Дарина Бутко (Сухоніс) "Доня"

«Випадок змінює усе»

Чорна іномарка розрізала теплий асфальт. Сонячні промені скупчувались на лобовому склі, намагаючись розгледіти пасажирів через тоноване скло

Їх було двоє. Дівчина, років п’ятнадцяти чи шістнадцяти (насправді їй було всього чотирнадцять, просто виглядала вона дорослішою) крутила кінчики темного волосся, зібраного у хвіст на потилиці. Їй було нудно так довго їхати, а за віном були лише одноманітні степи, соняшники чи чагарники. За кермом сидів її батько. Він зосереджено вдивлявся у дорогу, іноді поправляючи своє чорне кучеряве волосся, яким він завдячував турецьким прадідам та прабабусям.  Так само, він завдячував їм і ім’ям – Давид. Мати дуже любила це ім’я, і дуже хотіла сина. Її бажання поєднались.  Давиду був тридцять один рік, але він вже мав таку дорослу доньку. Пояснювалось це просто – вона народилась, коли батьки як раз закінчували школу.  Через два роки мати дівчинки захворіла, їй зробили операцію, але це не допомогло. З дев’ятнадцяти років Давид був самотнім батьком. Це пояснює, чому Зоя стала такою примхливою, розпещеною дівчинкою-підлітком. Батьків бізнес дозволяв купувати багато гарного одягу, два йоркширських тер’єра, найновіші мобільні телефони, м’які іграшки та ще безліч всього того, що так було потрібно у чотирнадцять років.  Давид розумів, що виховує дочку ніби рідкісну рослинку, але все одно вбачав, що вона не надто вже і зіпсована батьківською любов’ю: гарно вчиться, в неї є бажання відвідувати музичну школу, багато читати, писати вірші і рожевому блокнотику. Але він помічав, як дивились на його дочку сусідські хлопці  і з острахом відчував – зовсім скоро прийде час для закоханості, нічних клубів, смс-повідомлень та телефонних розмов до ранку та сексу. Останнє змушувало його здригатися. Він понад усе боявся, що його донька піде його власною дорогою - закохається у школі і рано завагітніє. Звичайно, він зможе забезпечити їх усіх, але це страшно, неправильно, особливо для дівчини. Йому простіше – він просто став молодим батьком, зміг реалізувати свої амбітні плани, і тепер його черговий новий автомобіль  розсікає вечірнє повітря. Багатьох дивувала його історія, надто коли вони бачили їх з Зоєю разом. Деякі хворобливі уми вбачали у ньому педофіла, такого собі заможного звабника юної Лоліти.  А Лоліта  давала привід – вже почала трохи підфарбовуватись, носила модний одяг (закороткі спідниці та шорти-труси – як здавалося батькові) і вже майже рік, як придбала свій перший бюстгальтер. А Давид був стрункий, кароокий молодий чоловік, з чорним хвилястим волоссям і дорогим автомобілем. Звідси і плітки. Але чомусь пліткарі уперто не помічали схожість батька і дочки: Зоя була темноволоса і темноока, як батько. Її шкіра була також кольору легкої засмаги. Турецькі прадіди перемогли русяву косу її матері. 

«Пах!» - Зоя надула рожеву кульку з гумки і вона вибухнула, трохи заляпавши їй ніс. Цей звук перервав роздуми Давида.

-          Довго ще? – запитала Зоя з надією

-          И ж сама захотіла до неї на день народження, от і терпи – відповів він.

Вже годину вони їхали за місто, на день народження до Зоїної подруги Каті. Катині заможні батьки вирішили організувати вечірку на дачі, найняли весь необхідний персонал. Улаштували такі собі «солодкі п'ятнадцять» де буде багато пафосу, гарної їжі і дико дорогий подарунок від батьків у кінці під акомпонимент колективного «О-о-о!!!!».

-          Зараз переїдемо через село «Песиголовці», а далі кілометрів 6-8, і буде дачний кооператив -  озвався Давид.

Попереду з’явився дорожній знак, сповіщаючи про те, що вони в’їжджають у село, з дивною назвою «Песиголовці». Це місце дуже контрастувало з кооперативом  «Рубін», куди вони їхали. У «Рубіні» була купа нових котеджів, охорона на в’їзді, фонтани, басейни, а у декого навіть приватні конюшні.  У «Песиголовцях» був газ і водопровід, школа, один клуб, де місцева молодь по п’ятницям приходила на дискотеку, декілька приватних кіосків та два сільпо. А загалом, звичайні хати, хоча в цьому селі не було видно нових забудов чи дач. Давид, звіряючись з навігатором, повернув ліворуч, заїхавши на головну вулицю. Праворуч показався кіоск. Така собі металева конструкція, де продають перш за все горілку на розлив, а також кока-колу, чіпси, вермішель швидкого приготування, шоколад, гумки та все те, від чого легко утворюється виразка. Ну, і звичайно, пиво та слабоалкогольні напої. Побачивши кіоск, Зоя одразу смикнула двері машини, ледь батько встиг пригальмувати:

-          Я куплю «Коли»! – радісно повідомила вона, і побігла, здіймаючи пилюку новими босоніжками.

Батько не встиг нічого сказати, лише повернув праворуч і став біля великої вишні. М’які сутінки спускались на село. Було чутно спів коників, а спека аж бриніла в повітрі. Зоя стояла, роздивляючись асортимент кіоску.  Батько зауважив, що вона вдягла чергові шорти-труси, та затісну (як на його думку) футболку. Звичайно, вони їдуть вдвох туди (для батьків буде окреме приміщення для святкування), але все одно.

З бічної вулиці вигулькнула компанія. П’ятеро хлопців, років сімнадцяти – вісімнадцяти. Такі собі місцеві авторитети: спортивні костюми (в таку спеку!), футболки та майки, обов’язково заправлені у штани та невиразні сандалі. У одного з них, який йшов трохи попереду, до резинки штанів був прикріплений шкіряний чохол з мобільним телефоном – неймовірно цінний та важливий аксесуар. Хлопці лузали насіння, сміялись та плювали у пилюку. І ось вони помітили Зою.

-          Дєвушка, а вашей мамє зать не нужен? – проспівав один.

Давида мов струмом вдарило. Він швидко відстібнув пасок безпеки і вийшов з машини. Але до кіоску було метрів  двадцять, а хлопці були певно на підпитку, бо одразу почулося:

-          Так ти нє мєсная! В таких шортиках! – всі п’ятеро загиготіли, а той, що був з мобільним телефоном на поясі, простягнув руку і почав обіймати Зою.

Дівчина заципиніла від страху. Хто б не був у середині кіоску робив все, аби не втручатися.  Давид нарешті прибіг на місце і одразу схопив дочку за руку.

-          Е, пацанчик, ти шо делаєш?  Не видеш, ми с девушкой общаємся! – сказав «верховний гоп» і смикнув Зою за руку.

Давид піддався імпульсу і різко розвернувшись, вперіщив хлопцеві кулаком в обличчя. Той впав у пилюку, з носа потекла кров. Не роздивляючись далі, Давид бігом потяг перелякану дочку в машину.  Позаду них чувся галас, тупання. Коли вони сіли в машину, ключ, як це буває в тупих американських фільмах жаху, випав зі свого надійного гніздечка. Давид гарячково намацував його на підлозі.

-          Сука, блядь! Он меня ударил! Падла, я его прибью! – оклигавший «верховний гоп» з друзями стояв вже за метр від машини.

Раптом  дві каменюки вдарили по лобовому склу та дверях. Зоя від жаху закричала, а Давид, нарешті, намацав ключа та завів машину. Але в останню мить один з молодиків встиг проколоти шину ножем.

Давид цього не помітив, він чимдуж тиснув на газ, їхав, не розбираючи дороги. Зоя почала плакати і вибачатися., що пішла у клятий кіоск. Попереду з’явилися обриси річки – Давид зрозумів, що зробив хибний поворот і відчув, що заднє колесо пробите. Він зупинив машину і вимкнув фари.

-          Тату, що ти робиш?! – з жахом мовила Зоя – нам треба тікати! Вони нас наздоженуть!

-          Колесо пробили, далеко не поїдемо. Я зараз швидко заміню і виїдемо звідси - зосереджено відповів він і дістав мобільний. Мережі не було.

-          В тебе телефон ловить?  - намагаючись не нервувати, спитав він.

-          Ннні! – затинаючись, відповіла вона. Сльози знову і знову набігали на її обличчя.

-          Зоя, не плач! Сиди тихо, я зараз заміню колесо! – Давид вийшов з машини і відкрив багажник. Якщо чесно, йому ще не доводилось отак замінювати колесо, десь у лісі та й ще на швидкість. Через п'ятнадцять хвилин він зрозумів, що робив не так, аж раптом десь у горі на дорозі почулося:

-          Нєт, блядь, я тебе говорю, Анька сказала они сюда поехали! Далеко без колеса не уедут!  

У Давила все в середині похололо.  Він розумів, що за хвилину нове колесо на місце не поставить. Швидко і зосереджено взяв свої старі кросівки з багажника та Зоїну сумку, тихо відкрив двері і прошепотів:

-          Нічого не кажи, бери мене за руку! Нам швидко треба йти! – Зоя ледь стримала крик жаху, бо почула хрускіт гілля та голоси. Вона швидко вилізла з машини і вони спустились вниз, до річки. Через кілька тягучих хвилин почулося:

-          О, я ж гаварил вам! Вот машина етого мудака! – засміявся «верховний гоп». Потім почувся дзвін розбитого скла – машину трощили чимось важким. Потім тиша – певно дивились, чи нема чогось цікавого в середині.

-          Далєко нє убєгут! – сказав інший голос.

-          Они же нє мєстниє, я єтого мудака прибью!- тонка натура «верховного гопа» не могла пробачити такий ніщивний удар в обличчя на очах у побратимів. Тим паче, що влітку в неділю ввечері в селі робити нічого, а от перспектива «побити мудака» була заманлива.

-          Сєрий, там с ним еще тєлка! – звернувся ще один новий голос, до «верховного гопа».

-          Ну ,а тєлка с нами погуляєт! – відповів Сєрий. Усі дружно засміялися.

 Не важко було здогадатися, який зміст вкладено у таке просте слово, як « погуляє». Давид не вірив в абсурд дійсності. Вони з дочкою принишкли в кущах біля річки. Зоя тряслась, наче від холоду. Давид був впевнений, що таке буває у безглуздих голлівудських фільмах, але не в житті. «Вони ж ще діти!» - подумав він. Так, діти, жорстокі, ніж будь-які дорослі. Діти, що заздрять, прагнуть чогось, живуть за власними законами у напів-глухому селі, де є лише можливість пити та ходити на дискотеки, аби помацати місцевих красунь.

-          Так етот казєл какой-то черномазий – раптом озвався Сєрий. Його підтримали мугиканням.

-          Нєнавижу хачєй! – мов заклик до бою, крикнув «верховний гоп» - ти і Чєрєп  туда, ми пойдем верхом. Далеко не убегут, бляди!

Давиду здалося, що це страшний сон. Купка злих молодиків з паростками неонацизму полює на них у невідомому селі? Це повинен бути сон!

Коли голоси стихли, Давид швидко перевзувся, викинувши дорогі шкіряні туфлі у річку. Зоя зробила те ж саме, діставши кросівки з сумки. Годі було і сподіватися, що зв'язок на телефоні з’явиться. Вони були у темному яру, біля річки. Поблизу не було видно навіть асфальтованої дороги.

-          Йдемо понад річкою – прошепотів батько. Зоя мовчки кліпнула очима на знак згоди.

Вони йшли повільно, не вмикали навіть підсвітку телефонів, аби не привертати уваги. Давид сподівався, що вони нарешті вийдуть на сільську вулицю, зайдуть у перший же будинок. Він вигадає, що він потрапив у аварію, заплатить господарям (гаманець був у кишені) і вони подзвонять  батькам Катерини і їх врятують. «Аби тільки не потрапити до будинку одного з хлопців!» - мов лезом порізала його думка. Оце була б іронія у стилі Голівуду! Він одразу згадав фільм, який дивився нещодавно - « Райське озеро», в якому пара закоханих була замордована компанією місцевих підлітків через прикру випадковість. Але це Голівуд, фільм жаху, сценаристи, які зробили все, аби вам було страшно. А це життя, українське село і компанія гопників, що живуть по своїм законам. То, де фільм жаху?

Через хвилин тридцять вони побачили, що між деревами є просвіт, ніби дорога. Тихо піднялись туди. Це, певно, був кінець села, бо десь вдалині рідко світили фарами машини, а обабіч сільської дороги стояли покинуті недобудовані будинки – можливо дачний кооператив, що так і не народився.

-          Пішли вперед, можливо там є дачі – сказав Давид. Він скоріше відчув, ніж почув за спиною:

-          Опа! А кого ми видим! – Сєрий з другом наближався з лівого краю, де було величезне поле соняшників.

Стиглі соняшникові голівки хрустіли під їх важкими кроками. Хлопці перейшли на біг. Давид стиснув руку Зої, і вони побігли вперед. В цю хвилину чоловік подумки зрадів, що кинув палити. Але «верховний гоп» з другом, не зважаючи на випитий алкоголь та дешеві цигарки не відставали. Їх поодинокі матюки лунали загрозливо близько. Давид різко повернув праворуч і потрапив на вулицю з недобудованими будинками та дачами з темними вікнами. Господарі вже поїхали додому, бо завтра робочий день. Пару хвилин вони петляли вулицями. Було дуже темно, але Сєрий з другом орієнтувались на шум і не відставали. Коли Давид втратив відчуття часу, а десь під ребрами кололо так, що аж очі вилизали, вони побачили вулицю, на якій горіло світло у декількох будинках. «Все. Врятовані!» - подумав він, і озираючись, потягнув дочку до першого ж освітленого будинку. Сєрий певно втратив слід, бо поки що їх не було чути. На диво, залізні ворота були відкриті. Батько з дочкою зайшли в двір, тихенько зачинивши за собою ворота. Двір був гарний, відчувалося що будинок нещодавно побудовано. Вони підійшли до дверей і подзвонили. Майже одразу двері відкрилися – молода білява дівчина з подивом дивилась на них.

-          Вибачте, ми потрапили в аварію біля річки, машина геть зіпсована, чи можемо ми від вас подзвонити? – Давид намагався говорити серйозно та переконливо. Його розповідь добре ілюструвала перелякана Зоя з розбитими колінами (Вона двічі впали під час останнього марафону з Сєрим та його другом)

-          О господи! Звичайно, заходьте! – дівчина стурбовано подивилась на Зою і одразу побігла на кухню – певно за аптечкою.

Через кілька хвилин виявилось, що тут мобільного зв’язку не має, бо станцію тільки планують поставити. Марина, так звали хазяйку будинку, дочка заможного пана, що полюбляє риболовлю, тому і побудував цей міні-палац недалеко від річки. Зараз батьки на відпочинку і приїдуть лише завтра ввечері. На питання, чи не страшно Марині тут самій, вона відповіла, що будинок під’єднано  до охорони. Це суттєво заспокоїло Давида. Він вирішив трохи скористатися гостинністю Марини, аби вирішити, що робити далі. Зоя вечеряла у позиченому пухнастому халаті з зеленими колінами ( бо йоду не знайшлося).

Через півгодини Зоя вже спала на горі у спальні – дався в знаки тяжкий вечір. Давид був більш-менш заспокоєний (особливо коли хазяйка зачинила важкі металеві ворота на ключ) і сидів на дивані, допиваючи другу склянку люб’язно запропонованого віскі. Марина сиділа навпроти і мовчки його розглядала. Дівчині, вихованій мелодрамами та журналом «Cosmopolitan», він здавався романтичним молодим героєм, таким собі Джоні Депом що врятував красуню (в даному випадку – дочку) від смерті. Такі думки підсилювала екзотична зовнішність чоловіка, його схожість з голлівудськими мачо.

Давид мовчки пив віскі і продумував одразу декілька варіантів їх з Зоєю майбутнього, можна було б дочекатися батьків Марини або спробувати зв’язатися з кимось з міста. Але сил робити це в цю саму хвилину не було. Тим паче, Зоя спала в безпеці, а він також був надто втомлений.

Марина розпочала бесіду ні про що. Розповіла про себе, питала щось про нього з дочкою. Давид відповідав ввічливо, вбачаючи зацікавлений погляд дівчини. Вона також пила віскі, і це ясно позначилось на обличчі: погляд був трохи масний, посмішка розслаблена. Через пару хвилин вона вже підсіла до нього ближче на диван.

Зоя прокинулась. Їй наснилась довга дорога, ніби вона біжить. Вона рвучко сіла – незнайома кімната. Дівчина одразу згадала все і злякалась, а потім заспокоїлась, що все закінчилось. Їй захотілось побачити батька, поїхати з ним додому і забути про все. Вона швидко відбігла з кімнати і почала спускатися дерев’яними сходами. На останній сходині вона завмерла і подивилась на диван: її батько сидів, а Марина тягнулась до нього всім тілом. І ось вона його цілує, він ніби і не пручається. Ось його рука смикається, він кладе її на плече дівчини.

Ревнощі! Вперше в житті Зоя відчула смак ревнощів. Ніби істота з гострими пазурами дряпає їй горло і спускається все нижче і нижче. Вона подумки зненавиділа Марину. Це її батько. Тільки її. Вони завжди разом, вони стільки всього пережили разом. Сльози бризнули з очей і змішались з відчуттям нещодавньої пригоди, і Зоя закричала:

-          Тато! Ти казав, що любиш тільки мене!!! – Давид аж підскочив.

Романтична мить була зруйнована, хоча він навіть не жалкував. Побачивши обличчя доньки, йому чомусь стало соромно. Поки він швидко обходив величезний шкіряний диван, Зоя вже встигла вибігти на вулицю. Ключ стирчав у воротах. Вона одним рухом його повернула і вибігла в темну страшну ніч…

 

***

Струнка, ще досить молода жінка, сідала в поїзд метро. На щастя, було вільне місце. Вона поклала сумку собі на коліна. У протилежному вікні віддзеркалювалось її відображення: коротке чорне волосся, шкіра, кольору легкої засмаги та очі. Завжди сумні та втомлені очі. Вона була б красунею, якби не довгий шрам на щоці. Такий самий шрам на грудях ховала кофтинка та зелений шарф. Вона машинально пригладила одяг, ніби побоюючись, що хтось його помітить.

Сім років тому ця жінка, ще дівчиною потрапила в страшну історію. Через сварку з батьком побігла вночі на вулиці, а там зустріла п’ятьох хлопців. Ранком, її закривавлену і ледь дихаючу, знайшла у себе на городі баба Зіна. Це було диво, справжнє диво, що вона вижила після зґвалтувань та жорстоких побоїв. Вона пролежала у лікарні майже місяць. Душевні рани були не виліковні. Той темний серпневий вечір став останнім, коли Зоя бачила свого батька.

Поїзд загуркотів, двері зашипіли і відкрились. Зоя долонею швидко витерла очі і вийшла з вагону. Один випадок змінює усе. 

Дарина Бутко(Сухоніс)

Серія КВ, реєстр. номер 16084-4556 ПР. Рік видання двадцять перший. Постановою президії ВАК України від 9 квітня 2008 року за № 1-05/4 журнал внесено до переліку наукових фахових видань України, у яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних робіт з історії, філології, політичних наук, мистецтва та культурології.