Наталка Лоскотун "Надія, кленове листя"

Світ не любив її. З початку початків, з нуля, з пуп’янку. Тільки-но вона почала усвідомлювати мале й недосконале своє «я», він узяв і повернувся до неї спиною. Мовляв, не бажаю тебе знати, давай зробимо вигляд, що ми не знайомі

Батько покинув її ще краплиною, ледве втіленою в життя несміливим паростком. Він так і не довідався про її існування, зник, пропав, згинув, полишивши їй у спадок звабливий відтінок південної абрикосової засмаги, постійної (навіть узимку), ніби розігрітої зі споду, із середини тіла, рум’яно-золотавим, солодким і ледь-ледь терпкуватим нектаром.  Та ще блакитні із зеленню - барви хворої бірюзи - очі  в гарно вирізьблених повіках і довгих, чорних-чорних стрілках вій. Ніби мамі на добру (чи недобру?) згадку про милого. Дивись в оті оченята, згадуй та плач, плач…

Поманив, закохав у себе чорнявий синьоокий зух, закрутило матуcю, тоді шістнадцятирічну дурепу, у вирі п’янкого й короткого, на кілька літніх вечорів, кохання. Ах, пестощі-любощі-ніжні слова-обіцянки, прощання до середи… а вийшло, що назавжди. Наступного літа мама, наївна, одинока й неповнолітня, вже няньчилася із тримісячним байстрятком, донечкою, гарненькою і цілком здоровою дівчинкою, втіхою і смутком – Надійкою.

Скільки сподівань та дівоцьких мрій було  в тому імені: «Ось татко приїде, ось татко тебе як побачить… Ось татко це, ось татко й те…» Зав’язала світу собі й своїй дитині, нещасна дівчина, яка з куцого свого отроцтва, голодного й злиденного, вмить перескочила, хапнувши швидкої ласої любові, у гірку дорослість, у сирітство-материнство, в довге, упродовж усього життя, очікування єдиного, синьоокого.   

«Ось татко приїде…», - вірила небога, аж набридла Надії лебединою вірністю, безглуздою самозреченістю та жертовністю. «Ти ненормальна. Ненормальна! – кричала Надія, обливаючись злими сльозами, бо материне розбалакування про неіснуючого батька її страшенно дратувало. – Не хочу нічого про нього чути! Облиш ці байки для розумово хворих. Скільки можна?!» Мама часто кліпала, червоніла і вибухала рясними сльозами відчаю, примовляючи крізь ридання:

-          Не можна так, Надю, це ж рідний твій батько, кров і плоть твоя…

Де ж та кров, плоть і біла кістка, де той заблуканий генетично-будівельний

матеріал, що мав би зватися її батьком, чиє прізвище мало бути її спадком, її прізвищем, коли б хоч мама його знала. Сергій та й Сергій, а Надійка – Надія Сергіївна Приходько, з материним дівочим прізвищем аж до сьогодні і, зрозуміло, назавжди.

 

            Мама-таки її любила, але тією сумирною бездіяльною любов’ю тільки дратувала Надію. Хіба м’якосердне плекання та захист-застереження від життєвих негараздів були їй потрібні? Ні! Хай би брутальне спонукання самостійності, грубий поштовх до злету, підтримка перших непевних кроків, нехай би були похибки й розчарування, труднощі й перешкоди, які б гартували зіпсований Надіїн характер. Але ж ненька із мазохістським терпінням пестила дівчинку, мов рідкісну оранжерейну квітку, зігрівала  несамовитою материнською самовідданістю, до якої додавалося гіркоти молодого одиноцтва із одвічними жіночими сподіваннями, хоч і простими, а таки нездійсненними.

 

            Стерегла, немов коштовність, але не встерегла. Лиха доля із затятістю смертельного ворога наздоганяла матір і доньку, одній спаплюжила юнацькі мрії, поманивши спочатку дешевою цукеркою, а згодом, вимагаючи сплати за сумнівні солодощі, показала істинне обличчя – криву хижу морду, оскалену мстивим посміхом; другій – з малолітства допікала її долею дитини-безбатченка, незаконною появою на білий світ, роздмухуючи в дівчинці недитячу зневагу до цього несправедливого світу, рясно засіваючи ніжну нерозвинену душу болями й образами на ті болі, і образи ті сходили тернистою дратівливістю та тупою, холодною впертістю.

            Обидві мали досить сили, аби протистояти й вистояти, але й не більше, ніж вистояти. Про перемоги, успіх, тріумф й не йшлося.  Згорблена почуттям провини і важезним оберемком душевних скорбот, Людмила викохала в собі нарешті гнучку, але похилену лозину приреченості, самовбивчу сумирність і з прискіпливістю старої діви та педагогічною нудьгою передавала свій досвід дочці, надихаючи й її на постійну пісноту. Але Надія пручалася, хоч і не розуміла усю недієвість свого слабкого опору. Та немарно вона була Надією…

 

            Болю вона не пригадує: тіло немов від’єднали від розуму й душі, яка не уміла й збагнути, що саме сталося…

           

            Страхопудна нянька, якій трирічна Надійка була довірена, як найдорожча у світі коштовність матінкою, згорнутою в цупкий жмуток нервів та м’язів пошуками додаткових заробітків заради пристойного існування, дитину недопильнувала.

 Тітку Мар’яну із сусіднього будинку Людмилі рекомендували такі ж, як і сама Людмила, мамки-одиначки, чиї голови тільки тим і були замакітрені, де і як вигідніше найнятися та віднайти незайву копійчину: мовляв, Мар’яна і бере по-божому, і дитинча догляне, як своє. Громіздка й вельми непривітна жінка суворого вигляду, Мар’яна на молоду тендітну Людмилу справила неабияке враження: гучний голос, червоні, як маків цвіт, щоки, густі руді брови зрослися на переніссі, чималий ніс картоплиною, під яким, здавалося, не вистачало пишних вусів із хвацько підкрученими кінчиками… Одне слово, не тітка – гренадер у спідниці. Мала і справді злякалась, коли вперше побачила свою няньку, заревла вголос, готуючись до грандіозної істерики, але Мар’яна, не розгубившись, підхопила Надійку на руки, забелькотіла, як індичка над курчам, і дівчинка затихла, тамуючи сльози і здивування, а згодом розсміялась, защебетала, сміливо, без остороги торкаючись кошлатих тітчиних брів.

-          Іди, йди, мамко, - прогугнявила Мар’яна (Надя саме схопила чіпкими пальчиками

невишуканий її ніс, де-не-де обтиканий одинокими жорсткими волосинами), і Людмила, не зволікаючи, випурхнула за двері.

            Кілька днів мати хвилювалася, довіряючи дитину не надто привабливій й нібито не надто

лагідній бабезі, але, повертаючись додому пізно увечері, заставала ледь не елегійну картину: Надійка у свіжовипраній сорочечці, чистесенька, запашна й розрум’янена спала у любовно оздобленому Мар'яною ліжечку, маленькі повні ручки обіймали пошиту з ганчірки ляльку (теж – няньчина – і досить-таки майстерна! – робота), дитяча кімната видраєна до блиску, у шафі – пахуча й біла-білісінька дівчача постіль з вишитими візерунками, на поличках – до стерильності відмиті іграшки, а книжечки – виструнчені, мов під лінійку. Мар’яна чесно відробляла свої 30 карбованців на місяць, дбаючи про дівчинку не гірше рідної мами, хай, може, дитині й не вистачало материнського тепла, але нянька з досконалістю німецької бонни виховувала Надюшу, не лише дотримувалась режиму, прогулюючись з дитиною у проріділому міському парку та дихаючи свіжим повітрям, корисно, по науці, годувала, а й потроху навчала малу читати та рахувати, і не без деяких успіхів. Щодо любові і тепла… За це рудій Мар’яні не доплачували, та й хтозна – скільки коштує любов до чужої дитини?

            Тільки-но було приспано недовіру до сторонньої людини в домі, тільки-но розвіявся неспокій, що гриз Людмилу щоранку. Коли розлучалася з донечкою і полишала її в руках малосимпатичної їй жінки (тут нічого не вдієш, Людмила ніяк не могла позбутися легкої відрази до незугарної зовні Мар’яни Лук’янівни, відрази, замішаної на ревнощах і повазі до її віку, досвіду, розмірів), тільки-но здалося, що життя налагоджується, не таке воно вже й сумне, одиноке та бідацьке, бо ж Людмила молода, й усе в неї попереду, її щастя, її та доньчине щастя, і кохання, і відвертість, усе-усе… Тільки-но розкрилилися несміливі сподівання, розквітли нові мрії, забулися три згорьовані злиденні три минулих роки, хтозна-як пережиті із тавром грішниці та невдахи… аж ось коли засвітився слабенький вогник надії – і, задмуханий холодним вітром – погас: не підіймай голови, не смій. Не зазіхай на щастя-долю, ні-ні-ні…»

            Несподіване горе чи фатальний збіг обставин, неласкава доля чи безглузда випадковість? Про це Людмила з Надією думатимуть потім… А тоді! Гримнуло й струснуло, бовкнуло у чорні дзвони біди, коли Петрович, старий та кривий майстер, погордливо закопиливши губу, запросив її до телефону. «Тільки недовго. У нас домовленість – ніяких особистих розмов у робочий час», - додав із зневагою в голосі, а втім, позирав на бліде дівоче личко із цікавістю жвавого колись кота. І коли Людмила квапливо зіскочила з місця і побігла вздовж рівних рядів кулеметно-стрекотливих швацьких машин до скляної комірчини на північній околиці цеху, Петрович супроводив худорляву фігурку довгим пильним поглядом, ласо облизуючись на стрункі стегна і ніжно-рожеві литки.

            Слухавка озвалася клекотінням та задавленим риданням, чийсь густий трагічний баритон   повторював одне лише слово «Надюша», і Люда зрозуміла, що це Мар’яна, бо тільки вона так називала Надійку. А за мить серце її охопив такий жах, що Людмила заклякла стовпом , мов спаралізована, притискаючи вже онімілу слухавку мертво до вуха, і холод скував усе її невеличке, мов у пташки, тіло, заморозив, обернув на крихку бурульку.

-          Ну, що там у тебе? – гаркнув із-за спини майстер, покульгавши хутенько до скляних

Дверей, щоб и нагадати, що телефонний апарат – лише для службових потреб. Коли , глянувши на посіріле, геть злякане обличчя Людмили, на якому величезні сірі очі палахкотіли бідою, кострубато згорбився, наповнюючись щемним співчуттям.

            Дівчина мовчала і ледь стояла, ухопившись за слухавку, з якої долинало одноманітне «пі-пі-пі». І Петрович, чоловік в принципі незлий і зовсім не такий прискіпливий і противний, яким звик себе видавати в оточенні робітниць, вийшов з ролі суворого напутника недовченої молоді, як із розколотої горіхової шкаралущі, та явив себе справжнього, утомленого підстаркуватого осиротілого батька, і щось тепле, забуте, батьківське відродилось у його впалих грудях, підкотилося до горла і застрягло там кілком: болюче, уїдливе.

-          Що, доню, що сталося? – прохрипів, і кілок у горлі хвилююче забринів.

Людмила мовчала, тільки очі променіли промовисто. О ці очі!.. Повні невиплаканих

сліз сірі туманні криниці. Скільки ж у них болю й журби! «Ой, жаль, жаль мені тебе, доню, ой, шкода,» - думав майстер, але виказати себе не смів: таких нещасних та одиноких, солдатських удовиць та повоєнних старих дівиць, дівчат-безбатченків – повнісінька фабрика, і кожна жінка  чекає (не дочекається!) привітного слова чи посмішки, дружньої поради, а він… ні, він не міг нікого з цих сиріток обдарувати навіть начальницькою поблажливістю. Відстороненість, офіційність у глухуватому голосі – то мов рятівна димова завіса, маскування обличчя й душі. І всі вони, молоді, літні, веселі, мовчазні, язикаті, наївні й гірким досвідом навчені, хитрі, працьовиті, завзяті чи лайдакуваті… усі вони – лише «товаришки» й «колєги», члени профспілки, ще, може, переможниці соцзмагань, комсомолки, безпартійні...

 Інколи, украй рідко, щось у Петровичу проривалося  людське, чоловіче, його немов хвилею накривало, і він ледве не плакав: «Скільки ж їх, а я – один у квітнику, у раю. Тільки б мізинцем ворухнути…» І ніколи нічого собі не дозволяв. Хіба що -  погляд з-під тьмяних скелець окулярів: довгий, оцінюючий, прихований, іноді – жагуче нетверезий.

Ось і зараз – накотило, і відійшло. Натомість дошкульне роздратування опанувало майстром, коли дівчина, ніби скинувши із себе крижане заціпеніння, заломила руки й заголосила, повторюючи:

-          Надійка, Надя...

-          Дитина? Захворіла? Де? У садочку чи вдома? – сипонув запитаннями Петрович,

всерйоз стурбувавшись, хоча зовні нічого не видавало його схвильованості: зляканою черепахою він ладний був сховатися під дашок броньованого панцира, але хрипкий голос виказував гуманну зацікавленість.

-          Надя, донька… Удома. З нянькою… - цокотіла зубами Людмила.

-          З нянькою! – розсердився майстер. – Чому в ясла не віддала? У нас там умови,

харчування, кваліфіковані вихователі. Що мені з тобою робити, мамко-піонєрко? 

            Пошкріб намуляне перенісся під дужкою окулярів і нарешті спромігся дозволити:

-          Гаразд. Іди додому – відпускаю.

Двічі повторювати не довелося – Людмилу наче вітром видмухнуло за поріг.

 

Ні Надійки, ні  Мар’яни в тісній Людмилиній квартирці не було. Домівка зустріла

господарку порожнечею та бідністю, самота якої де-не-де приховували білі мережані серветки та накрохмалені завіси. Скрізь - чисто до нудьги й зразковий порядок, вчинений дбайливими руками няньки.

Аж ні! Зібгана скатертина на обідньому столі – у мокрих патьоках,  і ошатне порцелянове горня, єдине вціліле з прадавнього бабусиного сервізу, лежало на підлозі в невеликій калюжі і, схоже, дійшла свого логічного кінця – розкололася на друзки.

-          Ой-ой! – Людмила скрикнула. Миттєво здогадавшись, що могло тут статися. Вона й

думати не хотіла про лихе, але підступна її уява, ніби навмисне зловтішаючись, змальовувала страшні картини – ось Мар’яна на прохання Надійки обережно добуває з полиці «о-он ту цяцю-чашечку», мала бавиться коштовним старовинним горнятком, хоча Мар’яна нервується, не дозволяє…

-          То ж бо ре-лі-кві-я! – терпляче пояснює вона дитині, якій те й байдуже, вона крутить

чашку в рученятах, оглядає кожну квіточку, тонко виписану на прозорій порцеляні. Врешті вимагає в няньки чаю з ошатної філіжанки, наполягає, ображається на заборону й всерйоз готується заревти або й ногами, коли треба, косити.

            У няньки з самого ранку болить голова, перед носом ряхтить мушва, дитячий вереск дратує. Хай вже бавиться та втішається мала тією посудиною, чи й не цяцька – розіб’ється, то й грець із нею, - аби дівча не дошкуляло пискнявою. Знехотя нянька ставить чайник на вогонь, згодом, коли вода закипає, ополіскує старенький, побурілий від багатолітнього служіння заварник, швидко й вправно витирає його лляним рушником, щоби був сухий, але теплий. Засипає кілька дрібок сухого чайного листя, ллє крутий окріп,накриває заварник суконним ковпаком для густішого аромату й смаку, - і жодного зайвого руху, попри кепське самопочуття, кожний жест відпрацьований за роки, відточений педантичною Мар’яною до автоматизму і навіть деякої граційності. Мала крутиться під ногами («Ох і допитлива ж дитина!» - скаржиться сама собі нянька), їй цікаво спостерігати, як отаке бабисько, велике й неоковирне, тітка Мара, готує чайну церемонію: застеляє стіл свіжою скатеркою, сервірує по-світськи тарілочками з печивом та  сушками, розетками з вареннями, ставить на білий мережаний льон чашки, а поряд кладе  ложечки з несправжнього срібла, бабусину порцелянову чашечку і чималий, на півлітра, червоний кухоль у білих горошинах - Надюші й собі.

            «Цукор забула», - ляскає себе по лобі Мар’яна і шкандибає до шафки, де поміж небагатих харчів припасено торбу з рафінадом. Надійка тим часом оченятами їсть старовинну філіжанку: витончена німецька порцеляна, по вінця налита пахучим напоєм, розігрілася й засвітилася із середини так, ніби хтось поставив н денце аристократичного келишка запалену свічку. Кожна трояндочка у кучерявому вінку оживає, відгукуючись на тепло. Яскравішають барви смарагдових тремтливих листочків, розкриваються рожеві пелюстки, зворушені весняним вітром. «О, казкова річ! Гарніша за все на світі, навіть краща за мої святкові черевики!» - захоплена Надійка. Перлисті опуклості на стінках посудини, де-не-де покрапленої цятками напівзітертої позолоти, блимнули привітними магічними спалахами. «Це тепер моє!» - повідомляє дівчинка, поспішаючи до ошатного столика. «Твоє, твоє,»- утомлено погоджується Мар’яна, відраховуючи кубики рафінаду,  весь час збиваючись: сірі мухи роєм кружляють перед очима і заважають, відволікають. Голову тисне нудний, щоправда, несильний біль.

-          Мар’яно Лук’янівно, скоро будемо чаювати? – нетерпеливиться Надійка. Насправді їй

не так хочеться чаю, як  заволодіти гарнесенькою чашечкою. Нянька, ясно, знову скаже, що то не іграшка, і після використання чисто вимиє, насухо витре і поставить на усталене місце на поличці. Але мама дозволить, адже вона намагається удосконалити Надійчин артистичний смак, даруючи чудові дарунки: кришталеву пляшечку з-під парфумів, блискучий патрончик від помади, люстерко в облямівці з мушель. Самотній предмет зі старовинного сервізу на 12 персон неодмінно має стати окрасою її колекції не надто дитячих скарбів. Не-од-мін-но!    

            «Зараз, зараз йду, будемо чай пити, - заспокоює малу нянька, відрахувавши нарешті цукор (два кубики – Надюші, чотири… ні, п’ять – собі, ще три  шматочки – в  кишеню, щоби вдома присолодити свою самотню вечерю із зекономлених протягом дня продуктів), - але спочатку помиємо ручки.»              

            І вона нудить про необхідність гігієнічних процедур, шкідливість всюдисущих мікробів. Надійка, вдаючи, що слухає, киває слухняно, але нічого із няньчиного повчання не чує, та й навіщо? Все одно, хочеш чи ні, доведеться йти до рукомийника, не відкрутишся. Надійка приречено, але швидко, сяк-так, купає долоньки під струменем води, ледве торкається рушника і мчить до кімнати, де чекає на неї наповнена пахучим чаєм вишукана ємкість з порцеляни.        Мар’яна, похмура й неповоротка, ретельно намилює свої дебелі ручиська ледь не по лікті, тре камінчиком, споліскує, обстежує круглі короткі нігті, переконується, що не залишилося під ними жодного, найменшого мікробчика, обсушує  «власним» рушником, позначеним кучерявою монограмою «М.Л.», зітхає тяжко, бо в грудях і на душі якось непривітно, млосно.

            Надійка стала на порозі. Доки вона старанно намилювала ручки, на столі щось змінилося, змінилося на краще: диво-келишок розрум’янився, мов вогник у ліхтарику, набув ніжної зоряної барви і взагалі…. Ожив, ожив! Над помережаними вінцями, наче гарячий подих, туманилася хмарка сивого пару. «Гарно, правда ж?» - шепоче дівчинка до няньки.

            Мар’яна не чує, бо прискіпливо вивчає своє віддзеркалення в облущеному люстрі: совині очі під набряклими повіками і сумно навислими рудими бровами, невдоволено підібрані тонкі губи, друге підборіддя, що вперто вкладається на жорсткий, бездоганно білий комірець. «Н-да»,- зауважує Мар’яна із зітханням: певно, споглядання власного обличчя не приносить жінці втіхи.

            Навшпиньки, тихо-тихо Надя наближається до столу. Не відклякнути б чародійство, казкове перетворення сформованого шматочка глини в мистецький келишок. А що, як ця річ ще й заговорить?

            Прикро, що знизу дівча нічогісінько не бачить, окрім прозорих, швидкоплинних подихів – не доросла до височенного стола.                                                      

            Мар’яна Лук’янівна повільно суне коридором, на ходу вирівнюючи розкидані дитячі черевики, поправляє серветку на полиці, змахує невидимі порошинки – скрізь повинно бути чисто, скрізь повинен бути порядок. «Надюша, ти де? Без мене чай не пий!»

            «Ага», - погоджується дитина, вибираючись на дзиґлик. Цупкі китиці накрохмаленої скатертини заважають, сухо торохтять біля личка, дряпаються.

            «Надюша! – горлає нянька щосили, схарапуджено зірвавшись із місця, - Не наближайся до стола! Там окріп!»

            «Ой, мамо!» - падаючи, кричить Надійка, пальчиками хапає стверділі китиці. Скатертина, дзенькнувши зрушеним посудом, з погрозливим сичанням ізсовується…

 

            Людмила торкнулася рукою щоки – обпекло гарячим ляпасом, аж дух пройняло. «У Надійки опік. Точно!» - майнула на диво холодна, впевнена  думка. Тримаючись за розчервонілу щоку, підбігла до мокрих сколків і почала люто товкти їх підборами, розтираючи на борошно. Під черевиками скреготіли, жалібно повискували порцелянові друзки. А біль у щоці, розростаючись, палахкотів нестримуваною пожежею.

 

            Відтоді матуся за будь-якого стресу призвичаїлася знервовано торкатися правої щоки. Від найменшого хвилювання щока миттєво наливалася плямистим рум’янцем і пекучим болем, і довго не минався жар, і смалило у грудях, і мулько стискалося серце…

-          Ет, дрібниці, - невпевнено заспокоював Людмилу батько, - заживе, як на собаці, ось

побачиш. Не залишиться й сліду.

            Слід на ніжній дитячій  шкірі залишився – чималий, зірчастий рубець, схожий на осінній кленовий листок, що хльостким мокрим вітром зненацька накрило Надійчине личко, прикривши ледь не всю ніжну щічку.  Черешок побурілого листка ліг на підборіддя і, стікаючи вниз на тоненьку дитячу шийку, на тендітне плече, сором’язливо ховався за комірець.

-          Нічого не можна поправити? – вкотре чіплялася нещасна мати до лікарки Софії

Лазарівни.

-          Тільки пластична хірургія, - співчутливо зітхала Софія. – І це аж у Москві. Туди вам

треба. А ми вже безсилі, зробили – що могли.

            Очі Людмили повільно наповнювалися вологою, на вилиці розквітали рожеві бризки, швидко червоніли і рясно засівали ніжну білу шкіру, малюючи на ній лілею із розкритими пелюстками. Притамувавши ридання, Люда притискала до враженого місця холодні пальці.

-          Цікава, проте, реакція, - замислено промимрила лікарка, короткозоро примружившись,

від чого довкола гострих чорних очей пролягли довгі звивисті зморшки. – Вам, мамочко, теж не завадило б підлікуватися. Я вам зараз одну адреску дам, поїдете, покажетесь фахівцю…

-          Ні-ні, дякую. Зі мною все гаразд, - поспішила запевнити Людмила лікарку,

погладжуючи свою «лілею» на обличчі. – Зараз слід щось із Надійкою вирішувати, не підкажете, до кого звернутися?

-          Ну, ходіть зі мною, - наказала Софія Лазарівна без особливого натхнення, - підготую

вашу виписку і запит у столицю.

            Вона рвонула з місця, незважаючи на огрядність, так швидко, що білі поли кокетливого форменного халатика здійнялися за спиною, й так енергійно затупала важкими підборами, аж курява клубочіла у неї під ногами. Людмила бігла за нею підтюпцем, намагаючись наздогнати, аж до обшарпаних дверей у кінці коридору.

-          Заходьте, мамочко, - коротко звеліла Софія, відімкнувши вузький кабінетик у чотири

квадратних метри, - сідайте, мамочко.

            Софія Лазарівна із зусиллям увібгала своє тіло в тісний проміжок поміж стіною та письмовим столом, захаращеним паперами. «Мамочка» примостилася на краєчку єдиного, недоречного тут, в казенній обстановці збіднілого лікарняного кабінетика, богемного віденського стільця з фігурно вигнутими і тривожно рипливими ніжками.

-          Прекрасно вас розумію, - заторохтіла лікарка, - співчуваю і попробую зарадити вашому

горю. Є косметологічна лікарня, де народним артисткам підтягують обличчя, омолоджують підтоптані тіла, ще – криві носи та відстовбурчені вуха перекроюють, а блудницям, яким необхідно поновити, так би мовити, цноту…. Ну, ви ж розумієте?

            Людмила кивнула, хоча й не надто розуміла, про що йдеться. До чого тут відновлення цноти, криві носи, омолодження? Гнутий стілець хитнувся під нею й погрозливо рипнув.

-          Працює в цьому закладі дуже, ду-же здібний хірург. Чарівник! Золоті руки! Гадаю,

саме до нього вам слід звернутися з вашою… проблемою. Подібні операції для нього – не новина, він уже виправляв не один опік, і досить успішно. Результатом будете задоволені. Щоправда, черга в нього, чекати довго, але тут я посприяю, на консультацію поза чергою вас влаштую. Тільки ось…

            Людмила напружилася. Стільчик протяжно вискнув.

-          Скільки? – чомусь пошепки спитала Люда.

-          ……. – назвала Софія Лазарівна суму, теж пошепки.

Рожева пляма, що почала було вистигати на щоці запрошеної, знову спалахнула,

набуваючи чітко окреслених контурів розкритої на п’ять нерівних пелюсток квітки.

-          Скільки? – перепитала спантеличена дівчина вголос.

-          Консультація у хірурга безкоштовна, - поблажливо посміхаючись, продовжила Софія

Лазарівна. – Я ж маю на увазі вартість операції, приблизну вартість. І ще – у вашому випадку, гадаю, оперативних утручань має бути кілька: надто вже глибоко уражено шкіру. Але, повторюю, надія є! Золоті, знаєте, руки… З таких, страшно сказати,  потвор красунь виліплював, хоч у Голівуд. Після його ювелірної роботи ви від дівчинки, коли підросте, женихів відганятимете, мов мух, що летять на солодке… Еге, мамочко, ви чуєте мене?  

-          Це якийсь підпільний шпиталь? Недержавний?

-          Чому ж одразу так: підпільний, недержавний?! – обурилася лікарка. – Усе абсолютно

законно. Самі поміркуйте: хіба захоче, наприклад, сорокарічна оперна зірка з брижуватою мордою і вагою у півтора центнери зізнатися в тому,  що відмолоділим личком, виточеним носиком і відновленою до 70 см талією вона завдячує не власній силі волі, міфічним дієтам та ранковій гімнастиці, а хистові пластичного хірурга? Відповідаю: не захоче. І від колег і від подруг сам факт перебування у спеціалізованому стаціонарі вищезгадана зірка буде ревно приховувати. Знаєте… Краса – це справа інтимна, лише пацієнт та лікар… За таємницю доводиться сплачувати. Мовчання – золото. А ви, шановна, одразу – «підпільний шпиталь».

-          Але ж… - стурбувалася Людмила, і стільчик під її худими сідницями заходив ходором,

заверещав сердито. – Мені ж нічого приховувати. Мені б, якби від жахливого рубця на доньчиному личку не зосталося й гадки. Це можливо?

-          Тобто, ви згодні? – догідливо уточнила тілиста Софія Лазарівна. – Ну, ось вам

телефончик, домашній, не службовий. Завтра ввечері й телефонуйте, не зволікайте. Попередню роботу я проведу і обіцяю – вас дуже скоро приймуть.

            З папірцем, затиснутим у вологій долоні, вилетіла із задушливої кімнатки, вперше після довгих тижнів смутку і страху відчувши невиразну надію, несміливий натяк на те, що доля, врешті, змилостивиться, зласкавиться і всміхнеться їй.

 

            «Душа болить», « у серці тисне», «камінь на душі», - це були постійні неньчині скарги. Надія вдавала, що не розуміє, про що йдеться: як-то душа болить, як вона болить, де вона, та душа?

            «Так кажуть, коли передчувають щось лихе, недобре», - відповідала Надії мама, схаменувшись - не варто, щоби дитина чула її скарги на втому від життя.

-          У мене так не буває. Може, в мене й душі немає? – розмірковувала Надія вголос.

-          От як скажеш, - сердилася мама.

-          Нє, ну правда, скажи, де живе душа? У якому місці? У якій шпаринці тіла ховається? –

навмисне дратувала дівчина матір.

-          Я не знаю, - чесно зізнавалася мати, - але вона є, є…

-          Ага, не знаєш! І ніхто не знає, -зловтішалася Надія, спостерігаючи, як червоні плями

сходять на материній щоці. – Не знає, не знає…

-          Надю, навіщо ця суперечка? Щовечора сваримося. Чому? – відверто дивувалася

Людмила. – Заспокойся, випий чайку з медом.

-          Не хочу, напилась уже, - закипала дочка, - раз – і назавжди.

Мама кусала губи, часто кліпала, змахуючи сльози, крадькома торкалася розпашілої

щоки і картала, картала себе за необережність, за необачне слово, і пекуча провина збурювалась у глибині нещасного зболілого серця, накочувала хвилею гарячих сліз, щоби гризти до світанку, до короткого передранішнього забуття.

            І Надія, відвернувшись до стінки, лежала півночі без сну, плекаючи своє невтішне горе, образу на життя, на неньку, на себе – і це в першу чергу, на власний свій ґандж, на все-усе…Невиразна, глуха ненависть давила її груди, та цілий день вона терпляче носила її за пазухою, притаєну, глибоко замуровану, удавала з себе цяцю-дівчинку з ранку до вечора. А вночі, після вивчених назубок уроків, після обов’язкових пересварів з матір’ю, ненависть, перешумівши, перебродивши, болісно ворушилася десь усередині тіла, побіля серця, чи то – в горлі, дошкуляла своїм зростанням та бубнявінням і нездатністю прорватися на поверхню, геть усе змітаючи на шляху свого проходження, геть усе руйнуючи та спалюючи на шляху свого визволення…

            До третіх півнів борюкалася вона зі своєю злістю, допоки спітніле тіло і змарнілу волю не ковтав міцний молодий сон без видінь та марень. Коли донька засинала, заспокоювалася потроху й мати, слухаючи рівне дитяче дихання. І щока її припиняла паленіти. Рятівний короткий сон на кілька годин примирливо погоджував обох із неласкавою дійсністю.

           

-          На випускний бал не піду, - повідомила Надія ще задовго до свята, останнього в її

дитинстві. І суворо додала:

-          Не вмовляй. Все одно не піду. Теж мені, назва з претензією – бал…, - і кривилася.

Даремно Людмила потай від Наді шила святкову дорослу сукню, у тон до вбрання

добирала черевики та прикраси, заздалегідь домовлялася з перукаркою… даремно. Змусити ж доню не могла.

-          А як же атестат, медаль? – спробувала було під’їхати здалеку.

-          Ой, облиш. Віддадуть і без урочистостей. Кому вона потрібна, ця медаль? – зауважила

дівчинка. – Ось завтра завалю іспит з хімії – і не буде медалі. Усе, не заважай.

            І встромилася носом у підручники.

            Людмила не наполягала. Знала затяту доньчину вдачу: сказано «ні» - як відрізано, отже – «ні».  Зітхнула і мовчки вийшла. Недошиту вишукану сукенку все ж таки вирішила закінчити, може, коли Надя побачить таку красу, не витримає, хоч приміряє. А там, дивись, і погодиться пофрантувати елегантним строєм на шкільній вечірці. Мама мріяла: коли все буде готове, розкладе дамські дрібнички поряд з новенькою сукнею, а ще поблизу розташує гостроносі черевички на височенних шпильках, французькі парфуми, золотий ланцюжок та каблучку… Адже доня її, попри «кленовий листок» на щоці, зросла красунею. Вистраждана, плекана врода, екзотичний розріз очей, ніжна персикова шкіра, принадно опуклі вуста і… ознака лихої долі – тавро, слід дитячої біди, що залишиться з нею назавжди.

 

            Робили все, що могли, аби звести п’ятикутний рубець на ніц. Лікарні, шпиталі, санаторії-курорти, нетрадиційна медицина, - було спробуване все можливе й неможливе. Не рік і не два страждань і поневірянь,марних сподіванок,  сотні, тисячі, десятки тисяч витрачених карбованців: заощаджених, позичених, виручених за продану квартиру. Надійка, піднявшись, сама попросила смертельно виснажену матір: «Мамо, годі вже». Гроші давно закінчилися, сил майже не лишилося, житла не було, і потрібно було починати жити спочатку. А результат… То був дещо зблідлий кленовий листок, намертво припасований до дитячого личка.

            Поверталися в обідрану до голизни дідусеву квартиру, з якої все до тріски було продане. Людмила крутилася на одній п’яті, хапаючись за будь-яку роботу, аби ставало на таке-сяке існування. І зрештою життя налагодилося маминими стараннями, покотило собі звивистою колією.

 

            У дитячому садочку Надійку прийняли вороже. Сформований дитячий колектив, керований владною вихователькою, ніби й  не помічав новеньку. Усі дружньо, попарно тюпали на ранкову зарядку, на сніданки та обіди, слухняно вкладалися спати на благеньку проштемпельовану білизну, дисципліновано вчилися читати літери «а», «б», «в», малювати сонечко та квіточки, ліпити звіряток і м’ятого-перем’ятого пластиліну.  Надійці не знайшлося пари, і вона самотньо швендяла за вимуштруваною групою дітлахів, ніскільки не цікавлячись верескливими спонуканнями виховательки «Не відставай», «Іди в ногу з усіма, лівою-лівою, раз-два, раз-два». Наді в ногу не ходилося. На заняттях вона відверто нудьгувала. Поки всі дітлахи стягували докупи два склади «ма», вона читала принесену з дому книжку, товстий томик казок Андерсена, щохвилини перегортаючи сторінки. Малюнки її були найкращими, пластилінові фігурки – найзграбнішими, зошитки – найохайнішими. Ще й тітонька, яка відбирала музично обдарованих дітей до хорової капели при будинку культури, відзначила неабиякі вокальні здібності Надійки: абсолютний слух, сильний дзвінкий , напрочуд чистий голосок. Згодом дівча навчилося догоджати виховательці в дисциплінованому ходінні рядочком, у шерензі та по двоє, тримаючись за ручки (нарешті Надійці дозволили стати поруч із новоприбулим Павлусем), хоча дівчинці не було ніякого з того задоволення – усюди ходити  обіч неспокійного хлопчика.

 Попри свої успіхи колективної любові Надійка так і не здобула. З мовчазною повагою знервована й принишкла дітлашня відсторонено спостерігала за дівчинкою, особливо, коли вона чітко і впевнено декламувала нехитрі віршики на святкових ранках чи старанно виводила «Подоляночку» на уроках музики – будь-яке завдання без жодних зусиль виконувалося нею на «відмінно». Усе в неї виходило, усе вона вміла, хоча сама вона свої успіхи сприймала як належне.

Здавалося, нічого її не проймало, вона ніколи не сміялася, не кривилася, щоби заплакати, не каверзувала. Холоднувата відстороненість, відчуття тимчасового перебування  дитячому садочку примирило її з дітьми, які досі залишалися для неї чужими, були їй байдужі. Один тільки Павлусь постійно чіплявся з нав’язливою офертою: «Давай дружити». Павлусь не відходив ні на крок і побожно дивився Надійці в очі, і  ще… ще відверто милувався поплямованою її щічкою, бо щиросердно вважав, що то її окраса. «Який же він гарний у тебе, цей листочок», - захоплювався він, тоді як інші, діти й дорослі, тактовно відводили погляди і ніколи не цікавилися, звідки та оздоба на Надійчиному обличчі взялася, не питали в дівчинки про її відзнаку.

Вихователька,  вельми полохлива, заклопотана й криклива жінка, яка вважала себе «трішечки психологом», звернула увагу на те, що вихованка Приходько – розвинена, але нетовариська, надто поміркована, мовчазна і, взагалі, мало емоційна дитина, та перейматися цим в неї не вистачало часу: 30 непосидючих галасливих шести річок повсякчас потребували дисципліни, контролю й навіть жорстокої муштри.

У школі, де поціновували потяг до знань, Надійка легко і швидко здобула титул першої учениці класу. Іноді вона відчувала притаєну заздрість однокласниць, особливо, коли безтурботно, блискуче відписувала контрольні чи складала іспити – завжди на «5».

-          Викладачі до тебе поблажливі, - зауважила якось сусідка по парті Оля, котрій не

Поталанило отримати вищий бал з географії, - ніколи не прискіпуються, жаліють тебе.

            Надя вдала, ніби не почула, ввічливо посміхнулася і відвернулася до вікна. Щось скипіло під тонкою тканиною піонерської сорочки, гаряче вибухнуло, і образа скипіла у серці, як смола, пекуча, хвора.

-          Розумієш, жа-лі-ють, - пристрасно шепотіла Оля, схилившись над зошитами, а мене

ніхто не… ой! – вголос, на весь клас, бо сусідчин гострий лікоть боляче шпигнув її у бік, під самісінькі ребра. – Ніна Василівна! Приходько б’ється!

                Стримуватися ставало дедалі важче. У 12 років удавати, ніби тебе аніскільки не турбує власна зовнішність, а надто зовнішність, яка має серйозні вади, - безглуздо. Дівчатка, її однокласниці, носили в кишеньках маленькі люстерка і часто позирали в їх нескінченну глибочінь, сподіваючись побачити у посріблених скельцях не лише клаптики своїх дитячих облич, а вгадати майбутню вроду, обіцяну магічним дзеркальним туманом, тому по-дорослому вигинали брови, мружили очі, відшліфовували найпривабливіші свої усмішки. У Надійки й люстерка не було. Навіть удома єдине дзеркало, що високо висіло над рукомийником, показувало дівчині лише чоло з дугами здивованих брів над великими чи то синіми, чи то зеленими очима. Таке обмежене віддзеркалення їй подобалося, і вона часто затримувалася у тісній ванній, милуючись собою під хлюпання води. І рідко, вельми рідко наважувалася оглянути все своє личко, бо нічого було й сподіватися побачити його без припеченого до щоки тавра, і вона розпачливо бризкала у скло водою та йшла геть.

            Несміливі мрії майже гоїли її роз’ятрену душу і тамували роздратованість світом та ненависть до себе. То не буди сподівання гидкого каченяти обернутися прекрасним лебедем у майбутті, адже знала, що довіку носитиме кленовий листок  - знак біди – на собі, але ніхто й ніщо не завадить їй хоча би подумки стати гарною, у мареннях, у снах…

            Вона ніби й далеко, й високо линула від сумної реальності, але й уява її, як і її тендітне  тіло, була скаліченою, пригніченою: бачила себе красунею, чарівницею, чужоземкою із загорненим у серпанки минуле, із скорботно притаєним у шовкових тенетах ґанджем… Отруєні дійсністю обмежені посягання, химерні оздоби, визолочення старої зболілої рани.

           

            Яскраво-фіалкове кімоно, гаптоване пишними півоніями, вплетеними між гнучкими бамбуковими стеблинами і сторожкими тремтливими метеликами, готовими будь-якої миті злетіти з ковзкого шовку, пасує до вибіленого, мов сніг на вершині Фуджі,  личка. Широкий пасок, підбитий червоним, щільно обвиває тонкий стан. Надія в старовинному коштовному вбранні витонченої гейші, прекрасна, як райська пташка. Годинами ця гарненька східна дівчина може бавитися люстерками, тішачись власним віддзеркаленням.

            Прохолодна тканина шовкового рукава пестить тендітний зап’ясток, грайливі пальчики бавляться віялом, розпускаючи торохтливі лаковані пластини павичевим хвостом і розглядати утворені на розгорнутому тлі віяла натхненне буяння мальований квітів і щоразу із сумом читати перлистий білий напис на чорному дорогоцінному глянсі – «Сакура квітне лише сім днів».

            Але віяло, коштовна іграшка, - не забавка для дівочих рук, не вкритих білилом.  То машкара для розфарбованого лялькового обличчя. Воно ховає, втаємничує загадковий усміх яскраво підведеного маленького ротика, опуклість дівочого підборіддя і пухнасті від рисової пудри щічки.  Залишає, як насолоду для споглядання, лише очі, дві сяйливі зірки,  повторення весняного неба над рясним буянням сакури та каліграфічним висловом, вичавленим із перлин, на розчахнутім лакованім віялі.

            Або ще – традиційна парасоля, котру можна вертіти над головою, і тоді під стрекотіння численних шпиць пружно злітають на ній журавлі і, невтомно рухаючи великими крилами, линуть повз кучеряві хмари і помаранчеве сонце над хвилястою лінією гір, обертаючись по колу. Якщо зупинити парасольку, птахи повільно спускаються з шовкової високості і завмирають у величних позах, готові будь-якої миті знову розкрити дужі крила і затінити ними свою маленьку господарку від спекотного сонця, від вогкого солоного вітру, від зацікавлених поглядів перехожих.

А погляди, звернені в її бік, стають дедалі сміливішими, й обожнювання, й захват від її вроди мішається із заздрістю, і шаленство наростає у натовпі, що супроводжує її повсюди. Вона потребує захисту, сховку й порятунку від простягнутих до неї пожадливих рук, тут годиться і широкий рукав ошатного кімоно, і розтулене навсібіч віяло, і вертлява парасолька із сторожкими журавлями.

           

            Неодмінна умова її мрійництва – можливість негайно при нагоді закрити обличчя, бодай ту  частинку цього занурення у казку, у вигадку, у мрію, що ушкодженою полишалася у цій зраненій реальності. Наскрізь отруєна вадою, Надія убезпечувала себе в цьому жаданому світі вигадок химерним маскуванням, хустками, завісами, лаштунками, за якими рятувалося невід’ємне від її природної краси каліцтво, потворність, і ніколи (ніколи!) не поставала перед уявними шанувальниками із відкритим личком. Навіть у мріях вона не бачила себе без ненависного кленового листя, що став її буденною відмінністю від інших.

Хтозна, чи то й вада, чи таємна відзнака, дарована вищими силами: як рідкісна й забобонно щаслива п’ятипелюсткова бузкова зірка з братерства однакових чотирипалих квіточок-близнюків у розкошах травневої кетяги.

Інтригована незавершеність, перевантажений дрібними подробицями естетизм вимріяних дівочих історій відволікали від сірої одноманітності кожного з однакових днів, сенсової порожнечі її існування… І все-таки Надія страждала від надмірної і напівприхованої уваги до її зіпсованої зовнішності, від поверхневого приятелювання і незацікавленості нею як дівчиною, жінкою, самицею. Тому й огорталася незримою тканиною недоторканості й самотності, захищалася серпанком одиноцтва, як прозорим панциром усамітнення .

           

Товаришки, приятельки, подруги… Їх було ледь не з півшколи, хто поважав її недитячу серйозність, хто вбачав у ній розумницю, зразкову школярку, взірцеву ученицю з винятковою ерудицією, глибокими знаннями та іншими чеснотами, утім щирості не вистачало Надії, аби створити відкриті взаємини з однолітками чи дорослими. Не вистачало справжнього друга, довгих дівчачих розмов не про шкільне – про особисте. Друзів у своєму оточенні вона й не шукала, хоча трійко дівчаток з її класу ніби вважалися її добрими приятельками, але довіритися їм Надія не могла, їй здавалося, що дружби між ними ніякої немає, а трьом прихильницям від неї тільки те й потрібно, щоб регулярно давала списувати домашні завдання і контрольні роботи. Списувати вона дозволяла.

            Деякий час у Надії жило гарненьке кошенятко, маленька знайда, вигодувана із соски, залюблена й зацілована дівчинкою. Персик (так назвали котика за ніжно-руде забарвлення пухнастої вовни) виявився істотою невдячною: пожив у Надії, доки не подорослішав. Відчувши потяг до смачної волі, утік, полишивши хазяйку в розпачі. «Він теж мене не любив, - вирішила Надя, давлячи в собі журбу, - покинув мене. Хай і не повертається!»  Персик ніколи не повернувся.

            Згодом було невдале захоплення кімнатними рослинами. «Ці не втечуть, - гадало дівча, розставляючи горщики на підвіконні, - куди їм звідси?» Спочатку квіти забуяли, закривши зеленню геть усе вікно, але скоро листя їх пожовкло, почало опадати, і за кілька місяців більшість рослин загинула. Надія охолола й до цієї забавки.

            Папужка, якого на втіху доньці принесла додому Людмила,  відмовлявся їсти і незворушно сидів меланхолійною червоно-жовтою кулькою в кутку клітки. Надія, якій несила було спостерігати пташине доживання, випустила птаху у відкриту кватирку.

-          Бачиш, ніхто мене не любить, - з гіркотою в голосі стверджувала Надія.

-          Я тебе люблю! – палко запевняла мати, незграбно обнімаючи доньчині кощаві плечі. –

Понад усе – люблю.

-          Еге ж, - погоджувала дівчинка, а худі плечі кострубато напружувалися від

материнської ласки, - любиш.

            Вони жили обіч одна одної – мати й дочка – рідні й чужі: одна - зачинена на тисячі замків, у темниці глухого відчаю; друга -  нездібна знайти ключів до Надіїних запорів, теж загублена у безвиході й провині.

 

            Мама захворіла несподівано: задушливої літньої ночі жінку з гіпертонічною кризою забрала швидка.

-          Полишаєш мене, і ти полишаєш, - заплакала Надія, - не йди, ну, не йди, ма…

-          Ні… ні… ні… - щось намагалася сказати Людмила посірілими вустами.

-          Татко… - через силу видушила з себе Людмила, закриваючи очі.

«Господи, навіть на порозі смерті думає про нього,» - подумала Надія, так і не

зрозумівши, що її розсердило більше: неньчине нагадування про свого коханого, чи ревнощі до того невідомого чоловіка, який повинен був бути разом з ними у радості та в горі, не поневірятися по світах у пошуках кращої долі. І передчуття повного сирітства гризло її зсередини.

            Метушня людей в білих халатах, їх незрозуміла мова, вимушені посмішки і поспішні ствердження, що «усе буде добре, нічого серйозного, організм молодий, сильний – витримає», - усе це ніби проходило повз неї. Надія чомусь була впевнена: мама покидає її. Мабуть, слід було б ридати, хапати лікарів за руки і вимагати чи благати у них порятунку для мами, ревно молитися, стоячи біля скляної стінки, за якою припнута плутаним мотуззям до різних медичних приладів лежала найрідніша їй людина.

-          Ідіть додому, дівчино, - холодний доторк до руки видався їй болісним і нестерпно

зайвим. Поряд стояв літній лікар із швидкої, той утомлений лікар, що забирав маму до лікарні, - йдіть, поспіть. Прийдете вранці.

-          Я… я… може, я щось….

-          Ви нічим не допоможете. Ходімо, я проведу, - наполягав, підштовхуючи її до виходу.

-          Може, потрібна кров? – пручалася Надія, уникаючи неприємного холодного тиску в

спину.

-          Нічого не потрібно! – починав дратуватися чоловік. – Вам тут залишатися не варто –

 реанімація.

-          Реанімація, - глухо повторила вона.

-          Ну ж бо – швидко. Бо покличу санітарів.

-          Та йду вже, - відмахнулася від лікаря Надія і востаннє обернулася на тьмяну шибку:

у палаті, де лежала мама, якраз вимкнули горішні лампи, й окрім нервового блимання зелених вогників та відображення  свого похнюпленого силуету вона нічого не побачила.

            Удома Надія відчинила вікна, впускаючи до кімнат нічну прохолоду і, не роздягаючись, впала у розібране ліжко.  Скоро під шарудіння завіс заснула і бачила уві сні маму.

 

-          Не спиш, доню? – питала мама, цілуючи її маківку.

-          Жарко. Переверни подушку, - дозволила собі трохи повередувати Надійка.

Людмила прудко перекинула розігріту дитячим тільцем подушку на зворотний бік, де

рожеві слоненята із блакитними м’ячами на наволоці залишалися сухими, незім’ятими і прохолодними.

-          Так добре?

-          Нормально. А от спати не хочеться. Побудь зі мною. – Надійка притримала маму за

руку.

-          Побуду трошки.

-          Казку розкажеш?

-          Яку? Про Івасика Телесика? – Людмила майже не знала казок, плуталася, забуваючи їх

зміст (їй у дитинстві ніхто не розказував казок, батьки її були завжди зайняті).

-          Ні, візьми книжечку, - Надя показала на поличку, де окремо від інших книг стояв

чималий томик улюблених казок Андерсена, - знайди «Русалоньку» і почитай.

            Людмила принесла зі своєї кімнати окуляри і, сівши на краю доньчиного ліжечка, приготувалася було читати, але Надійка, не дочекавшись, заснула, розкидавши рученята, і мати замилувалася дитиною та замість читати прошепотіла вечірню молитву, проймаючись не виказаною ніжністю та любов’ю.

            Книга немов сама розгорнулася на потрібній сторінці, і Людмила очима вихопила початок сумної історії про Русалоньку, поки, захоплена чарівною оповіддю казкаря, не дочитала казку під сумирне  сонне доньчине дихання до кінця. Було вже пізно, і Людмилі будь-що потрібно було виспатися, щоб на світанку перед роботою завершити замовлений костюм, але жінці, враженій невеселою історією морської царівни, не спалося, вона тремтіла під тонкою ковдрою не від холоду – від емоційного збудження і від тієї невловимої сподіванки-підказки, яку вичитала поміж друкованими рядками.

           

            Навкруги був простір, світло – і вона, одна-однісінька. Самота. Справжня, велетенська, тиха, не така, яку вона знала завжди в оточенні друзів, родичів чи сусідів,  в усьому тому велелюдді, в якому їй доводилося повсякчас крутитися і яке крутилося довкола неї завжди, змалечку і до зрілості,  у велелюдді, яке торкалося, дразливо черкаючи її, лише тоді, коли від неї щось потребували, відчували необхідність в її присутності чи допомозі, а в цілому - швидко забували, байдужіли, обминали… Це було не звичне одиноцтво в юрмі, до якого вона за довгі роки призвичаїлася, з котрим була примирена і навіть часто задоволена втечею у власну самотність, у нічну мушлю свого плеканого сирітства, де завжди панує уповільнений плин часу, минуле, просякнуте гарними спогадами про коротке щастя, про кохання, де рівно горить синій вогник сподівань, жертовний вогонь піднесеної до божественності невтіленої колишньої пристрасті…

            Пустельна самота, космічна, неосяжна. І Людмила була у ній сама-одна, загублена й трохи налякана. Під ногами  лежала хитка твердь невиразного сірого кольору, розкреслена білою розміткою, як на автостраді. Дорога? Куди? Куди їй ти?

-          Агов, Людо! – почулося їй здалеку з-за спини.

Вона обернулася.

-          Сергій? – не повірила. – Сергію, ти?

-          Стій, - він простяг до неї руки, - стій, не рухайся. Я зараз підійду.

Він наближався неймовірно довго. Так довго, що вона навіть встигла звикнути до

думки, що небеса ізглянулися і повернули їй втрачене давно-давно кохання. Сергієву постать часом поглинало біле клоччя туману, схожого на хмари, і тоді Людмилі доводилося мружити очі, виглядаючи милого, спостерігаючи з острахом, як наїжачені сиві віхті розступаються, випускаючи Сергія зі своїх волохатих обіймів. Вона хотіла піти йому назустріч, та, ступивши крок, і сама потонула в непрозорій світлій млі, що клубочіла довкола. Їй стало моторошно: чи не примарилося, бува, їй усе це –і  Сергій, і дивна, неземна пустеля в облямівці з білих хмар? Коханий виринув із глибин її пам’яті, а решти  - немає. Нічого немає.  Ані дивної сірої площини, запнутої рухомою дихаючою курявою, ані Сергія, ані, власне, її самої, невидимої у пелені  туману. Ч и знову її ошукала неласкава доля?

-          Та це ж сон, - здогадалася вона. – Вигадка,  марення, нездійсненна мрія. Немає

Сергійка, нічого немає.

-          Ні, не сон, - його голос пролунав зовсім близько. Людмила різко  обернулася  на

знайомий, призабутий, але такий рідний голос. Біла хмара затанцювала навколо, рухлива мла засліпила її. Ще мить, і вона втратить свідомість.

-          Де ти, Сергійку? – скрикнула Людмила у відчаї крізь заметіль.

-          Людо?

Кошлатий дим розтанув, розтікся хвилястими пасмами – і Сергій, живий, чорнявий,

синьоокий, молодий, стояв перед нею, подаючи їй руку.

-          Ти? –видихнула вона і впала в його обійми. – Ти? Повернувся?

Не вірячи, обмацувала його плечі, обличчя, цілувала отерплими вустами, тулилася до

теплого чоловічого  тіла, відігріваючись у його сильних і ніжних обіймах.

-          Сергійку…

-          Людо…

-          Де ж ти був? Де ти так довго був?

-          А ти чекала?

-          Усі ці роки. Усі 20 років. Відтоді, як ти пішов. Де ж ти був? У нас донечка,

Надійка. Уже майже доросла.

-          Я знаю. Завжди знав.

-          Знаєш? Знаєш?! - розплакалася   Людмила. – Знав – і не подав жодної звістки?

Не прийшов, не пояснив…

-          Я не міг, Людо, - винувато промовив Сергій, пригортаючи жінку до себе, - але я все

про тебе й Надійку знаю.

-          І про Надійку? І про наше лихо? – ковтала Людмила слова і сльози.

-          Так, так. Насправді я завжди був поряд. Хіба ти цього не відчувала? Ніколи?

-          Ой, Сергію, ти був у мене ось тут, - притисла руки до грудей. – Ти займав тут

так багато місця, тут, у серці… так багато, що й не знаю, може, через це зі мною… з нами так немилосердно… Надю покарало. Чи не за мої гріхи? На мені гріх якийсь, Сергійку, скажи? Ти ж знаєш?

            Він мовчав.

-          А ти не змінився, - помітила Людмила, витираючи долонями мокре обличчя. – Ті

ж сині очі й чорний чуб без сивини. А я, бачиш, постаріла, сива вся. Так утомилася.

-          Ти гарна, Людо, дуже гарна, навіть утома тобі до лиця. Навіть оця рожева

квітка, - торкнувся тонкими пальцями її гарячої щоки.

-          Таке зі мною діється  , - почала пояснювати, - ти не повіриш: тільки-но почну

хвилюватися чи сердитися, враз проявляється пляма – точно, як рубець у Надійки. І болить, пече, наче дійсно опік у мене. Потім, коли заспокоююся, все минає, проходить. Скоро минеться. У дитини – то справжнє горе, тавро на все життя.

            Людмила знову закрилася долонями, бо сльози випікали їй очі.

-          Піду я, - вирішила.

-          Ні-ні, не квапся, - Сергій узяв її за руку. – Я маю тобі дещо повідомити.

Подивився на Людмилу довгим уважним поглядом.

-          Говори… - жінка приготувалася, як їй здалося, почути щось суттєве, вирішальне і,

як завжди, неприємне. – Говори…

-          Людо! – урочистість і тривога забриніли у його звертанні. -  Гадаю, ти вже не

повернешся туди.

            Невиразним жестом показав кудись убік.

-          Лікарі зараз намагаються порятувати тебе. Ось поглянь.

І Людмила побачила себе, неначе зі сторони, виструнчену на білих простирадлах, із

сірими вустами на сірому обличчі.

-          То це я ? – вигукнула вона. – І я помираю?

Сергій низько схилив голову.

-          А як же Надійка? Як моя дитина?! – вибухнула Людмила криком і, впавши на

коліна, схопила його за руку. – Сергію, Сергію! Зроби що-небудь! Поверни мене! Ти можеш?

-          Не можу.

-          Надійка, Надійка… - благально повторювала вона.

-          Шоста година ранку. Зупинка серця, – здалеку почула Людмила голос лікаря, і люди

в білому, уникаючи дивитися один на одного, відринули від її тіла.

-          Кінець? – пошепки, здригаючись, спитала вона у Сергія.

-          Так.

-          Але ж… я нічого не відчуваю. Зі мною нічого не відбувається, - Людмила

розглядала свої руки. – Я щось повинна відчувати?

-          Легкість. Спустошеність. Любов. – перерахував Сергій. – Це прийде згодом,

непомітно, коли позбудешся всіх боргів, коли порвуться всі зв’язки… і ти будеш вільна.

-          Борги, - тихо повторила, і пригадалася улюблена доньчина казка про Русалоньку,

і світлі очі сяйнули здогадкою, розгаданою таїною, відкритою нарешті істиною. – Надя, мій кленовий листочок. Я можу на мить, на коротку мить побачити її?

-          Ходімо, поки нас ще не прикликали. Я проведу.

-          А ти кохатимеш потаврованого янгола?

-          Завжди, вічно.

 

Світ змінився. Суттєво і назавжди. Щось турботливе, чуйне й любляче було у двох

променях, що навскіс розітнули кімнату, у сонячному початку нового дня, у буркотінні голубів за вікном, у стобарвному, веселому сні, в якому вона,  і мама, і ніколи не бачений нею татко, переходили росяні луки під мерехтливими райдугами, і мама щасливо сміялася, і від дзвону того сміху із квітів злітали тисячі метеликів. І їх невагомі кольорові крильця бриніли, і радістю видзвонював мамин сміх…

-          Мамо?

Здалося, її збудив легкий цілунок у повіки, лоскітне торкання до лиця пухнастих

золотих кучерів, що вибилися з неньчиної зачіски, ледве помітний дух її святкових ризьких парфумів… але тільки здалося. Надія прокинулася, коли сонце владно господарювало в кімнаті, розбризкуючись жвавими плямами жовтого світла, від чого помешкання, наповнене метушнею сонячних зайчиків, ожило й звеселіло.

-          Мамо. Ма-а….

Сонячні полиски пурхали із спритністю легкокрилих птахів. За вікном голосно затуркотіло

двійко сірих голубів, і ніби поряд, зовсім близько, тут, у кімнаті, а не внизу у дворі, лунав дитячий сміх довгою переливчастою музикою під ритмічне гупання гумового м’яча об асфальт.

            Мама не озивалася.

            Надія прокинулась остаточно, і світлі плями на стінах завмерли в очікуванні її гіркого пробудження. Похапцем, швидко танучи, втікали від неї спогади солодкого сну. Сполохані, злетіли з підвіконня голуби, черкнувши шибку короткою тінню. Усе навколо почало поволі бліднути й сіріти, гублячи світлу ранкову принадність, наповнюючись звичною застояною буденністю, марною й пісною.

Надія змусила себе піднятися, хоч як не хотілося пірнати у ходжену-переходжену

безнадійну дійсність, але тривога й страх, настійлива впевненість у своєму одиноцтві, новітнє, ні на що не схоже почуття величезної, безмірної втрати – і спустошеність, страшенна спустошеність, - примусили її обережно стати на високий поріг своєї самотності й самостійності. Вона вже напевне знала, чи щось лихе підказувало їй – мама покинула її. Хай би це було не так…

            Сліз не було.

            Надія зачинила двері Людмилиної кімнати, де одиноко тулилося до стіни цнотливе вузеньке ліжко з розібраною постіллю, де накрита дерев’яним чохлом швацька машина застигла у спочиванні, зграбно підібгавши свої старовинні ноги з химерно гнутого німецького заліза. І лише кравецький манекен, огорнений недошитою сукнею, визивно, погордливо хизувався таємничим полиском багряного шовку.

            Із серця накочував відчай, сльози започатковувалися десь у глибині очниць й палили сухі повіки. Слід було би йти у лікарню, аби почути те, що й без того було вже їй відомо, аби звиклий до людського болю стриманий санітар з моргу видав їй письмове посвідчення маминої смерті і неживе мовчазне її тіло, але Надія барилася. Там, за дверима, які їй-таки доведеться відчинити, щоб впустити в дім співчутливців, нерідних і чужих, усіх тих байдужих і діловитих розпорядників  сумного ритуалу прощання й поховання, допитливих сусідів, маминих клієнток, подруг і приятельок-плакальниць із заломленими руками і трагічно скривленими ротами, усіх, зодягнених у чорне, з журливими квітами у жалобних стрічках, там за дверима на неї чекала невідомість. Але цілком прогнозована невідомість, яку вона передбачала раніше, давно, без будь-яких емоцій. Адже колись вона мала зостатися сама. Одна в цілому світі, і цей світ без мами не був ані страшним, ані ворожим, він ніскільки не змінився б і за відсутності мами: хіба що без її опіки Надії стало би дещо вільніше, просторіше. Що з того, що мама завжди була поряд? Насправді вони ніколи не були надто близькими, душі в обох наглухо закриті, і хтозна – що вони  приховували одна від одної й навіщо.

            «Несправедливо, - подумала Надя, - геть несправедливо. У неї було кохання. І я. А у мене була тільки вона, й нічого більше».

            Вітром гойднуло завісу на вікні, протяг сягнув її світлого волосся, дмухнув їй в обличчя.

«Господи, про що я думаю! Чому я завжди думаю тільки про найгірше?»  Їй так хотілося, щоб будь-які думки полетіли за вітром у відчинене вікно. Вона силувано вигортала з голови усі сформовані й  недозрілі думки, і хоч у мізках на деякий час і справді стало порожньо, на серці було важко. Дуже важко.

            І вона зволікала, побоюючись вийти із того звичного простору, який беріг незайманими мамині речі і мамину пам’ять, і її дух ще був тут біля Надії, обережний, сторожкий, непомітний. Але він-таки був тут, слабко дихав сумішшю ризьких парфумів і ліків, пестив дівочу шкіру ледь чутними дотиками, нашіптував щось лагідне і заспокійливе.

-          Божевілля, - простогнала Надія, ворухнувшись. – Що я маю робити?

Запитувала себе, аби вийти із стану дивної млявості, адже треба було щось і справді

Робити, якось діяти: зціпити зуби й вирушати, йти. Куди? У лікарню чи в світ широкий? 

            Примусила себе вмитися й переодягтися, намагаючись ні про що при цьому не думати, ніби вимкнула здібність до мислення й відчуття. Уявила себе механічною лялькою без душі й серця, без’язикою іграшкою, безголовим манекеном із маминої кімнати, котрому не дошкуляють усаджені в набите ватою тіло голки та шпильки. Рухалась у звичному ритмі – від шафи до ванної,  з ванної в кухню (навіщо?), із кухні в передпокій узяти ключі, відімкнути двері, вийти, замкнути двері, - й усе це з вимушеною порожнечею в голові.

 

            Дві зупинки тролейбусом, метрів двісті пустельною вулицею у заростях відцвілого бузку, і кроки уповільнюються самі собою перед брамою, що завжди розчахнута для хворих тіл та зболілих душ. Лікарня...

            Тут Надія зупинилась. Нарешті почула своє серце, що відбивало аж  скронях, відчула свої спітнілі долоні, й ноги, ослаблені й важкі.

-          Дівчино, дайте-но пройти, - штовхнула її сердита гладка тітка, і Надія, незграбно

переступаючи, відійшла на край вимощеної цеглою стежки.

            Товстуха озирнулася, даруючи недобрий погляд, і пішла собі, сколихуючи спідницю на могутніх сідницях, та скоро, важко ступнувши тричі, озирнулася знову й дивилася вже зацікавлено, пильно, витріщивши жовті совині очі.

-          Приходько? – чи то запитально, чи то ствердно.

У Надії пересохло в горлі. Ось воно, починається. Зараз, саме цієї миті їй повідомлять…

Вона хитнула головою . Огрядна жовтоока  тітка, рипнувши підборами, повернулася до неї.

-          Приходько, Приходько… - заторохтіла вона і стала близько й, не мигаючи, дивилася на

неї так довго, що Надія на крок відступила назад. – Ти ба, яка бездоганна робота, яке личко. Усе чисто зроблено, ніде й знаку немає, ні цяточки. Я ж казала: золоті руки, зо-ло-ті.

            «Ненормальна якась», - розлютилася Надія й, оживши, побігла углиб лікарняного двору.

-          Невдячність… - зітхнула Софія Лазарівна,  неприязно дивлячись їй услід.

Серія КВ, реєстр. номер 16084-4556 ПР. Рік видання двадцять перший. Постановою президії ВАК України від 9 квітня 2008 року за № 1-05/4 журнал внесено до переліку наукових фахових видань України, у яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних робіт з історії, філології, політичних наук, мистецтва та культурології.