Новини журналу "Бористен"

ОСКАЛ ШОВІНІСТА

"Нас, росіян, вивихнула татарщина... Як тільки росіяни відкриють, що українці - то інший народ, закінчиться й імперія... Ніщо так не дратує, нас, росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни і визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Владімірщиною та Рязанщиною, але ніяк не на рівні відносин двох різних народів".

Взято в російського автора з Інтернету за адресою: shiropaev.livejournal.com

 Сімферопольська газета «Кримський телеграфь» вирішила збагатити українську мову і навіть створила кілька неологізмів імені Марії Волконской - редактора цієї шовіністичної рептильки на Кримському півострові. Ось перли із цієї рептильки, яка своїм читачам подала ось такий російсько-український словничок: зажигалка- спалахуйка, акушерка- пупорізка, бабочка - залупівка, ліфт – міжповерховий дротохід, зеркало- пикогляд.

 Із часопису «Крымский ТелеграфЪ» № 186 від 22 червня 2012 року.

 В українців ще з Київської Русі повелося, якщо ( дозволю собі процитувати „Крымский телеграфь") у голові в якоїсь особи загоряється „спалахуйка" чи загальмовується „залупівка", то українці в цьому випадку кажуть: очевидно, перед цим я юшку їла. На „великом и могучем" ці слова звучатимуть більш ментально і в стилі московської мови: "Наверно, перед этим я уху ела". Це до слова про могутність московської мови. Можна, звичайно, й ще, уподібнившись до Марьи Волконской, навести інші кілька аналогічні переклади з української на московську. Скажімо, два слова українською - підпис справи - московською в устах Марьи Волконской це звучатиме поетичніше - подпись дела. Від себе додам, це, вочевидь, Марья Волконская „ударила по газу" у редакції „Крымский телеграфь", перед тим, як друкувати ту свою „залупівку".

Що ж до слів „ліфт" і „акушерка", то малоосвіченій мадам Волконській хотів би нагадати, що це такі самі московські слова, як автор цієї репліки - польський ксьондз чи татарський муфтій. Перше, ліфт - слово англійське. Буквально – підіймати.  Акушерка - французьке. Дослівно - народжувати.

 Я вже не згадую слово „сравні", яке чомусь в російській мові досі пишеться разом і без знака запитання. Але я згадую (до відома, напівграмотної рептильки) свого викладача КДУ імені Т.Г. Шевченка з „русского языка" Василя Івановича Маслова. Він нас , студентів, запевняв, що в московській мові нема жодного московського слова. Усе запозичене. В українській так само, але хоч із десяток є рідних слів й півсотні українських зворотів та звернень. У московській однаково: люблю... Люблю випить, люблю бабу і люблю на унітазе посидеть. Все люблю. І „родіну" також, як і сидіння на унітазі.

 Коли в українській назви місяців зрозумілі й дитині - травень, квітень, липень чи серпень, коли зацвітають квіти чи зеленіє трава, чи духмяно пахне липа, і час жнив, то в Московії усе запозичене: від Юлія Цезаря до Октавіана Августа, які до Московії мають більш віддалене відношення, аніж папа (французьке) і „тятя" (московське, від українського – тато).

Прибежали в избу дети.

Второпях зовут отца:

«Тятя! тятя! Наши сети.

Притащили мертвеца".

                   (О. С. Пушкін)

„От татарских князей и мурз, в летописях прозваных мордовскими князьями, произошло столбовое дворянство, - все эти князья Енгалычевы, Тенишевы и Кугушевы..."

  Це вже А.П. Платонов.

 Звичайно, дуже не хочеться будь-кому в цьому насущному світі опускатися до такого примітивного рівня, як опустилася еМ. Волконская у своїй рептильці. Слово „газета" не пишу, бо воно також не московське, а італійське. По-нашому - часопис. Те, що ця, з дозволу сказати, дама від примітивної філології розписалася в расовій ненависті - нам, українцям в Україні, вже не звикати. Те, що вона підтвердила, що поводиться на нашій землі і в нашій державі, як окупант чи гість - і це не потребує доведення. У державі, котра себе хоч трохи поважає, таку особу, безперечно, негайно позбавили б українського громадянства, не кажучи вже про перебування її на посаді. Це як мінімум. Як максимум - порушили б кримінальну справу за статтею 161 Кримінального кодексу України, де дуже чітко все прописано: за «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років".

 Хочу я побачити, як воно станеться насправді і чи в правовій державі ми живемо.

 Хотілося б іще сказати мадам Волконской, нагадати про фінські риси московського народу, які не мають нічого спільного зі слов'янством і тому московіти (переважно угрофіни й татаро-монголи) так вороже ставляться до українського. А, отже, до слов'янського. Наведу кілька рядків із лекцій професора Московського університету , історика Василя Ключевського. Ось ці слова: "Вопрос о взаимодействии руси и чуди, о том, как оба племени, встретившись, подействовали друг на друга, что одно племя заимствовало у другого и что передало другому, принадлежит к числу любопытных и трудных вопросов нашей истории. Но так как этот процесс окончился поглощением одного из встретившихся племён другим, именно поглощением чуди русью, то для нас важна лишь одна сторона этого взаимодействия, т. е. влияние финнов на пришлую русь. В этом влиянии этнографический узел вопроса о происхождении великорусского племени, образовавшегося из смеси элементов славянского и финского с преобладанием первого. Это влияние проникало в русскую среду двумя путями: 1) пришлая русь, селясь среди туземной чуди, неизбежно должна была путём общения, соседства кое-что заимствовать из её быта, 2) чудь, постепенно русея, всею своею массою, со всеми своими антропологическими и этнографическими особенностями, со своим обличьем, языком, обычаями и верованиями входила в состав русской народности. Тем и другим путём в русскую среду проникло немало физических и нравственных особенностей, унаследованных от растворившихся в ней финнов.

 В говоре древней Киевской Руси заметны три особенности: 1) она говорила на о, окала; 2) звуки ц и ч мешались, замещали друг друга; 3) в сочетании гласных и согласных соблюдалась известная фонетическая гармония: звуки согласные гортанные г, к и х сочетались с твёрдыми гласными а, о, ы, у, э и с полугласным ь, а зубные, или свистящие, з, с и ц и нёбные, или шипящие, ж, ч и ш - с мягкими гласными я, е, и, ю и с полугласным ь; сюда же можно отнести и мягкое окончание глаголов в 3-м лице обоих чисел (пишеть, иметь) . Следы этих особенностей находим в остатках древней письменности XII и XIII вв. В иностранных словах при переходе их в русский язык неударяемые звуки а и е заменялись звуком о: Торвард - Трувор, Елена - Олэна. Киевская Русь сочетала гортанное к с твёрдым ы, а зубное ц или нёбное ч - с мягким и или ь: она говорила Київ, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики, требовавшей, чтобы к при встрече с и перезвуковывалось в ц или ч: отсюда форма в одной южнорусской рукописи XII в. «Лучино евангелие» (от Луки). Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов, которые говорят: на полянци, козаче. Мы, великороссы, напротив, не сочетаем ц и шипящие ж и ш с мягкими гласными, говорим: кольцо, шыре, жизнь, и не сумеем так тонко выговорить соединённых с этими согласными мягких гласных, как выговаривает малоросс: отъця, горобця".

 Все це і більше – сказав московський історик В. Ключевський. Це підтверджує і Валентин Кожевников у своєму дослідженні „Сувора розмова про „язик" і мову". Ось він наводить приклад про древність української мови, яка формувалася тисячоліттями.

Мова – язик.

Розмова – бесіда.

Мовчки – молча, молчком.

Мовити - говорить

Мовлення - вещание

Мовний – речовий

Мовчати - молчать

Мовчання - молчание

Мовчазний - молчаливый

Домовленість - договоренность

Замовкати – замолчать

Змовлятися - сговариваться

Примовка - прибаутка

Мовляв - дескать

Скоромовка - скороговорка

Умовляти - уговаривать

Промовець – оратор( до речі, не російське слово - латиниця)

Промовистий - выразительный

Відмовляти- отвечать

Промовляти- произносить

Замовляти- заказывать

Змова- заговор

Безумовно – безусловно

Велемовний- словоохотливый

Намова- подстрекательство

Передумова - предпосылка

Передмова- пролог( до речі, слово грецьке)

Мовознавець - язиковед

Безмовний- безмолвный

Невгамовний- неугомонный

Обмова- клевета

Умовний- условный

Обмовляти – оговаривать

Зумовляти – определять

Немовля - грудной ребенок.

 Таких незлічених, далі пише Валентин Кожевников, однокореневих слів не має жодна мова світу. Ці словотвори, незважаючи на московські заборони, укази народжувалися упродовж століть. Але звідки такі тонкощі знати якійсь еМ. Волконській. До цього слід додати, що українська надзвичайно точна, образна, картинна. Візьмемо для прикладу слово „масло". Московською мовою необхідно для точності цього слова - „масло" додаткове обов'язкове пояснення: сливочное масло, растительное масло, машинное масло. Українська цього не потребує! Масло є масло (молочне, вершкове), а „растітельноє" - олія, машинне – олива або мастило. Те ж саме зі словом брак: московською брак (одруження), і московською брак - зіпсований товар, виріб. Українською одруження – це шлюб (від любити), зіпсований товар – оце брак! Таких прикладів десятки, якщо не сотні.

Познайомившись із оцим расовим, звірячим оскалом „Кримского тєлєграфа", можна сміливо сказати, що Волконська усіляко намагається ствердити, що „русскіє" ніякі не „браття "українцям. Їхні, за В. Ключевським, фінсько-монгольські риси проявляються в усьому. Оте вічне, за В. Ключевським, „поглощение чуди русью" їхнім ординсько-фінським генам не дає спокою. Вони досі вважають, переконані, що українці їх хочуть поглинути, окупувати, нав'язати все своє. Тому по-ординськи, чіпляючись за чужі землі, як за власні лапті, що сушать у чужій хаті, й верещать голосом волконських, що це - їхній дім, забуваючи, що примусова, злочинна депортація кримськотатарського населення, німців, болгар, греків із Кримського півострова й московське заселення півострова після 18 травня 1944 року є незаконним, диким, несправедливим, хижацьким. Вони, московити, – колонізатори, у третьому поколінні вже вважають себе корінним населенням цього півострова, як корінним населенням Кенігсберга – цього шматка споконвічної прусської землі.

 Це - ще одне підтвердження того, що в московитів до нас, українців, не вічна дружба, а вічний комплекс – утративши міфічний зв'язок із Київською Руссю - втратять „свою історію", написану німцем під керівництвом німкені - цариці. Тоді постане питання: хто ж вони і до якого берега їм прибитись, якщо український берег замаячить за далеким європейським обрієм.

 Ось найголовніша суть у ментальності московита, й переконливим свідченням цього є подібні публікації у цій фашистській (по іншому не назвеш) рептильні, яка претендує на назву часопису.

 Українська лексика у давньоруських пам'ятках (це за тим же В. Ключевським, петербурзьким академіком Пипіним, чи О.Шахматовим) й досі збереглася в українського народу: гребля, стріха, лагодити, лінощі, дивуємося, ліпший, яруга, туга, гримлять, полоняник, повінь, баня (рос. "купол" церкви) тощо. Від себе додам: від "Повісті временних літ", незважаючи на те, що її московити кілька разів під себе переписували, залишилися українізми: місяць (московською - луна з латинської), кінь(московською лошадь – татарське), сокира (московською – топор - невідомо звідки поцупили).

 В Ізборнику Святослава 1073 р. (до першого Московського улусу ще 200 років, ярлик на який видав татаро-монгольський хан - ОЧ.) зустрічаються такі суто українські мовні явища як чергування приголосних г—з, к—ц, х-с у давальному відмінку: дорозі, дівці, кожусі (пор. рос. дороге, девке, ). Не менший цінний матеріал підтверджують і дієслова: носить, косить, знаємо, ходимо (згодом у молодій новоутвореній московській мові з'являється з руської мови - носит, косит, знаем, ходим) і давня архаїчна форма майбутнього часу порівняно з московською: знатиму, читатиму, робитиму (пізніша московська - буду знать, буду делать, буду читать), що досі живе в українській мові, незважаючи на „теорії" й „винаходи" волконських і колісниченків.

Академік Агатангел Кримський стверджує, що "мова Наддніпрянщини і Червоної Руси часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості". Про сучасну російську мову А. Кримський писав: "Північ витворила свої власні язикові риси, чужі для Півдня і значно пізніше, наслідуючи древню руську мову Києва".

 Прочитавши наведену в першому абзаці гидоту на сторінках шовіністичної Кримської рептильки, можемо твердо сказати, що такі замітки не об'єднують народи! Після такого „писання" (московською – пісання від французької - пісюар) можемо стверджувати, що російський народ нам, українцям, не братній народ! Московити не гості, не люди, а окупанти, які не здатні генетично на будь-яку дружбу!

 Чи потрібно сьогодні наводити у цій статті понад двісті московських указів, постанов, розпоряджень, таємних порад, настанов, які видрукувані в усіх світах, про те, як ті московські „брати" знищували українську мову, „братнього" народу? Укравши навіть назву Русь, яка їм так не пасує, як узбецька тюбетейка на сідлі осла. В усьому відчувається штучність, неприродність. Навіть визначення національності у московитів – русскій. Це все одно, що німець має сказати: я - німецький, а татарин – я татарський, чи українець (русин, русич) - я український. У них навіть національності нема. Все збірне. Як московська соляночка. Зібрані з різних племен й асимільованих народностей. Тому вони й відповідали на запитання чужинців:

- Чиї ви?

- Русскіє.

 Тобто піддані руській державі. Київській Русі, яка їх освячувала й виводила в люди. У московитів, до відома Волконської (в якої, очевидною й прізвище також украдене, або штучно перейменоване заради красивості) усе крадене, загарбане, привласнене, конфісковане: від назви до мови, від культури до побуту. Починаючи від французького кошмар (по–нашому - жах) до супу, до папи (замість „щі" і „тяті)" до етажів (по-нашому поверх) до авансів, авангардів, авантюр, абордажів, абрикос, абажурів, ажурів, ажіотажів. Це, звичайно, типовий московський расизм! До речі, слово „расизм" також французьке, а дух рептильки „Кримского телеграфа" – шовіністично московський!

 Усі військові назви від німців: капітани, гауптвахти, штаб, шприц, штамп, штанга, агентура, майор, ад'ютант, штат, штрек, абзац, абонент, шлак, шлам тощо (цьому перечисленню немає початку й кінця). Музикальні терміни переважно від італійців: від меццо–сопрано до ажіо, сольфеджіо, сонет, адажіо, аварії, автостради, мезоніна. Від англійців - аврал, автомат і, зрозуміло, ліфт. Останнє слово аж ніяк до російського неологізму не вписується, як і бюстгальтер (нім.) у гаспажі Волконской. Щодо грецької, то перш за все - шизофренія, а там далі хоч греблю гати. А вже голландці під час „прорубки вікна в Європу", подарували московитам усю морську термінологію й навіть національний прапор (трикольор): шлюпка, шлюз, лоцман, мачта, рея, шпиль, матрос, шкот, шкіпер, брамсель, брам-стеньга, брандвахта, штопор, шторм, брандспойт, штурман і тут також нема ані кінця , ані краю. Далі йде суцільна латина - абсурд, абулія, анемія, амнезія. Одне слово, суцільний абсцес, як у голові Волконської. Решта від нас, русичів (русинів, українців), починаючи від понеділка (по неділі, а не по „воскресніку"), до чопорний - від чепурний (вніс у московську мову Пушкін, поема „Полтава" аж до сіна, сокири, долоні (длань, а не ладоні - вкрали і переплутали) і назв усіх  днів тижня. Особливо це помітно в „Повісті временних літ", незважаючи, що її московити кілька разів під себе переписували, все одно українізми залишилися: місяць(московською – луна, до речі, з латинської), кінь (московською лошадь – з татарської), кацап (різун, різник- з тієї ж татарської). Московською тільки топор і то невідомо звідки, московською кажучи, спиз...Вибачте, списали. Адмірал - з арабської, потім знову все татарське: дєньга, башлик, ящик, тьма, товар, товариш і сотні-сотні інших слів включно з ординським „ура", що в перекладі на нашу мову означає „смерть, убити" („Тюленя уроем с криком ура". Владимир. Даль) і з двоглавим орлом - гербом Чингізхана. Тільки з облізлим, оголеним і нічим не прикрашеним. Як монгольські степи.

 А загарбання?! Про це не я пишу. Про це свідчать московські класики. Скажімо, О.С. Грибоєдов „и покоренье Крыма". „Смирись Кавказ, идет Ермолов" - О.С. Пушкин, «Завоевание Сибири Ермаком» В.І. Суриков...

 Усе у них «завоеванія і покоренія». Одне слово, суцільна московська матриця (першоджерело) у, так званих русскіх, - і все іншомовне. Тільки ненависть до інших народів - сусідів (і не тільки!) від Московії. А ще безсоромність, цинізм! Бо ж усе запозичене. Все всмоктане. Все вкрадене. Все безцеремонно присвоєне і подається як і загарбанні землі „за ісконно русскоє". Хоч там тим «русскім духом»  і не пахло. Вони кажуть: це „язик Пушкіна". А я сумніваюся. Все у словниках іншомовного походження. Там уся московська мова. За винятком трьох десятків слів, що придумали інородці, які працювали в жанрі московської літератури: Пушкін, Достоєвський, Маяковський, Герцен, Чернишевський, Гоголь, Чехов Лермонтов, Некрасов, Бабель, Ільф і Петров та інші Катаєви, Далі та Безбородьки, Колчаки та Врангелі аж до Струве , Вітте і Текеллі.

 Та як копнути в корінь, то й там на пальцях чи не однієї руки можна знайти стовідсоткового московита. Такою ж, судячи з публікації московської ганьби, є і сама М. Волконская.

 Насамкінець хочеться додати уривок з листа Віталія Матяша до автора вище написаних рядків: " У 30-х роках минулого століття, коли процес українізації було припинено, а її авторів запроторили до концтаборів ГАЛАГу ("Розстріляне відродження"), вчителям російської мови й літератури з Москви було надіслано методичні матеріали для висміювання процесу українізації. Тоді вчителі російської мови на уроках пояснювали учням старших класів, що українська мова не функціональна, не милозвучна й не мелодійна і ніяка не солов'їна й таке інше. У методичках нарочито наводилися такі приклади - штучні словотвори філологами-шовіністами: електролампочка (рос.) - пухирець (укр.); фотографія (рос.) - мордопис (укр.); велосипед (рос.) - самопер (укр.) тощо. Діти реготали на весь клас, почувши такі жахи й відмовлялися, й соромилися своєї співучої мови. Отже кримська газета витягла цю ж "методичку" зі сталінських часів. То в якій ми тепер епосі живемо і в якій країні?"

 Р.S.

 Звичайно, пишучи ці рядки, я розумію, що опускаюся до рівня Волконської чи автора статті з українським прізвищем - яничара чи манкурта (якщо то тільки не псевдонім), що висміяв мову своєї матері на догоду політичним бажанням кримських імпер-шовінстів, або ще нижче – до московських спецслужб, котрі висівають ненависть у своїх інтернетівських коментарях до українського народу, як і деякі українці, що ловляться на ці провокації й відповідають їм взаємністю.

 Я розумію, що українська мова не потребує захисту. Вона древня, як світ, і це кожен більш-менш освічений розуміє. За винятком Вассермана чи Векслера, яким би розгадувати й надалі кросворди, а не вдаватися у філології чужих їм народів. Свідченням цього є великий українець Микола Васильович Гоголь, з „Шинелі" якого пішла російська література. Свідчення цьому й листи до мене перекладачки моїх романів Ніни Павлівни Дангулової (дружини Сави Дангулова), яка писала, що "російська мова часто безсила перед українською. У ній немає таких засобів і такого національного багатства, як це є в українській. Майже неможливо перекласти і донести до російського читача всі ті нюанси, відтінки, глибину змісту й картинність української мови, які є в творах Ваших, а особливо – у романах Євгена Гуцала - суто національних романах. Як ми не можемо передати так глибоко рядки Т.Г. Шевченка „Як умру , то поховайте мене на могилі", чи поетичне диво А. Малишка „Пісня про рушник", чи Ваші ніжно-пестливі „любонько, серденько", яких просто нема в нашій мові, так і не піддаються перекладові романи Євгена Гуцала „Позичений чоловік - скарбниця тисячолітньої української лексики, якесь дивовижне замилування красою мови, свідома демонстрація древності українських старовинних пісень, колядок („А ми просо сіяли, сіяли. Ой, див, Ладо сіяли...") прислів'їв, архаїчних слів, рідкісних зворотів. Такого мовного багатства я не знайшла навіть у великого Гоголя, якого безмежно люблю за його романтизм і міфічність казкового краю тих часів - України, яку не випадково хтось із наших російський класиків назвав „другою Елладою".

Олег ЧОРНОГУЗ