью-Йорк, 1994, с. 13-49).

Сухоніс: З 1990 року Ви є співзасновником та головою НТШ у Словаччині. Наскільки дієва ця установа? Чи витримує вона виклики сьогодення з огляду на політичну, економічну, релігійну ситуацію в світі?

Мушинка: Я був першим дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка із-за „залізного занавісу“, обраний на загальних зборах у Парижі 1989 року, коли воно і в Україні, і у Чехословаччині вважалося „українською буржуазною-націоналістичною організацією“. НТШ у Парижі ще раніше (1975 та 1987) видало дві мої наукові монографії. Після політичної реабілітації (1990 року) я заснував НТШ у Пряшеві, а до 2013 року був його головою. НТШ у Словаччині під моїм головуванням без якої-небудь фінансової допомоги від Словацької держави видало кілька поважних публікацій та влаштувало ряд наукових конференцій (при співучасті інших українських організацій). У 2013 році головою НТШ у Словаччині було обрано Владислава Ґрешлика. Я переконаний, що НТШ у Словаччині, яке нині має вісім дійсних і кільканадцять звичайних членів, буде і надалі успішно розвиватися. Цього року ми плануємо відзначити 160-ліття з дня народження і 100-ліття з дня смерті Івана Франка, 100-ліття з дня народження письменника Федора Іванчова та 100-ліття з дня народження патріарха словацької україністики – нині жиючого дійсного члена НТШ у Словаччині Миколу Неврлого. Не оминемо й 25-річчя незалежності України, яке співпадає з 25-літтям Вашого славного „Бористена“. Заздалегідь вітаємо Вас з цим ювілеєм. Бажаємо аби Ваш журнал і надалі ширив відомості про Україну, її історію і культуру не лише на Рідних Землях, але й серед українців в усьому світі.

Сухоніс: Залишається подякувати за ту увагу, котру Ви приділили читачам «Бористену» та побажати усіляких гараздів! Найперше довгих літ і міцного здоров’я.