СВЯЩЕННИК – НЕ ПАРТОРГ
Нещодавно зустрів припадково на вулиці колишнього однокурсника. Свого часу ми з ним опановували на фізико-технічному факультеті ракетобудівну справу і серед обов’язкових іспитів радянського вищого учбового закладу складали атеїзм. А тут на традиційне
- Ну, як твої справи, старий?
Мій однокурсник відповідає:
- Вже шостий рік священник. Спочатку служив на пару ще з одним отцем. А ось вже два роки як маю власну парафію. Церковка правда невелика. Та вже почав будувати більшу та нову.
Мені пригадалася юначі роки. Тоді, як і практично, всі ми фізтеховці Олег не був помічений у якихось релігійних зацікавленнях. Навпаки, частіше його можна було побачити у пивбарі, аніж на лекції. Та й нині Олег мало скидався заглибленою у вічні істини духовною людиною. Від священства хіба що борода та хрест, що зрідка визирав, захований під досить непоганою світською шкіряною курткою. Але людина міняється, тим більш у теперішні часи в Україні.
- І як ти прийшов до Бога? – запитав прямо у Олега. – Діло це ж не з простих. Пригадуєш як нас навчали в університету , що релігія опіум для народу.
У відповідь мій колишній колега стиха пирснув. А тоді не то з жалем, не то з подивом глянув на мене.
- Слухай, а ти бачив колись голодного попа?! Як Союз розвалився я спочатку з Сергієм Гризуном, ми в одній групі навчалися, може пам’ятаєш, почали з Польщі всілякий харч возити. Спочатку діло нічого йшло. Я і квартиру купив, і машину. Кожного літа з дружиною обов’язково в Турцію, до моря. А потім все гірше і гірше. А як з’явилися супермаркети взагалі стало не продихнути. Та й нині українські продукти стало вигідніше продавати. Одне слово, опинився я на мілині. Потикався туди, сюди. Скрізь зле. Хіба-що на кусень хліба можна було заробити, а вже на масло зась.
Випадково, як оце тебе, зустрів шкільного приятеля. Бачу а він у рясі, з хрестом. Розговорилися. Він мені пояснив що до чого. За місяць я вже прислужував йому. Нас же фізтесі ракети вчили будувати, а це діло не з простих, - лукаво усміхнувся Олег. – То вже “пакі, пакі” я враз підхопив.
- Це ж тим, мабуть, до Сабодана належиш? – ховаючи внутрішню гидоту до свого співрозмовника, все ж таки запитав я.
- Ну, відома річ. З філаретовцями діла не треба мати. І неприємності можуть бути, і бідні ж вони тут на Дніпропетровщині. Це там в “бандерівщині” їм сало носять. А у нас краще до Москви....
- Ну, бувай. Вибач, поспішаю, – я навіть не подав руку на прощання своєму випадковому співрозмовнику. Дуже вже бридким були і його особиста філософія, і “життєвий практицизм”.
Олег здивовано витріщився мені услід. Висловлювати йому свої думки щодо почутого я не став. Певен, то абсолютно зайва річ. Єдине, що порадувало, що цей з дозволу сказати, “душпастир”, не ганьбить честь духовного провідника у будь-якій Українській Національній Християнській Церкві: чи то УПЦ КП, чи УГКЦ або УАПЦ. Хоч, як не прикро, напевно, і вони не вільні від таких цинічних пристосуванців.
Моя випадкова зустріч з колишнім однокурсником як через збільшуване скло показала одну з найпекучіших нині проблем у релігійному житті сучасної України – брак правдивого, глибоко релігійного, відповідального священства. На загал, така ситуація у якійсь мірі природна, має абсолютно логічне пояснення. Адже десятиріччя войовничого атеїзму, особливо на Сході, у значній мірі спаплюжили та деформували традицію виховання духовенства. Церква як інституція опинилася законсервована у власному обмеженому просторі, фактично без припливу свіжої крови.
Як наслідок нині, коли у суспільстві все більше і більше прокидається інтерес до релігії, дуже складно, так би мовити, вирішувати Церкві кадрове питання. І коли на Галичині, де навіть у найпохмурішу добу совєтчини, таки релігійні традиції жили у широких верствах народу, то нарешті України, панував духовний вакуум. Ось і маємо тепер нерідко замість душпастирів таких собі метких пристосуванців у рясах, які і з Бога роблять бізнес.
Не важко зрозуміти, що ось такий священник чинить більше шкоди, аніж добра. Адже своїми діями він неодмінно буде дискредитувати і інститут Церкви, і у певній мірі саме християнство. За міжконфесійними суперечками, як на мене, усі причетні до протиборства сторони недопустимо зменшили морально-теологічні вимоги до кліру. Щодо сабоданівської Церкви, то вона просто потребує ось таких попів-перевертнів. Бо ж хіба правдивий християнський душпастир буде закликати вірних до ворожнечі з своїми ж таки братами, займатися наклепами та інсинуаціями. Що нині в особливий честі серед кліру УПЦ МП.
Певен час коли у нас буде одна Національна Христова Церква не за горами. Але по дорозі до неї не розгубити б нам правдиву сутність релігії, її служителів. І відповідальність за це, як на мене, лежить тут не тільки на самій Церкві. А й усіх нас, її вірних. Священик – не комуністичний парторг. Котрий думав одне, говорив друге, а робив третє. Святий отець не має права на фарисейство і брехню. Бо тоді він просто не священник, а піп, пристосуванець у рясі.
І хто як не рядові вірні мусять відстоювати чистоту священицького кліру в нашій Церкві, котра, до речі, на відміну від Російської має правдиві традиції народності, соборноправності, у певній мірі, демократизму.
Днями у приватних справах заїхав на Центральний ринок Січеслава . Там якийсь попик з московською говіркою, бігав поміж рядами з різноманітним крамом і козлячим голосом, закликав торгуючих:
- Асвятіть святой вадічкой?! Асвятіть?!
Та не чекаючи на дозвіл і згоду бризкав у обличчя продавців з великого, брудного цеберка. Його помічник простягав до “освячених” якусь посудини на дні якої лежали зім’яті гривні та дрібнота. Не знаю, можливо, все це й “канонічно”. Але мені на згадку чомусь зразу спав колишній однокурсник у рясі Олег.