Марина Музика "Марта-ласунка"

Не підлягає забуттю. До чергової річниці Голодомору в Україні 1932-1933рр

Щодня татко приносив Мартусі солодкі подаруночки. Це був цілий ритуал – зустрічати татка з роботи. Чудовий, солодкий ритуал!

Якесь шосте чуття завжди підказувало Мартусі, коли її тато, найкращий тато у світі, має повернутися зі своєї контори додому, коли слід і собі припинити дитячі забавки, чисто вмитися, причепуритися і... завмерти в очікуванні того, як грюкнуть потурбовані вхідні двері, як по-старечому кракне на них розхитана клямка, як у передпокої пролунає радісне мамине-татове вітання зі смачними поцілунками.  Мартусі кортітиме приєднатися до того короткого родинного свята зустрічі годувальника, але вона терпляче чекатиме у своїй кімнатці, напускаючи на себе поважного вигляду цяці-дівчинки, якою вона зроду не була.

Мартуся косила оком у велике дзеркало і не візнавала тієї бундючної панночки, що зверхньо дивилась на неї з посрібленого скла. Панночка у дзеркалі тільки віддалено нагадувала Марту: хіба щосонячним кольором пригладженого чубчика і блакитними стрічками у косах, картатою сукенкою, дещо пошарпаними сандальками. Садна й подряпини на колінах у віддзеркаленої дівчинки були ті ж самі, що й у Марти, а ще -  свіжа чорнильна плямка на фартушку, яку дівчинка нервово прикривала долонькою, щоби ніхто з домашніх не довідався, що вона тайкома лазила у шухлядках татового бюро. Личко ж було чуже: серйозне, неусміхнене, з примруженим уважним поглядом. Марта точно знала, що то якась несправжня дівчинка, бо права рука в неї була лівою, а ліва – правою, і чомусь ця несправжня Марта ніколи не посміхалась. Ось якою була дівчинка-несміяна із дзеркала...

-         Агов, моя солоденька! – лунало від порога гучним татовим голосом, і

Мартусявмить забувала про своє віддзеркалення, і про потаємну чорнильну  пляму, і про образ слухняної цяці, й про все на білому світі. Бо зараз її підносило на вибуховій хвилі дитячого щастя: татко прийшов!

         Ці двоє найрідніших зустрічалися, немов після довжелезної розлуки. Обіймалися, цьомкалися, сміялися, мов навіжені. І мама теж сміялася,  і бабуся посміхалася, запрошуючи до столу.

-         Йди-но, Мартунько, татко зголоднів, - простягала до доньки руки мама, і

Марта розуміла, що ритуал вітання закінчився, і нехотя, зі смішком відпускала татка, притримуючи у фартушку маленькі даровані згорточки.

         Найчарівніша мить – попереду: це коли розгортаєш паперові пакуночки. А там – ой, леле! – цукерки і горішки, зефір і халва. І коли рожевий льодяник тане в Мартусі за щокою, вона тихо зімліває від щастя і не може збагнути, чи дійсно солоденьке вона любить більше, ніж  татка...

         Ласощі Марта ховає у гарних коробочках, бо, як вчить її заощадлива бабуся, не можна відразу з`їсти все, не пригостившиляльок, друзів і не залишившидещицю у сховку. Охайну пласку жорстянку від монпасьеМартуся заповнює новими гостинцями для Василька – сусідського хлопчиська, до якого Мартуся прихильна і який би зроду-віку не куштував цукерок, якби не вона. Наймолодший у незаможній багатодітній родині, Василько вдосталь і хліба не їв, що вже говорити про солодощі.

         Марта знає, де шукати Василя, і коли в домі вже все заспокоїлося після бурхливих зустрічей і галасливої сімейної вечері, вона скрадливо підніметься на горище. Василько вже тут, ладнає свій саморобний телескоп, зроблений із пляшки, щоби спостерігати за зірками. До сходу зірок Марта чекати не може, тому споглядає  крізь пляшку із пробитим денцем і бачить палаюче червоне плесо крайнеба, яке швидко згасає, покриваючись осугою темряви.

-         Дякую, що дав подивитися, - дівчинка намагається бути чемною, аби не

виказати свого хвилювання. – А я тобі цукерок принесла. Хочеш?

         Вона ще питає! Солодощі миттєво зникають у Василковому роті, він навіть льодяники ковтає, не розжовуючи.

-         Смачно, принось іще.

Так він дякує, і Марта відчуває незрозуміле задоволення від того, що догодила

блакитноокому Васькові з ласощами. Звісно, що завтра вона також пригостить його солоденьким.

 

         Невдовзі все змінилося, бо татка, як говорила бабуся, «змусили вчитися». З уст неньки щоразу злітало емоційне слово «рабфак», і Марта зрозуміла, що саме цей ненависний рабфак, що, як виявилося, знаходився в обласному центрі,надовго забрав у неї татка. Більше нічого ні мама, ні бабуся пояснити дитині не могли.

На тому солодокі пригощання закінчилися. Добре, що бабуся вигадувала такі страви, які Марта погоджувалася вживати, бо змалечку була вередливою щодо їди. Мама нервувалася, коли намагалася її нагодувати, і тільки в бабусі вистачало терпіння й педагогічного хисту пригостити Марту курячою котлеткою чи манною кашею.

Невдовзі й манна каша стане рідкісною гостею на столі у цій хаті. Але Марта нічого лихого не передчувала. У неї ще залишилося чимало льодяників та зацукрованих горішків, схованих у гарних коробочках лялькового куточка, і вона поділить їх навпіл, аби поласувати удвох з Васильком.

-         А пирогів часом у тебе немає? – питав блідий Василько, проковтнувши

Мартині ласощі. – Їсти хочу, по-справжньому. Твої карамельки тільки голоду нагнали в пузо.

-         Немає, - образилася Марта і скотилася з горища сердитою: ач який,

карамельки йому несмачні!

         Вирішила більше не пригощати нечемного хлопчиська.

         Хата, з того часу, коли тато поїхав учитися, ніби засмутилася. Ненька ходила похмура й мовчазна, бабуся рідко тепер поралася біля печі, більше сиділа за швацькою машинкою. З-під голки-чарівниці, яка стрімко дзьобала тканину, виходили гарні мережані речі з шовковими стрічками, призначення якихМартуся не розуміла. Вона могла би трохи подивитись, як вправно працює старенький «Singer», але бабуся просила, щоб їй не заважали, бо робота дуже копітка. Мама пояснила, що бабуся шиє «бюстгалтери», дамську білизну, і що цю вишукану білизну можна потім обміняти на харчі.

Інколи машинка строчила всю ніч, а рано-рано вранці матуся загортала пошиття у білий папір і кудись надовго зникала. Марту просили тримати рот на замку, бо те, що робили старші – нібито було не дуже добре. «Я потім усе тобі поясню, - шепотіла їй мама, - тільки ти нікому-нікому!..»

Марті було важко змовчати, але навіть Василькові вона й словом не прохопилася. Недитячим якимось відчуттям у свої п`ять неповних рочків збагнула, що інакше – чекай біди. 

Отже, дорослі займалися своїми дорослими справами, але чомусь ці справи не додавали їм ні снаги, ні веселощів. Змарніла й схудла мама не посміхалась і крадькома навіть змахувала сльозу. Так, щоби не помітила бабуся. Але Марта інколи помічала це й розуміла, що невтішна мамуся сумує за татком, і поспішала розрадити її шматочком халви. Нарешті ненька дарувала дитині вимучений посміх і відмовлялася від солодкого.

-         З`їж сама, серденько, або залиш у сховку, - і відверталася, ховаючи за

мокрими віямизгорьований погляд. 

         Дивно, але Мартусі чомусь не кортіло цукрованих ласощів. Інша справа, коли татко тебе пригощає, коли подарунок – із його великих теплих рук. А ще чомусь чи не вперше у житті вона пригадала, яку смачну смаженю вміє готувати її бабуся, але натомість вечеряли картоплею у кожушках та квашеною капустою. Вагаючись, Марта знехотя розколупала картоплинку і незчулась, як і з`їла. Просила молока напитися на ніч, але молока вхаті не було й краплі. «Корівказахворіла, - пояснила бабуся, - доведетьсяякосьперебути без молочка». Марта зітхнула, але погодилась. Щовдієш, якщокорівказахворіла?

         Коли вона заснула, у найдальшійкімнатцізнову застрочив невтомний «Singer», і ці звуки, що стали вже звичними та затишними, швидко заколисали її. Вона не чула, як ще до світанку ненька вирушила з дому з новим оберемком, як за півгодини знову рипнули двері й непрохана гостя – сусідка, Василькова мама – зчинила у сінях лемент, погрожуючи бабусі доповісти «куди треба».

-         Побійся Бога, Марусенько, - молила бабуся, хапаючи жінку за руки, - ми ж

голодуємо, як і ви.Що ж поганого в тому, що за ганчір`я виміняємо трохи їжі? Це порятунок, а не комерція.

         Але сусідка була сповнена рішучості негайноскаржиттся в партійну управу.

-         Годі, Маню, замовкни і слухай мене, - нарешті бабуся згадала, що вона-таки

старша. - Половину того, що Варвара принесе за ліфчики, віддамо тобі. Згода? Тобі ж нема чого відмовлятися, сама бідуєш.

         На тому й домовилися під міцний вранішній дитячий сон.

         Опівдні з передмістя поверталась мама з невеличким клуночком, а Марія вже стояла перед перелазом, чекаючи своєї половини вирученого за білизну.

-         Здрастуй, Варю, - проспівала, - їстоньки несеш?

-         Що тобі з того, Манько?

-         А ось що...

Пояснення неньці, вочевидь, не прийшлося по душі, сама Марта у вікно

дивилась і ясно бачила, як чорніє мамине обличчя й тремтить загострене підборіддя. За мить біля тину щось негарне зчинилося, бо бабуся закрила Марті очі долонею, а сама заойкала, заойкала...

         Уночі знову кипіла робота. Цього разу ховали у льох працьовитого «Singer»`а, викопавши йому глибоченну могилу, палили у печі останній сувій маркізету, з якого бабуся вміла пошити мереживнібюстгалтери...

На тому жертовному вогні бабуся й спекла останні в своєму житті пироги з квасолею. Тими ж пирогами, охололими та зчерствілими, її й поминали. Не криючись від людей, від Мартуні, мама плакала й плакала, три дні плакала, їй і байдуже було до чужих людей з управи, які щось шукали в них на обійсті і в клуні, в хаті та на горищі, забувши про дев`ять днів ще присутньої в рідних стінах неупокоєнноїдуші небіжчиці, про святість прабатьківських обрядів, про все людське...

За  кілька тижнів (не минуло й сорока днів від смерті бабусі) Мартуся разом з ненькою перебралася в місто за таткового клопотання: у місті на кожного рота в їх родині «рабфаківця» покладалася пайка. Мама тільки через те й погодилася покинути ще свіжу могилу бабусі, аби Марта не охляла з голоду. Годувати дитину було нічим. Усе, що можна було виміняти у передмісті на харчі, давно закінчилося. Люди у селищі почали гинути з голоду.

Марту рятували татові солодощі. Особливо допомагали льодянички: покладеш такий на язичок, і він півдня тане, медом розливаючись у роті, у всьому тілі. Від того медвяного смаку ставало й на душі солодко та спокійно, надто спокійно. Права була бабуся, коли радила онучці залишати цукерочки у сховку. Ось коли вони знадобилися.

Спалося тоді Мартуні солодко-солодко протягом ночі й ранку, і півдня спалося, й ще по обіді...  На холодному припічку дитині снився блакитноокий Васько, який випрошував у неї цукерки, і вона радо пригощала сусіду, бо знала, як тяжко він голодує... Ледве ослаблу дівчинку розбудили, закутали у теплі хустки, напоїли гарячим настоєм із цілющих трав. «Схаменися, Варько, рятуйся, і дитя своє рятуй!» - наказували молодій жінці старші.

-         Нехай Петро тебе у місто забере. Там якось протягнете, - радили мудрі

селяни. – Бачиш, що тут робиться?

-         Петра не пускають у село... Рабфак... - плакала ненька. – Кажуть, щоб ми

самі до нього виїздили.

-         Їдь, не зволікай, - научали неньку.

-         А мама? А могила? А сорок днів? – ридала матуся.

-         Буде нам усім скоро сорок днів...

Ненька, долаючи страхи, швидко зібралася в дорогу: тут їй не могли стати на заваді, бо мала законне право виїхати із села до чоловіка, аби «зберегти радянську сім`ю».

Відтоді Марта забула про таткові солодощі. Найліпшою цукеркою став для дівчинки шматок чорного хліба, видобутий татком із кишені. Він і справді був чорним, як земля, той хліб, але здавався Мартусі солодшим за усі цукерки світу. Якщо льодяники можна було би довго-довго перекачувати за щічкою, насолоджуючись смаком, то гливкий окраєць проковтувався в один момент, і втіхи, й насичення з нього не лишалося. Колишня вередуха, Марта споживала все, чим могли нагодувати її батьки, котрі майже нічого їстівного не лишали собі. На чому вони трималися, ці двоє дорослих? Певно, Бог стеріг їх задля Мартуні, без них вона би пропала.

І все-таки вони якось протрималися на цьому вбогому раціоні з рідкої юшки, іржавих оселедців та покладеної на сім`ю з трьох їдців хлібної пайки.Попри все Марта навіть підросла, витяглася, хоча нічого в цій напівпрозорій тендітній дівчинці не нагадувало тієї рум`яної щебетухи, яка так любила таткові солодкі дарунки. За ті два роки, поки тато закінчував інститут, Марта змінилася не тільки зовні. Важко було би віднайти того, хто бачив цю дитину всміхненою.

Життя, здавалося, потроху налагоджувалося. Татові скоро запропонували попрацювати в місті, але він був з діда-прадіда селянин, чоловік землі, понад усе прагнув повернутися в село. Отримавши всі необхідні посвідчення та довідки, перейшовши крізь усі бюрократичні зволікання, зібравши небагаті пожитки, з непотамованими страхами вертали додому. Як зустріне їх батьківщина після довгої розлуки?

        

... Пустирищем виглядав не тільки їх старий двір – геть уся вулиця. Околиця ще не оговталась від того, що не змогли пережити люди, та й близькість цвинтаря про це нагадувала: нові хрести стали густим лісом над житлами тих, хто зостався топтати ряст. Варта мертвих, подумалося Марті, й вона зіщулилася.

Бабусину могилу ледве знайшли в оточенні сотні нових однакових земляних горбків. Прізвища померлих, олівцем накреслені на хрестах, багаторазово повторювались: люди гинули цілими родинами. Дати смерті були ще красномовнішими - 1932-ий, 1933-ій роки.

-         Гуржій Марія, ГуржійТодось, Гуржій Василь... – читав написи на сусідніх

хрестах тато, мнучи в руках кашкета.

-         Гуржій? Василь? – перепитала Марта. – Сусіда наш?

Ненька мовчки хитнула головою.

-         Усі померли... Усі... – перерахувала Марта. – І Василько...

Скориставшись з того, що мама й тато завмерли у шанобливій скорботі над

бабусиною могилкою, Марта витягла з кишені недоїдений в дорозі окрайчик хліба, дбайливо загорнутий у хустинку, і поклала просто на горбок землі, що виріс над Васильковими грудьми.

-         Пробач, що не солоденьке... А як будуть цукерки, я неодмінно тобі принесу.

-         Принось...– прошелестів вітер.

Серія КВ, реєстр. номер 16084-4556 ПР. Рік видання двадцять перший. Постановою президії ВАК України від 9 квітня 2008 року за № 1-05/4 журнал внесено до переліку наукових фахових видань України, у яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних робіт з історії, філології, політичних наук, мистецтва та культурології.