Марина Музика "Сергійкове літо"

У дворі, геть зарослому сумішшю культурних і некультурних рослин, мешкав  п’ятирічний Сергійко. Власне, мешкав він у будинку № 70, якому саме і належало занедбане подвір’я. Будинок теж був занедбаний від підвалу до горища і, незамаскований восени та взимку зеленню дерев, похмуро мружився вузькими віконницями на облущених сірих стінах

Стіни на рівні людського зросту прикрашали напівзітерті написи, в яких простежувалися політичні уподобання мешканців, народна мудрість, щедро приперчена і присолена, а також словесні портрети сусідів, здебільшого непристойні і, що вдієш, влучно правдиві. Анонімні настінні послання оздоблювали і червоні цегляні стіни двох зліплених докупи будівель-близнюків, які ніби відвернулися від двору та Сергійкового дому і презирливо показували спини, зневажливо проголошуючи: „Ми не з вами, ми самі собою”.

І справді, фасадом своїм подвоєна споруда виходила на гамірний бульвар, де вирувало зовсім інше, ніж у затишку знайомого обійстя, майже невідоме хлопчикові життя: басовито гули вантажівки, пробігали блискучі іномарки, поважно сунули, іскрячи рогами, тролейбуси, а тісним тротуаром ішли-поспішали кудись заклопотані люди. Триповерхові червоноцегляні близнюки ніби й не належали Сергійковому світові і були, кажучи щиро, найменш цікавою його частиною.

            Із двох сторін дворище оточувала височенна (як на Сергійків погляд) металева огорожа, давно не фарбована, проіржлавлена до дірок, але непривабливі отвори з вулиці були вщерть заклеєні старими вицвілими афішами та купою нікому не потрібних оголошень, а з внутрішнього боку здичавілий виноград, густо заплівши стіну, надавав їй майже ошатного вигляду і справляв враження живоплоту.

            Збоку тулилася жалюгідна хвіртка, завжди прочинена, яка несамовито вищала, коли хтось заходив у старе обійстя. Увійти нечутно вдавалося тільки худенькому Сергійкові, він умів непомітно проскочити крізь тісні суточки відхиленої, не змащеної років з десять брами. Утім, виходити на вулицю Сергійкові суворо заборонялося, а він, хоч і був хлопчиком допитливим, дорослих слухався. Бабця, коли гнівалася на нього, довго лементувала, а дід міг й уперіщити.

            Зранку Сергійко звичайно обстежував пісочницю, у котрій піску було обмаль, та й той проріс споришем і лободою. Але порпатися було цікаво. У Сергійка вже зібралася пристойна колекція скарбів, знайдених тут, і він сподівався відкопати бодай ще одну обдерту машинку чи покаліченого солдатика, тому завзято рив лопаткою прошитий  бур’яном пісок.

Трохи осторонь сидів Мотя, дрібний кудлатий собака невідомої породи і невизначеної статі, у Сергійкові справи не втручався, уважно спостерігав, час від часу нервово перебираючи передніми лапами. Хлопчик мовчки трудився, пітнів і сопів, але сьогодні йому не щастило – скарбів не знаходилося.

            Мотя бентежився, повискував і дедалі частіше облизувався, демонструючи охайний рожевий язик – Сергійко рив саме у тому куточку, де песик позавчора приховав недожовану кісочку. І хоча Мотя щиро й віддано любив Сергійка, та все-таки не настільки, щоб розділити з ним власні стратегічні запаси. Хлопчик, проте, щодня підгодовував собаку тим, що залишалося від сніданку (а якщо зовсім чесно, ледь над’їденим сніданком), бо був людиною шляхетною. І Мотя це розумів і визнавав: Сергійко – істота розумна, гарна й добра. Але шлунок, цей підступний собачий шлунок, подекуди замінював тваринці і розум, і душу. Особливо – натщесерце.

            - Ні, Мотька, нічого тут немає, - розчарувався шукач скарбів, а щоб заглушити досаду, без натхнення зліпив кілька кривеньких пасочок і, зібравши своє знаряддя, рішуче переступив бортик пісочниці.

            Бабця вже виглядала з вікна, перехилившись мало не по пояс, і все подвір’я сполохалося від її крику.

            - Сергію, їсти! – скомандувала вона так голосно, ніби у гучномовець, на що Мотя зрадів, зіскочив, забив хвостом, передчуваючи гастрономічне задоволення. Сергійко Мотиного гарного настрою не поділяв: їсти йому не хотілося ніколи. Надто – снідати. Надто – сирники зі сметаною, що сьогодні й передбачалися на сніданок.

            - Нарешті! Не дочекаєшся! – криком зустріла бабуся на порозі, і кричала вона добряче. Справа була не у тім, що вона озлилася на онукове запізнення (Сергійко й Мотя за хвилину після запрошення стояли під дверима квартири на першому поверсі), просто вона не вміла говорити спокійно і тихо. Можливо, чималий досвід роботи водієм тролейбуса вплинув на стиль бабусиного мовлення. Діалогу з нею не виходило. Вона говорила так, ніби зупинки виголошувала, або, припустімо, дратівливо попереджала про те, що „двері зачиняються”, або погрожувала штрафом за проїзд без квитка.

            - А ти, волохатий іроде, - це бабуся гримнула на собаку, який умить чкурнув з парадного, - іди геть! А ти, - це вже до Сергійка, - мити руки! З милом!

            - Ну, ба..! – почав було жалібно виводити хлопчик, захищаючи Мотю, сподіваючись на його допомогу в подоланні ненависних сирників. Помітивши, що й духу собачого не зосталося, покірливо побрів відмивати пісок.

            Сніданок проходив традиційно. Бабуся метушилася по кухні, віддаючи короткі накази. Дід і онук ці накази намагалися виконувати, сидячи за столом рівно: „не хапати їжу руками”, „їсти мовчки, не базікати”. Тому й снідали у повній тиші, мов глухонімі, не схилялися низько над тарілками, не плямкали, не облизували пальців, користувалися виделками, ножами й серветками й, звісно, не поспішали. Тобто, дідусь не поспішав. А Сергійко крутився на дзиглику, мріючи якнайшвише вибратися з-за столу. Він раз-у-раз поглядав у відчинене вікно, під яким у кущах терпляче чекав бодай чого-небудь їстівного бідолашний голодний Мотя. Дід крадькома читав газету, ховаючи її на колінах, стара бряжчала горщиками біля плити, і хлопчик, скориставшись тим, що дорослі на нього майже цілісіньку хвилину не звертають уваги, кидав собаці смачні шматочки просто через відчинене вікно. Мотя, наче цирковий песик,  ковтав на льоту, облизувався й знов благально дивився на Сергійка. Сирників у дитячій мисці майже не лишилося, Сергійко сидів із ситим виглядом, і бабуся прокричала недовірливо:

-          Зголоднів так, чи що? Не пригадую такого апетиту.

-          Угу. Я вже наївся, ба, - Сергійко схопився й побіг надвір, забувши подякувати.

-          Цуцику своєму попоїсти візьми! - горлала бабця навздогін.

-          Та він уже... – почав було пояснювати Сергійко, але вчасно отямився й

пакуночок для Моті з бабусиних рук забрав.

            Песик зустрічав друга на ганку, безупинно крутячи хвостом. Сергійко віддав Моті ласощі, які той вмить проковтнув, після чого вдячно ткнувся носом у подряпані хлопчачі коліна.

            Сергійко запланував подальше обстеження рідного обійстя: по-господарському оглянути найпотаємніші куточки. Важливо було вирішити, з чого почати. Слід було відвідати свій городець, який він власноруч скопав іграшковою лопаткою, обгородив парканчиком із сухих гілочок і засіяв рябими квасолинами. Можливо, місце неподалік хвіртки було надто тінисте, але з десятка бобів більша половина прийнялась, і за кілька днів слабкі й бліді паростки виткнулися з землі і потроху піднімалися. Навколо дитячої ділянки рясно квітла красоля. Це так Сергійкова бабуся прикрашала вхід до двору. Трохи далі, вздовж вимощеної цеглою стежки, збирались ось-ось розквітнути приземкуваті чорнобривці, а ще далі, у глиб подвір’я, стежка губилася між старими вишневими деревами, що колись були висаджені перед двома під’їздами. Вишні розрослися садком, але майже не родили. Однак мешканці не давали спилювати дерев, бо весною, у пору цвітіння, від вишень було гарно, мов у раю. Хаотично розбиті клумби, де поряд з айстрами та здичавілими трояндами по-сусідськи боролися за життя безрідні бур’яни, оточували скособочену альтанку, щільно засновану хмелем. У ній навіть найяснішого дня було темно, і Сергійко побоювався заходити в середину, хай і в компаніі собаки. Мотя теж альтанки не любив, бо в ній тхнуло котами і ще чимось несмачним – від пустих пляшок. Але вхід до альтанки стеріг симпатичний павучок, який вмів плести гарні мережива, а хлопчику ті мережива подобалися.

-          Ходімо, на павучка подивимося, - запропонував Сергійко Моті.

Песик без ентузіазму поплівся за другом. Павучок, що затято плів сітку над

поріжком альтанки, був добрим приятелем, не вельми гостинним, і зацікавлення у Моті не викликав. Але Сергійко розглядав павутинку захоплено. Така дивина! Маленький, непоказний, з товстим поцятковим черевцем і кількома тоненькими рудими ручками-ніжками павучок нерухомо сидів у центрі зітканої ним павутини, чекаючи на залітну комашку. Полотно павутини прогнулося, як гамак, під вагою кількох крапель роси. Сергійко злегенька торкнувся однієї з райдужних крапелин, яка вмить невідомо куди зникла, а на її місці з’явилась охайна дірочка. Мотя дзвінко гавкнув, павучок зі злості дрібно затрусився, від чого пішла ходором уся його мереживна споруда.

            - Ну, пробач, пробач, - мало не плакав хлопчик, - хочеш, я тобі муху принесу, - і побіг від альтанки на галявину за двома гаражами, де було багато сонця і низька трава, а в ній водилося повно різних кузьок.

            Але зараз усі комашки, коники, сонечка, червоні солдатики, ніби відчувши, що на них готується полювання, принишкли десь у своїх криївках. Лише працьовиті мурахи, надзвичайно рухливі, чимчикували у важливих своїх справах, не звертаючи уваги ні на хлопчика, ні на собаку. Мурашки – комахи зайняті, але іноді – войовничі і кусливі. Сергійко мав такий сумний досвід, і Мотя – теж, і тому обоє друзів вирішили: ліпше мурах не займати.

            У траві раптом щось блиснуло. Сергійко присів, розгорнув густе зілля, і прямо в лице йому сяйнула чимала жовта монета, на одному боці якої була викарбувана п’ятірка, а на протилежному, здається, віночок з гарних колосків.

            „Піратське золото!” – зрадів Сергійко, розглядаючи знахідку. З голови геть вивітрилися милосердні плани відшкодувати старанному майстрові-павучку за прорвану павутину і ревізія городу з несміливою квасолею. Сергійко відтирав п’ятак полою чистої ще зранку сорочки, від чого сорочка швидко забруднилася, а монета виявляла все більше цікавих деталей на видраєному боці.

            - Мотю, ти тільки поглянь! – хотів розділити з приятелем щастя малий, але, озирнувшись, цуцика поряд не знайшов – той десь зник.

            - А-а, пішов поспати, - майже обурився хлопчик, - я ось тебе розбуджу.

            Мотя був соньком, любив подрімати після трапези. Сергійка така звичка і дивувала, і дещо дратувала. Он і дідусь завжди вкладався після обіду на дивані, ніби „погортати газети”, навіть окуляри спеціально одягав, і за кілька хвилин починав так хропіти, що газети із шелестом ворушилися на його обличчі. Дід абсолютно серйозно пояснював, що лягає, аби зав’язалося сальце на животі, та сальце чомусь на дідовому животі так і не зав’язувалося: дід був худий, як скелет. Для Сергійка ж спати вдень було такою нудьгою, як і їсти. Ще зовсім малим він завжди вилазив зі свого ліжечка і вирушав досліджувати світ, а коли його знову намагалися приспати, сердито плакав. Отож, щоб він нікому не псував нервів, йому давно дозволили не спати серед білого дня.

-          Мотя, Мотя, на-на-на, - хитрував хлопчик, але собака ніяк не реагував.

Сергій упритул підійшов до гаражів, хоч і не любив цього незатишного місця у

дворі, але саме вузький проміжок між гаражними стінами слугував Моті домівкою.

            Гаражі лишилися ще з тих прадавніх часів, коли з вулиці у двір вели широкі в’їзні ворота, і чепурна асфальтова доріжка, облямована білими смужками. Один з гаражів, великий, мурований, з високою металевою брамою, служив притулком для „волги” Івана Івановича, колишнього мешканця будинку № 70, але Іван Іванович задовго до Сергійкового народження пішов у небуття, услід кудись поділася його „волга”, і кам’яний сховок без машини стояв зачиненою пусткою. Поряд причепилася дідусева саморобна халабуда з дощок, і в ній тихо іржавів його куций „запорожець” без начиння. Халабуда перехилилась убік, ніби горнучись до справжнього гаража, і відстань між ними небезпечно зменшувалася. Дашок дерев’яної хижки з’їхав уліво, отож у щілині між автобудинками можна було сховатися від негоди. А пристаркувате цуценя Мотя облаштувало тут своє кубельце, наносивши у тісний закуток ганчір’я та нехитрих собачих іграшок. Сергійко замостив відтулину між гаражами, щоб не задувало взимку, хмизом та своєю старою курткою, і вийшло навіть затишно.

            Дійсно, собака спочивав у себе вдома. Він так солодко спав, скрутившись калачиком, прикривши нечесаним хвостом кумедну мордочку, що Сергійкові стало шкода будити собача, і він, зітхнувши, поплентав за гаражі.

            Ні, без Моті якось одиноко. Дітей на подвір’ї не було, не було й дитячого майданчика. У будинку з давніх давен проживало кільканадцятеро дружніх сусідів, і усі вони дожили до вельми шанованого віку. Іноді до когось приїздили діти, але то все були дорослі дяді й тьоті, котрі не виявляли до малого цікавості, та і йому було байдуже до них. Інколи, особливо – під вечір, коли пенсіонери звичайно сидять перед телевізорами, у глухому дворі з’являлися непрохані гості. То були зграйки чужих підлітків, які ховалися тут від батьків, щоб на волі безкарно хильнути пива чи чого міцнішого і випалити по цигарці, вони, здебільшого, надовго не затримувались, але після їх набігів стіни ряхтіли новими непристойностями, квіти були витолочені, а трава прикидана сміттям. Інколи  п’янички до ночі товклися в альтанці, і якщо вони дуже шуміли, дідусь з вікна погрожував їм міліцією і витверезником. Але Сергійко з такими зайдами у дворі ніколи не стикався, бо потемну не гуляв.

            Без Моті хлопчик ще з півгодини без діла блукав у заростях, трохи пополов свій город, наївся досхочу недозрілих кислющих абрикос, хвилин п’ять читав новий напис на задній стіні чужого червоноцегляного будинку. Велетенські сині літери „ЦОЙ”, які хтось вивів за ніч, були ніби знайомими, але викладались у незнайоме слово, і Сергійко не міг його второпати. Хлопчик із серцем вирішив, що дідусь навчив його не всієї абетки. Дитяча допитливість привела його додому: кортіло подивитись у „Букварі” невідомі букви.

            Він за звичкою штовхнув двері у квартиру, котрі ніколи не зачинялись удень. Бо Сергійко не мав ключа. З тієї простої причини, що не доріс до замкової щілини.

            Але двері не відчинялись, як завжди, а стояли мертво. „Зайшов у інший під’їзд?” – запитав себе хлопчик, але такого з ним не траплялося, він був уважною дитиною. Притис до дверей вухо – усередині чулося кілька голосів: або дід з бабцею сваряться, або серіал увімкнено.

            Сергійко штовхнув двері ще й ще і, розлютившись, гупнув ногою. Звук вийшов гучний, вимогливий, у квартирі на мить стихло.

            Відчинили швидко.

-          Сергій?

У прорізі дверей стояла тітонька, висока та худа, в яскравому костюмі, з таким же

білявим волоссям, як і в Сергійка, тільки охайно зачесаним. Обличчя тітоньки було віддалено знайомим, нагадувало хлопчикові власне віддзеркалення.

-          Мама? – здогадався він.

-          Мама, мама, - загула невдоволена бабця, виглядаючи з кухні. – Мама, бачте,

до нас завітала. Приїхала, щоб тебе до міста забрати.

            Тітонька відступила на крок. Поступаючись йому місцем у тісному, як тамбур, передпокої.

            Хлопчина навмисне довго розстібав ремінці черевиків, бо не знав, як слід зустрічати незнайому маму, з котрою не бачився років зо два. Мама теж ніяковіла і, мабуть, соромилася крикливої бабусі. Сергійко присів навпочіпки, не наважуючись піднятися, торсаючи застібки на взутті і так, сидячи, помітив ще дві ноги, взуті у чималі білі кросівки. З цікавості хлопчик підвів голову. Над ним височів справжній велетень. Сергійко подивувався, що бувають такі здоровенні дядьки.

            - Будемо знайомі, -  здоровенний чоловік церемонно простяг велику руку і назвався дитячим іменем: - Толя.

            Сергійко руку потис.

            - Це твій новий тато, - прокоментувала бабця, як завжди, на повний голос, і трохи тихіше, саркастично додала, - тато Толя.

            - Ну, ма, - несміливо докорила тітонька, очевидно, що бабці вона побоювалася.

            - Ти мовчи, Катерино! – стара викотилась із кухні, і модна тітонька зіщулилася, предчуваючи лихе, але Толя вийшов наперед, заступаючи Катерину великим животом.

            - Спокійно, мамо, - він посміхався по-дитячому, а його широченна спина повністю закрила збентежену тітоньку,  заодно й спантеличеного Сергійка, від бабці, - чого нам сваритися? Давайте по-людському поговоримо.

            Толя чомусь на бабусю подіяв як заспокійливе. Та скинула фартуха і протрубила примирливо:

-          То чого товчетесь у тісняві? Йдіть до кімнати. Буду годувати – ви ж з дороги.

Усі посунули до вітальні.

Дід сидів у кутку дивана, тримаючи стосик газет на колінах. Вигляд у нього був

стурбований, окуляри висіли на кінчику носа.

-          Чого ти, як привезений? – гримнула на нього бабця. – Стола розклади.

І звеліла гостям:

- Сідайте!

Катерина сіла на краєчок крісла, а Толя гепнувся на диван, увігнувши пружини,

котрі приречено скреготнули від такої зневаги й ваги.

            Сергійко м’явся на порозі.

-          А мені що робити? – спитав у бабусі.

-          А тобі, Серього, - обізвався Толя, - збиратися до Києва.З нами поїдеш, додому.

-          Може, він не захоче, - буркнула стара.

-          От-от, - сухо додав дід, ладнаючи стола. – Він з нами звик, ми йому і за маму

його непутящу, і за тата були усі ці роки.

            Катерина тихенько зарюмала в кріслі, і Сергійкові стало її жаль, бо сам він плакав украй рідко, тільки тоді, коли відчував справжнє горе. Він підійшов до малознайомої мами і невпевнено погладив її  волосся, не знаючи, чи можна так чинити. Мама притисла Сергійка до себе і заревла по-справжньому. Сергійку теж защипало в носі, і він стримувався, геть розчулений не дуже зрозумілим почуттям, щоб і самому не заплакати.

-          Ну от, усе ясно, - мовив Толя, - збирайся, Сергію.

-          Поїдеш з нами, синку? – крізь сльози запитала мама.

Сергійко не знав, що й сказати. Мама йому сподобалась, і величезний Толя – ніби

теж. А як же дідусь і бабця? Як не звіданий до останніх куточків двір? Як же Мотя?

І нащо взагалі їхати до Києва. Адже пречудово можна жити гуртом тут?

            Доки хлопчик розмірковував, дорослі схилялися до думки: Сергійку слід бути у сім’ї, значить, їхати. Бабуся була, ніби сама не своя, не кричала і не командувала, мовчки носила тарілки і ставила  із стуком їх на стіл. Дідусь і Толя мирно гомоніли на дивані. А Сергійко і не пам’ятав, як опинився на маминих колінах, отямився від того, що йому стало  затишно в її обіймах, і пахощі її парфумів були солодкими-солодкими. Мама поцілувала його у вихор на тім’ї, її поцілунки ніжно лоскотали і навіювали сон. І Сергійко заснув.

            Київ снився хлопчику таким, як він бачив його на малюнку в „Букварі”: панорама Дніпрових круч, золотоверхі церкви, а вище, у небі, сяє металевим блиском Тризубець – герб України, і на пергаменті з печаткою – Гімн України. Гарно, ошатно, точно, як у книжці для першокласників. Дідусевий голос читає напис угорі сторінки: „Київ – столиця України”.

-          А де Мотя? – раптом прокинувся. – Мотю візьмемо з собою?

-          Мотя – це хто? – поцікавилася мама.

-          Це його ліпший друг у дворі, - поспішив пояснити дід. – У Києві такого точно

не знайдете.

-          Мотя? – втрутився Толя. – Дівчинка, чи що?

-          Хтозна, чи дівчинка, чи хлопчик, ми ніяк не второпаємо, - встрягла й бабця, -

мочитися присідає акуратненько так, як дівчинка, а цуценят немає.

            Толя зареготав, аж диван застогнав під його огрядним тулубом. Захихикав  і дід, засміялися мама й бабуся.

-          Собака? – уточнив Толя, ще сміючись.

-          Ага, собака. Законний, розумний... – натхненно почав Сергійко.

-          Розумію, - посерйознішав новий тато. – Але тут така делікатна справа.... поки

що не можна нам собаку брати.

-          Чому?

Толя з Катериною обмінялися швидкими ніжними поглядами, і бабця, жінка

уважна й досвідчена, розцінила їх правильно.

            -     Дитинку чекаєш? – звернулася до доньки.

            -     Так їде Мотя з нами? – ізнов нагадав Сергійко, нічогісінько не тямлячи з дорослої розмови.

            -      Нащо тобі отой шолудивий? У тебе скоро братик буде чи сестричка, - підказав дід.

            -      А Мотя ж як? Їде він чи ні? – почав нервуватися хлопчик.

            -      Годі вже про Мотю! – звеліла бабуся, в неї знову прорізався командний голос. – Краще біжи, збирай свої речі. Сьогодні мають тебе забирати, - і відвернулася, ховаючи сльози.

            Сергійко зліз з маминих гострих колін, які, щоправда, трохи намуляли худий дитячий задок.

-          Уже сьогодні? – украй розтривожилася дитина. – А що ж брати?

-          Можеш нічого й не брати, ми тобі все необхідне купимо, - повідомив Толя, - і

одяг, й іграшки, й книжки. І комп’ютер.

-          Комп’ютер! – видихнув Сергійко. – Класно! Тільки я все-таки візьму дещо.

-          Давай, - згодився Толя.

Малий поспішив до ящика з іграшками.

Пройшла, може, година, або й дві, дорослі торохтіли у вітальні, а Сергійко в

маленькій кімнаті перебирав свою скарбничку, розподіляючи потрібне й зайве на дві купи, і купа необхідного вдвічі перебільшувала купу непотребу. Коли до кімнатки увійшов Толя, Сергійко показав йому свій вантаж. Новий тато оцінююче оглянув Сергійкове манаття.

-          Нормально. У багажник влізе, - і весело наказав: - Ну, поїхали.

Бабця схаменулася, почала бігати, кричати, метушитися. Сергійка у чотири руки

(мама теж узялася) витрусили з сорочки і шортів, умивали, одягали у щось противно чисте, нове й не дуже зручне, причісували його неслухняну чуприну. І всі прожогом, з біганиною і переполохом, із слізьми, обіймами і бабиним лементом гуртом вискочили з дому, несучи чепурного Сергійка по черзі на руках, тягнучи торби, якісь ковдри, і так, циганським табором, перетнули подвір’я і викотилися на вулицю.

            Під парканом стояла довга срібляста машина, справжнісінька іномарка, Сергійко бачив такі інколи на дорозі, піддивляючись у шпарину в паркані. Хлопчик захоплено спостерігав, як Толя натис якусь кнопочку на маленькому пристрої, причепленому до ключів, і машина, коротко нявкнувши, блимнула фарами.

-          Сідай, - Толя м’яко підштовхнув малого.

Сергійко обережно сів на шкіряне сидіння і зацікавлено роззирався. „Класно”, -

вирішив він.

            Ще хвилин десять вантажились, прощалися, дідусь з бабцею, хряпаючи дверцятами, один по одному залазили в салон автівки, горнучись до онука, дідусь коловся небритою щокою, бабуся замочила його слізьми і, врешті Толя сів за кермо, мама примостилася біля хлопчика, і машина стиха загула.

-          Ой! – верескнув Сергійко. – Ой! Стійте! Де Мотя?

Він миттю вискочив з машини, перестрибнувши мамині нагострені коліна, і

перелякані дід з бабою ледве встигли перехопити його біля хвіртки. Мотя сидів, ховаючись у красолі, боязко дивився з-під закудланої вовни на Сергійка і не наважувався підійти: короткий собачий розум підказував йому не наближатися – від дорослих, що оточували його приятеля, віяло ворожою байдужістю.

-          Мотя! – кричав хлопчик. – Ось ти де! Я без тебе не поїду!

Бабуся тримала його за плечі і намовляла:

-          Не можна, Сергійку, не можна. Хай Мотя з нами залишиться.

Хлопчик заплакав.

З машини важко виступив Толя й навис над дитиною.

- Зрозумій, Серього, зараз – не можна, - терпляче пояснював.

- Через рік-другий ми тобі купимо справжнього собаку, породистого, - обіцяла

мама, присівши біля заплаканого Сергійка.

            - Не хочу справжнього. Хочу Мотю, - ревів Сергійко і, вирвавшись, побіг у двір, і Мотя рвонув йому назустріч, пересиливши острах.

            Їх ледве розвели у різні боки. Сергійка посадили у машину, де він ще схлипував, а Мотю дідусь загнав на подвір’я, защіпнувши хвіртку.

            - Їдьмо, Толю, їдьмо, - попросила Катерина, і машина зрушила, викотилася на дорогу і дедалі швидше-швидше – вилетіла за місто.

            Сергійко сидів похмурий, зрідка зітхав і мовчав, хоча мама щось у нього запитувала, щось розповідала штучно веселим голосом, намагаючись розрадити дитяче горе.

            Толя теж спохмурнів, учепившись у кермо, і навіть його широченна спина промовисто виказувала зіпсований настрій. Він час від часу переводив погляд від дороги  на дзеркальце, налаштоване так, щоб бачити дитяче личко. Симпатичне Сергійкове личко ставало дедалі серйознішим, а в сірих оченятах хлюпала сльозами журба. І хоч як Катерина не дзвеніла до синочка синицею, хлопчик не відволікався від своїх гірких думок.

            Через півгодини путі на київській трасі Толя розвернув машину.

-          Що, Толю? – здивувалася Катерина. – Щось сталося? Щось забули?

-          Аякже! – весело обізвався татко, повертаючись до Сергійкового міста. – Мотю

ми забули. Як же ми без Моті? 

Марина Музика

Серія КВ, реєстр. номер 16084-4556 ПР. Рік видання двадцять перший. Постановою президії ВАК України від 9 квітня 2008 року за № 1-05/4 журнал внесено до переліку наукових фахових видань України, у яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних робіт з історії, філології, політичних наук, мистецтва та культурології.