«РІО-ДЕ- УКРАЇНА – ДВА»

 

Друга половина цьогорічного  листопаду  виявилася напрочуд теплою і немов би хотіла вибачитися за холодну і похмуру ранню осінь. Але в повітрі , у кольорі неба все одно відчувалося що зима не омине Україну, що природа все одно не відмовиться від свого щорічного плану, котрий сотні й сотні літ відбувається на планеті Земля – за осінню прийде зима й інакше не буде. А нас троє січеславців: автор цих рядків  та допитливе й енергійне подружжя Олега та Олени Василенко з невибагливими хитрощами запараюдились  таки втекти від холодної пори року. Швидкісний  експрес Дніпропетровськ – Київ віз  нас у столицю, де по обіді ми мали стати пасажирами  аеропорту «Бориспіль» та перетнути Атлантику аби майже десять днів подорожувати спекотною і сонячною Бразилією. Країною , де зима хоч і окреслена календарно, але де не має ані морозу, ані снігу, ані холоду. І тим більше у таку пору, коли в цій державі, можна сказати, початок літа . Ну, а літо в Бразилії пекуче і гаряче як добра тамтешня  кашаса – горілка з цукрової тростини.

 Справді цікаво і по-дитячому мило було втікати від зими, від холодних і довгих вечорів, замерзлих хідників та слизьких дніпропетровських хідників. І щоб це стало реальністю нам доведеться мати деякі незручності хоч і підсолоджені  бездоганним сервізом німецької авіакомпанії «Люфтганза». З Києва три години перельоту до Мюнхена, але це дрібничка  порівняно з тринадцятьма годинами у повітрі до Сан-Пауло. Усвідомлення цього у  мене особисто породжувало  доволі невеселий настрій. Бо і літати, зізнаюся не дуже полюбляю, і  провести ніч у  вузькому кріслі нехай і модерного лайнеру не викликало особливого захоплення. Але рішуче геть  увесь негатив! Бо хіба ж це не диво на порозі зима прилетіти у літо!! Для такого і потерпіти  безсонну ніч можна…

Мої супутники  досвідчені подорожувальники  та і я відбуваю у дальні краї далеко не в перший раз. А тому ми віримо що особливих складнощів й пригод  на нас попереду не чекає. Що як виявиться згодом було не зовсім так. Однак, про це дещо нижче…

 На летовищі у Мюнхені на нас чекає величезний, немов елеватор з крилами,  аеробус «Боїнг». По-правді , привітні й усміхнені обличчя крилатої залоги погано заспокоюють моє єство коли я опиняюся в нутрощах цього металевого велета. Усвідомлення того що більше як півдоби я буду добровільним в’язнем цього дива людського розуму і допитливості не додають позитивних емоцій. Але я знову стараюся подумки заспокоїти себе: повернення з зими у літо того варте і час припинити навіть подумки скиглити!

Аеробус довго, здригаючись усіма своїми металевими суглобами,  біжить літньою смугою мюнхенського летовища. Я заплющивши очі й опершись головою на переднє крісло чекаю коли крилата машинерія відірветься від злітної смуги. І ось нарешті це відбувається . Лише уявляю наскільки відповідально для екіпажу ось так: подолавши силу земного тяжіння спрямувати величезну металеву машину в нічне європейське небо. Я, напевно, як і більшість пасажирів «Боїнгу» сподівається на майстерність екіпажу та надійність літака, на те що все буде добре, бо  попри Божі приписи ми нині  в буквальному сенсі відірвалися від землі й все з більшою швидкістю мчимо у темряву нічного неба.

 Для нас усіх в деякій мірі приємною несподіванкою став доволі комфортний переліт з Мюнхена до Сан-Пауло. Найперше, мабуть, тому що змучена попередньої дорогою наша трійка  більш-менш  пересипалася  у незручних і затісних кріслах. А тому опинившись в аеропорту найбільшого міста Бразилії кожен з нас був готовий шукати нових вражень і емоцій, перифразуючи відому ідіому, з крила.

Інтернет це справді ціла революція для сучасної комунікації. Саме «світова павутина» , а ще інтерактивна Олена Василенко дозволяє нам  буквально за пару годин після приземлення вже розпакувати речі у готелі. Наші номери у оформленому в ретро стилі «Гранд Корона» вона замовила по Інтернет ще у Дніпропетровську. Отож, нині вперше  за цілу добу ми зможемо випростувати тіло на ліжкові та прийняти такий рятівний для будь-якого подорожнього душ. Але мої молоді супутники не звикли розслаблятися . Вирішено збір у холі готелю за півтори години і оглядова імпровізована екскурсія найбільшим містом Бразилії.  Як добре мати молодих приятелів!

Таксист не пари з вуст англійською. Мені навіть здалося що і португальською він погано розуміється. Студенти таких називають –  гальма. За якусь годину  ось ця вайлуватість цього таксиста може обійтися дуже дорого. А поки-що на мигах і з допомогою   клаптика паперу і ручки  ми таки домовляємося що він повозить нас протягом трьох годин по найбільш цікавих містах Сан –Пауло.

Так ми потрапили у літо!  За   пару годин в Бразилії око вже призвичаїлося до яскравої зелені, сліпучого сонця і вологої спекоти. Немов і не має у світі нудних  сірих осінніх вечорів та  змерзлих на холодному вітрі голих дерев. Шорти, футболки на найближчі дні стануть нашим головним одягом.

Таксист гальмує порядно. На будь-яке наше звертання щось у кращому випадку  мугичить. Щось доведеться  сприйняти практично відсутність комунікації як реальність. Ми крутимо головами з одного вікна в інше. І тут Олег вимовляє слово , яке з таким водієм  слід  вважати забороненим:

-         Фавели

Я чи то з втоми, чи через тропік вторю цю дурницю.

-         Go to favela..

На жаль, до того такий нездатний до будь-якого спілкування таксист показує ствердним кивком голови що він нас сповна розуміє. Що таке фавели?            З одного боку якщо Ви хочете побачити справжню Бразилію, варто побувати не лише   на карнавалі , а й у фавелах   - районі нетрів.  Ці  квартали  бразильських мегаполісів    можна означити у якості  великого     магазину наркотиків і зброя там на рівні іграшок. Взагалі фавели  це окремий  соціально-ментальний світ, де й по-сьогодні  державна влада не має фактичних жодних впливів. Тут панують наркобарони та їх поплічники .  А тому відвідувати фавели туристам не радять. Я про це знав у свій перший приїзд до Бразилії з вуст наших дипломатів й взагалі така інформація відома кожній більш-менш освіченій людині.  Чого ж забракло нам? Нині сказати важко...

Але, дякувати Богу, наш дивакуватий таксист у правдиві фавели нас не повіз. Однак, навіть спілкування з їх, так би мовити, фрагментами ми запам’ятаємо надовго.  Побіля одного з численних скверів, на які доволі багаті бразильські міста, на широкому хіднику стоять збиті не відомо з чого немов  би великі собачі будки,  просто на землі розстелені ковдри і усіляке ганчір’я. Серед цього антуражу лежать, ходять, сидять люди, а й то пританцьовують,  здебільшого темношкірі та смугляві. З їх рухів й зовнішності добре зрозуміло що тверезість – алкогольна і наркотична  для них погано знайомий стан. Віддалено все нагадує  збіговисько бомжів  в Україні. Але вони у нас набагато лагідніші,   через клімат   більш помітні  сезонно, а тому   не творять таких конгломератів й  кількісно набагато поступаються подібній публіці в тропічній Бразилії.  Наш придуркуватий таксист зупиняється побіля цього краєвиду і мовчки дає зрозуміти: ось милуйтеся тим що прохали.

І тут ми робимо ледь не фатальну помилку. Олег виходить з машини і включивши камеру на мобільному телефоні починає знімати  табір алкоголіків, наркоманів і бешкетників. Цим кроком ми порушуємо одне з головних табу нетрів. Через відчинені двері авто чути обурливі голоси і страшний сморід . Першим агресію виявляє якійсь чорношкірий з чудернацькою зачіскою у вигляді задертої вгору косички. Олег  запізніло  починає вертатися в машину й майже одночасно з тим як він зачиняє задні праві двері в авто починають летіти порожні пляшки, якійсь фрукти , підбігають ще двоє і один з них починає гатити  великою  палкою  по кузову.

-         Їдемо – кричимо з переляку чомусь  українською ми до «загальмованого» водія.

Той навіть у такій ситуації немов би спить. Але ось він таки заводить машину і якось непевно починає рухатися. Потім начеб-то знову чомусь зупиняється.

-         Go, go! –   вже волаємо  до небезпечно дивного таксиста.

Нарешті він починає їхати по-справжньому . Ми сповна усвідомлюємо на яку небезпеку наражалися. А тому, мабуть, подумки кожен  корить себе за те що не зупинив вчасно цю дурницю. Принаймні, разом з відступаючим переляком це у мене головна емоція. Вже потім ми проглянемо запис на олеговій мобілці, яку він такий собі екстрим -репортер , не вимикав  під час побиття машини. Так ось з тої миті як він залишив машину і до того моменту як ми рушили з небезпечного місця минуло лише одна хвилина п’ятдесят п’ять секунд. Але у цей маленький відрізок для кожного з нас вмістилось дуже і дуже багато і,  як на мене, то назавжди…

 Фідель Сухоніс

 

Серія КВ, реєстр. номер 16084-4556 ПР. Рік видання двадцять перший. Постановою президії ВАК України від 9 квітня 2008 року за № 1-05/4 журнал внесено до переліку наукових фахових видань України, у яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних робіт з історії, філології, політичних наук, мистецтва та культурології.