ПІЗНИЦЬКІ «ДЯДИНИ»

Спеціально для «Бористену»

Моїм полтавським глибинним Пізникам повезло в історико-культурному відношенні: як не знищували, як не нівелювали село, а майже до 60-х років минулого уже століття в селі ще жили, процвітали і вечорниці, і досвідки, і повні весільні обряди, та інші народні звичаї, традиції – оті неписані сільські Конституції, кодекси честі, практично знищені соціальні інститути життя сільської громади. Чи то глибинний пісенний край такий, чи оті сільські мудреці, народні філософи, землероби з прадідівського кореня, життєлюби берегли, несли і передавали своє природне єство, незнищенне, як «неопалима купина». А може, тому, що природні здібності, задатки реалізовувались саме в отих соціальних інститутах – на вечорницях і досвідках, де дівчата – майбутні господині – демонстрували своє вміння до рукоділля, свій художній смак, здатність до пісні, танцю, веселої розмови, вміння подати себе людям, гідно повестись в любому товаристві. А чи на весняних гаївках і інших календарно-звичаєвих масових заходах – щедрівках, колядках, весіллях, толоках, родинах, христинах. Саме там старше покоління демонструвало і показувало все краще, надбане віками, а молодше – підхвачувало естафету поколінь як свою духовну спадщину, вікову пам’ять народу життєву дорогу.

Значну роль у збереженні традицій і звичаїв зіграло і те, що в селі майже століття – з кінця 19 століття - існував народний театр.-1 заснований він був ще власниками економії, панами Русиновими (за розповідями моєї бабусі, зони спілкувалися з самим Туган-Барановським, маєток якого знаходився неподалік, біля Лохвиці). В тому панському театрі акторами-аматорами були практично всі жителі села – всі доморощені артисти, майстерність яких і шліфувалась, вдосконалювалась на отих вечорницях, досвідках, весіллях, та на самодіяльній сцені.

Найцікавіше, що театр, сцену, в селі любили всі, тому і судився сільському театру довгий вік – і в революцію, і в громадянську, і в період славнозвісного соціалізму на сільській сцені безсмертна Наталка-Полтавка чекала на свого Петруся; і пан Возний увіковічнював розповідями свої військові подвиги і походеньки; і в «неділю рано зілля копала»… нещаслива Маруся, і просила-ридала Гриця не ходити на вечорницю; а знамениту Проню Прокоповну, котра «лягли і просють» востаннє вогні пізницької рампи (тобто, двох великих прожекторів, які підсвічували сцену) освітлювали вже у 70-ті роки, коли я вже була студенткою і навчалась у Харкові. І чи могла мене чимось здивувати харківська Проня, коли я її роль знала змалечку напам’ять? Адже моя бабуся Мотря переграла її безліч разів, з усіма мислимими і немислимими варіантами!

Отой театр, оте лицедійство таке природне, звичне, так тісно перепліталось з буденними сільськими реаліями, з щоденним життям, роботою, що годі було шукати витоки, коріння, першоджерело! На току, на ланці, на фермі, в магазині жили і працювали ті ж добре знайомі і звичні дядьки і тьотки, дівчата і молодиці, котрі вечорами казково перетворювались, і веселили або ж печалили від душі все село, несли добру позитивну енергетику, своє вміння, гостре слівце, своє серце і душу односельчанам. Тож певне, тому і зберігались так довго, на щастя, живі народні традиції і звичаї, часом невпізнанно трансформуючись з вікових, прадавніх, у свої,пізницькі, звичні, зрозумілі, і навіть дуже любимі. Одну із « таких традицій, яка дожила до 60-х років, було поминання померлих родичів. В селі це називалось коротко і зрозуміло кожному – «Дядини». Саме отак – «Дядини», та ще й з великої букви!

Як відомо, є чотири дати поминання своїх пращурів – цей звичай дійшов до нас з незапам’ятної давнини. Кожна пора року має свою поминальну суботу, коли за спільним поминальним обідом збирається родина, згадують родичів, чиї душі вже полинули у Вічний Вирій, їхні добрі справи, діяння на цьому світі, та бажають одне одному доброго здоров’я і довгого віку. Так от саме літня поминальна у субота предивним чином, невідомо коли, трансформувалась у селі у ціле веселе обрядодійство, театр під відкритим небом; виставу, в яку було втягнуто все село – одна половина як актори-аматори, а інша як неменш активна і зацікавлена – глядачі-учасники! Головне – що задоволення, та ще й яке! – отримували всі!

Ото ж, пізницькі «Дядини». Починалась підготовка до «дядині» задовго, і з найголовнішого – з реквізиту. Оце заморське слово я знала ще задовго до школи, змалечку, і як і всі в селі, вимовляла його у не спотикаючись, звично (благодатний вплив народного театру). І кожен в селі знав, що «реквізит» (саме через букву «і»!) треба було нести в клуб і здавати завклубові – пригодиться для якоїсь п’єси; або ж моїй бабусі, Мотрі Петрівні Усенчисі, для «дядинів», що було майже одне і теж. Під реквізитом розумілось усе, що могло прикрасити сільську сцену, лаштунки – химерна скляна пляшка, старовинна плахта або крайка, вишита картина, дивовижна хустка, невідомо яким чином збережена ще дореволюційна спідниця, неймовірного фасону, в кілька аршин; срібна чарчина чи ще щось, геть зовсім чудернацьке, як то – рулон кольорового паперу для квітів і букетів, або ж старовинна оправа для люстерка, чи привезені кимось,аж із самого Києва, справжнісінькі театральні фарби – грим, котрі завклубом строго ховав після вистави у бездонну шафу до наступного разу. І дарма, що на тій старезній, ще з панського маєтку, шафі, замок не існував навіть теоретично, але всі знали – грим у шафі, у и завклубом, майже під замком, тобто під охороною, у надійних руках. Та й хто міг спокуситись на загальносільське театральне добро? Того б і кури заклювали!

На «дядини» моїй бабусі Мотрі зносили теж все. Була бабуся в селі жінка відома і активна – все життя, аж до глибокої старості, грала в тому народному театрі, мала хист до слова, жарту, приказки; мала, як вона сама казала, «божу іскру» в душі. До речі, учасниками в тому народному театрі було багатенько моїх родичів – вся родина співала, танцювала, веселила; в Лохвицькому краєзнавчому музеї зберігається старовинна театральна афіша, початку століття, що минуло, де великими буквами видруковано назву п’єси, а нижче, окремим рядком: «Участує родина Апостолів» (Апостол – дівоче прізвище моєї бабусі).

В бабусиній старій хаті (котру мої батьки перебудували вже в 70-ті роки ), на дерев’яному полику, за купою величезних пишних подушок, чекав свого часу чималий полотняний мішок, що так і притягував мене малу, як магнітом. Бо саме там був складений отой неймовірний, фантастичний реквізит для «дядинів», і треба було чекати аж літа, щоб те добро витягувалось на світ білий, бо просто так бабуся витягати і гратись ним не дозволяла. А хотілось як! Та, арешті, начинались і «дядини», а точніше їх підготовка. Мішечок витягувався поближче, на лавку. Ось забігла жвавенька молодичка із сусідньої вулиці:

– Тітко Мотре, а «дядини» ж цей год будуть? Ось дивіться, що Вам наша Нінка з Києва передала, – говорячи це, молодичка розв’язує вузлика, якого тримала під рукою. А звідти достає барвисту довгасту цукерку для мене (київську!), і щось неймовірно химерне-отруйно-зеленого кольору – и небаченого фасону жіноча шапочка, моди 50-х років! Я німію від подиву – ніколи такого ще не бачила, бабуся зосереджено крутить той витвір у руках, зрештою, пробує одягнути її прямо на хусточку, кокетливо поправивши ціле гроно фетрового винограду, яке звисає з одного боку! Молодичка аж подих затамувала – чи підійде? Строго поглянувши на себе в дзеркало, бабуся задоволено посміхається, дякує за передачу. – «Перекажи ж і матері, і Нінці, спасибі за реквізит, дуже ловкий» – зачиняє за молодичкою сінешні двері бабуся. А та вже в хвірточку кричить на пів вулиці: – «Так і острівська ланка прийде на «дядини», тітко Мотре!». А я вже півдня міряю ту химерну шапочку, і сяк, і так кручусь перед дзеркалом; сьогодні бабуся її не сховала у мішок, сьогодні можна «помодничать» мені, як сміється од столу, лаштуючи обід, бабуся.

Таким чином перекочувало до реквізиту сліпучо-червоне плаття з величезними білими горошинами і пишними рюшами; була там і неймовірна циганська спідниця у величезні маки, з бездонним карманом і небаченою кружевною мережкою внизу. А ще там же було: справжнісіньке синє міліцейське галіфе з лампасами, картуз з кокардою, разок синеньких бусів, довжиною в кілька метрів, ними шию головної героїні просто замотували, як індіанку... Костюмів вистачало на всіх бажаючих, коли чогось чого не вистачало для повноти образу – тут же доповнювали сусіди і односельці. Але перлиною того «костюмерного цеху на лавці» була маска!

О, що то було за диво! То була не просто маска, а зразу – Хівря-Дядина! Де і коли вона взялась у нас, ніхто не пам’ятав, чи то у заїжджого ганчурника виміняли, чи хтось передав, але вона була – Хівря-Дядина, з пап’є-маше! Мабуть, якийсь веселий жартівник і життєлюб виготовив бог-зна коли оте диво, бо вона не просто дивилась на вас; вона червоніла пишними щоками, кирпатий, чималенький ніс задерикувато винюхував останні сільські новини і події; соболині брови в пів-лиця зміями вигинались над чомусь різного кольору очима – одне яскраво-синє, а друге – коричневе. Очі були величезні, всередині з дірочками, щоб можна було дивитись, вії аж загинались на брови. Губи бантиком, надавали виразу цієї маски, вигляду цікавої сільської кумасі, яка, замість смачного пиріжка, у сусідки отримала... чималенького облизня! На високий лоб спускались фігурні золотисті кучерики, а пов’язана була ця добродушна личина хустинкою в горошок, теж із пап’є-маше. І коли вона таємниче підморгувала, здавалось, що Хівря-Дядина знає щось таке... таке... таке, такий секрет, якимось зараз же треба поділитись, ну, як не з усім білим світом, то, принаймні, з усіма Пізниками! Що моя бабуся і робила, з превеликим хистом, і ще більшим – задоволенням!

… А за день-два до поминальної суботи у бабусі збиралась «худрада», як на театральні мірки. Надвечір, впоравши худобу, приходили сусідки – баба Ганна Литвиншина, баба Маруся Бубликова, баба Уляна – її подруги ще з дівочих літ, «дівчата з ланки», як казала бабуся. В селі їх звали просто – «ланка кумів» – усі вони одна одній доводились дійсно кумами, правда, вже ніхто як слід не пам’ятав, хто саме кому кума, і за ким, і чи вперше, чи в «...надцяте». Але куми – і все тут! А це навіть більше, ніж рідня, як на сільські мірки! Отож, на лавочці під хатою засідала доморощена «худрада», і питання обговорювались всебічно – чи будуть «дядини» взагалі, якщо будуть, то коли і де саме будуть, і кого запросити треба з начальства. А також «меню» – що кожна приготує на поминальний обід, з чим пиріжки будуть, і чи буде хто капусняк готовить, а хто кисіль зварить, або узвар, і т. д.

Реквізит витягували із мішка, уважно роздивлялись, розвішували і розкладали – щоб розправилось, а що було дуже зім’яте, тут же вирівнювали мокрою долонею – універсальною сільською праскою. Підготовка до самодіяльного фестивалю йшла повним ходом!

... Ранок «дядині» починається з візиту нашої сусідки, чепурної, огрядної але хворої на ноги баби Параски Совенкової. Я ще сплю, вірніше, дрімаю, принюхуючись до смачних запахів з печі.

– Мотре, здрастуйте, в хаті, з суботою, будьте здорові, так а «дядини» будуть сьогодні! – баба Параска переступає порога, і ставить на стіл баночку свіжовидоєного, вранішнього молока. – А на Загреблю ж прийдете, чи на поле йти? – турбується сусідка. – А то хочеться ж побачить, а ноги далеко не йдуть...

–Прийдемо, прийдемо не ходи, коло Марфушки жди, там збирайтесь, на углі – бабуся дякує за молоко, вертаючи баночку з окрайчиком хліба на дні - примовляючи, «щоб доїлось» – так у селах здавна заведено.

Ранок біжить до обіду, ось уже бабуся і пиріжки у піч посадила, і дістає кошички, починає збори на те лицедійство – «дядини». Забігли до тіточки Мотрі її молоденькі племінниці – Наталочка і Марфушка, ненабагато старші від мене, котрі частенько приглядають за мною, коли і батьки, і бабуся на роботі. Погомоніли, поговорили, майнули строкатими спідничками і білими кофтинами, і майнули в поле, на ланку – треба ж і норму подвійних бурякових рядків просапувати до обіду, раз потім – «дядини», забава на все село.

На хвильку заглядає збирачка молока, прив’язавши безтарку за стовпчик воріт:

– Драстуйте, Мотроно Петрівно, а «дядини» ж на Постолівку прийдуть, до молочарні, там же і острів’яни збираються? – Прийдуть, прийдуть, аби було до чого йти, – сміється бабуся складаючи все необхідне до кошика.

Останнім з відвідувачів статечно стукає у ворота бригадир, дядько Василь (по вуличному – Василь Кривий, бо трохи припадає на одну ногу): «– Мотре Петрівно, здорові була! Ох, і пиріжками ж пахне, мать, на «дядини» печеш? А де будуть, на буряках, за Гаврилом? Бо начальство ж збирається тоже, і голова, і парторг. А чи ж буряки там хоч чисті? – запізніло турбується бригадир, уже тримаючи в руках гарячого пиріжка, якого тільки-тільки витягла бабуся з печі. – Ну, бувай Мотре, до обіду; поїду в контору, скажу, що «дядини» будуть, – дядько Василь полегшено зітхає і від’їздить до контори, ласуючи ще теплим пиріжком.

Два чималенькі плетені рогозяні кошики, накриті вишитими рушничками, і мішечок з реквізитом уже готові, лежать на лавочці, чекаючи на бабусю, котра переодягається і чепуриться після кухонних турбот – аякже, «на люди» йде! Мені доручено нести реквізит, я неймовірно горда і щаслива – і я в «дядинах» беру участь!                                                                                                                                           V

А на полі, за Гаврилом, за крайньою хатою кутка, де починається бурякове поле, у холодочку під ясокорами, вздовж траси Київ-Суми, уже все готове, чекають на ланкову, мою бабусю, основну заводійку і головну и виконавицю оцього всього святкового обрядодійства. Ланка вже дійшла рядки, сьогоднішню норму виконали, жінки миють руки біля бочонку з водою, котру заздалегідь привіз дядько-водовоз, наперед смакуючи задоволення від оцього театру під відкритим небом, та смачного обіду з неодмінною чарчиною. На розстелених в тіні дерев барвистих доріжках, скатертинах, жінки лаштують поминальний обід, з сільськими делікатесами: пучки свіжої редиски і зеленої цибулі, варені яйця, пиріжки всіх фасонів і розмірів, рум’яні і пишні, такі, що в одній руці і не поміщаються; рівненько покраєне сало, шматочки залитої смальцем ковбаси (ще від Пасхи); ось появляється мисочка зі смаженою яєшнею, і макітерка з пухкими варениками, і в глибокій мисочці густа сметана; а там розкладають ще теплу білу булку з присмаженою скориночкою; а ще хтось ставить неодмінний капусняк і тушковану картоплю; а на десерт – мисочку свіжовикачаного меду, і ще щось, і ще щось, геть неймовірно смачне!                                                                                                                                            у

Бабуся додає і свої здоби до загального столу, дістає ложки, ніж, рушнички, руки витерти. А ще з надр бездонного кошика витягується крихітна чарчина з срібним крайчиком, об’ємом 25 грам, і «четвертушка» знаменитої бабусиної «Фіялки» – фірмової тернової наливки; або «Лічебної» (самогонної кріпучої настойки на лікарських травах).

Ми, дітвора, котрих тут добрих півсела, вже отримали всякої смакоти з дорослого столу, то тут же крутимось, дивимось, спостерігаємо, запам’ятовуємо...

Ось і начальство «бобіком» під’їхало – голова колгоспу і парторг. Бабуся, на правах ланкової, припрошує до столу, «переобідати з дівчатами, родичів пом’янути, бо – день такий...» Чоловіки – начальство – присідають до імпровізованого столу, їм першим подає бабуся по отій крихітній чарчині – воно і не випивка, бо там на «гороб’ячий ковток», як у нас кажуть, і – як у людей, як і годиться!

Бабуся з примовками обходить тою чверточкою все застілля; а далі дістається така ж чверточка тітки Ольги, а тоді тітки Марії, а тоді ще фірмова «смородиновочка» тітки Уляни, або ж «вишнівочка» тітки Тетяни – якраз вистачає пообідати. Гомонять мої односельчани, статечно підбирають усю смакоту з тарілок, не забуваючи добрим словом спом’янути родичів, сусідів, знайомих, котрі вже ген-ген там, вдалечині, куди така довга дорога, що ще ніхто не вернувся назад... Я лежу на пахучій траві, дивлюсь крізь листя на високе літнє небо, і всі оті згадувані діди Івани – Степани – Петри – Михайли, оті красуні Мар’яни – Тетяни – Уляни, про яких тільки-но говорили, пропливають переді мною наяву, живим повільним ланцюжком, як хмарки по небу... І для мене вони, мої пращури, не просто давно, померлі, а реальні, тільки десь, не з нами сьогодні, а в далеких, райських полях на інших роботах, звідки немає вороття... Так гарно, трохи сумовито, говорять про тих, хто в інших світах, про їхні добрі справи, про добру пам’ять на цьому світі...

Та ось обід закінчується, жінки швиденько збирають усе до кошиків і до торбинок, ідуть за кущі переодягатись. Починається друга, найцікавіша дія, власне кажучи, ота, заради якої зібрались отут, на полі, заради якої вже все село, на різних кутках чекає «дядині»! Оте неймовірне всепізницьке лицедійство, театр під відкритим небом, веселий обряд, забава для всього села! Сам сюжет цього веселого обрядодійства простий, нехитрий, і максимально наближений до сільського життя-буття: бравий Солдат-служивий, повертаючись зі служби, завітав до села в пошуках роботи, а можливо, і своєї долі. Сердобольні сільські кумоньки допомагають солдату влаштувати своє життя, та висватати йому гарненьку молодичку-удовичку.

Бабуся моя ніяких театральних чи режисерських курсів не закінчувала, але організатором була прекрасним, актрисою-аматоркою - від Бога, і сюжети всіх цих багаторічних лицедійств тримала в пам’яті, чудово імпровізуючи на ходу; вміла і могла зарядити своєю грою, майстерністю, любий колектив, як найкращий столичний режисер!

Ото ж, головними дійовими особами «пізницьких дядині» були: Хівря-Дядина, Солдат, Фершалка, Гармоніст, Куми і Свахи (тих і тих неміряна кількість, всі бажаючі!). А ще ж – кандидатки в «Молоді», до котрих Солдат сватався. Сюжет безкінечно змінювався, вар’ювався, і в залежності від учасників цього театру під відкритим небом, з’являлись: Цигани, або Шофер, або Гадалка, яка пророчила щасливу долю, всім без винятку, чи ще якісь інші персонажі. Могла прийти, приміром, Проня Прокоповна (молоденька сільська вчителька і собі включалась у оте несподіване свято-дійство). А інколи, коли «дядини» – чималенька юрба пізничан, уже добренько розгуляна походом по вулицям села, в центрі, біля магазину, де збирався ще більший натовп, з’являвся власною персоною, сам, знаменитий на все село, Стецько, який теж заходжувався сватати, уже і не знаючи кого толком – чи то Солдата, чи то самого себе! Найцікавіше, що для любого персонажу, для любого учасника, знаходилось місце в сюжеті; і всеньке село співало-танцювало-реготало, било в бубон, у заслінку, в якусь фанерину, частувало одне-одного, ходило з одного кутка в інший, втягуючи, як магнітом, у свій кругообіг, на свою веселу орбіту, всіх знайомих і незнайомих!..

І коли оце все переодягнене, веселе юрмовисько, вибиваючи в бубон, граючи на гармошку, регочучи, співаючи частушки, пританцьовуючи і приказуючи щось сороміцько-веселе, вибігло із-за кущів, то всіх присутніх від сміху аж захитало! А барвиста колона вже рушила в село, бо ж - люди ждуть! Першими, як завжди, Загребля, наш куток, за кілька сотень метрів від поля. «Дядинів» уже ждуть, на утлу, біля Марфушки, біля колодязя. Старші люди сидять на колодці, вгадуючи, хто ж цей год Солдат, Циганка, чи Свахи і Куми! Дітвора з віночками квітів, оберемками пахучої трави і зілля, яке роздає всім «дядинам»; хтось із жінок тримає миску спілих вишень; перелякана тітка Женька Сролева виносить до воріт цілісіньку свіжоспечену хлібину, і похапцем закриває ворота на замок (хтось жартома їй сказав, що «дядини» як у двір зайдуть, то всі яйця заберуть, і курей половлять! А в страху очі великі!). І хоч бабуся кричить навздогін:

– Женько, Женько, підожди, це ж я, тітка Мотря, тільки я трохи Хівря-Дядина, накрашена, не бійся.

Од тітки Женьки вже і сліду немає, тільки двері сінешні хряснули.

Юрба стогне і регоче від сміху, та як вжарить на всю вулицю гопака під гармошку, бубон, заслінку, частушки і приказки, тільки пилюка стовпом!

Головна героїня, Примадонна оцього театру під відкритим небом, звичайно ж, Хівря-Дядина, у виконанні моєї бабусі Мотрі. Описати її костюм просто неможливо, як і годиться у Прими. Тут і кілограм бусів, і ото циганська спідниця у маках, і звичайно ж, фантастична маска, поверх якої, довершуючи цей гротескний образ, мої сільські костюмери таки ухитряються прилаштувати і зеленющу шляпку, прив’язану до хусточки величезним бантом. В руках – пишний букет із ... бурякового листу, і знаменита сітка-авоська з чиїмось величезним вогняним живим півнем, впійманим-таки на вулиці проворним Солдатом. Під руку Хівря-Дядина міцно тримає розмальованого Солдата (в якому я ледь пізнаю бабцю Уляну). Генеральське галіфе з лампасами, кофточка в рябенькі квіточки, з широкими рукавами, картуз з кокардою і розкішною квіткою, хвацькі вуса, щедро наведені вуглинкою; а через плече висить гармошка, яку бабця Уляна, чи то пак Солдат, час від часу розтягує на всю ширину міхів, видобуваючи немилосердну какофонію звуків! А ще той Солдат знає безліч частушок, під які сам же і витанцьовує, показуючи який він удатний! А Хівря-Дядина підливає «масла в огонь» і собі, а всі Свахи – Куми, і інші учасники дійства, а чи просто зустрічні односельчани, теж включаються, одна-одну переспівують; а дітвора скаче, радіє, теж танцює, притупує, а півень з переляку як засокорить-засокорить... А з кожного двору хтось виглядає – там пиріжками частують, тут решето молодих огірочків несла господиня з городу, та і висипала в торбинку «дядинам» – хай буде! Тітка Якилина труснула ранню грушку, гілля прямо на вулицю, так і сипнулись червонобокі під ноги самодіяльним акторам і дітлашні. Аякже, за все треба платить, а за такий театр безкоштовний – подвійно! Хочеш – тільки дивись, життю радій, а хочеш – вдар лихом об закаблуки, та і сам – у вир танцю, у вихор веселощів! Гуляє Загребля, гуляють «Дядини»!

Уже й на трасу вихлюпнулись; ось зупиняється автобус, аж київський, здивовані, вражені побаченим, пасажири висипали на обочину, а проворненька Гадалка (тітка Галька Бубликова, чорнява, кучерява, нещадно нарум’янена, дійсно схожа на циганку) уже роздивляється руку отетерілого водія, гадаючи йому всі існуючі радощі життя...

І весь отой театр, сільський самодіяльний «фестиваль», щохвилини обростаючи новими і новими учасниками, наближається до центру села, до магазину, де «Дядинів» давно чекають. А дорогою завітали і в цей двір, і в інший, і в третій, і в п’ятий, і скрізь – веселі пісні і танці, якісь імпровізовані діалоги, мімічні сценки – одним словом, свято! І хоча до цих пір ще не висватали Солдата, але ж стільки радості! І Гадалка при ділі, і Шоферу робота знайшлась – в чиємусь дворі підчепили візочка з дитячої коляски, то тягнуть за собою Машину, а на ній, звісивши ноги, сидить одна із Кумась – тітка Ганна – Шофер тобто, міцно тримаючи в руках круглий зелений соняшник – руль! А Фершал «лікував» одну із Молодих, до котрої зайшли свататись, а тій стало нібито погано і Хівря-Дядина сказала, як припечатала: «Пішли звідси, нам таких не треба, слабка ти, Олько, для нашого Солдата, кріпшу найдемо!»

І юрба з реготом посунула з двору, а «слабка Олька» удвоє зігнулась на воротах від сміху!

Остання, заключна дія, розігрується отут, коло магазину, де вже чималенький натовп чекає – не дочекається «Дядинів» Тут уже і старе і мале, день закінчується, вечоріє, сільчани повертаються з роботи. А Хівря-Дядина вже як того Солдата розхвалює... І такий він гарний, як мальований, і до танцю вдатний, і не п’є, хіба що нал’ють; і не курить, ну хіба що чужий табачок; а вже як спить - любо-дорого подивитись, ні сопе, ні хропе, до роботи і не добудишся, і так далі і тому подібне! Та ще й Свахи-Куми додають, а підігріті пивцем дядьки підтупують і підтанцьовують; кружляють у тому веселому хороводі всі мої односельці! І ніхто ніколи не писав ніяких текстів, ніяких ролей, все це виходило з душі і серця, з Богом даного таланту, Божого дару...

І ось, коло старого дерев’яного мосту остання зупинка. Кінчається день, кінчаються веселі «Дядини». В кінці вулиці показується череда, яку женуть з пастівника. Хівря-Дядина підводить риску:

– Оце, люди добрі, спасибі вам за кумпанію, за«Дядинів». За те, що нашого Солдата сватали, по всьому селу ходили. Ну, а раз підходящої Молодиці не знайшлось, то не пропадать же добру, і не кидать же чоловіка на призволяще. Так тому і буть, заберу його до себе, хай поживе до того году, мо’ і мені десь пригодиться. Я ж ще Женщина хоч куди, вірно кажу? – театрально повертається до натовпу бабуся. І натовп, який давно цього чекав, дружно реве: «Гірко! Гірко! Гірко!»...                                                                                                                                            у

Солдат і Хівря-Дядина смачно цілуються, обнімаються, і вся весела юрба витанцьовує останнього гопака, чи просто щось химерно-радісне – адже такий щасливий кінець!

Натовп потихеньку розходиться, повертають на свою вулицю острів’яни з Солдатом, жінки розбирають речі, змивають біля річки грим; в мішок повертається «реквізит» – бо буде нове літо, нові «Дядини», і все знову пригодиться. Бабуся, взуваючи черевики, піднімає свого мішечка з безцінним «реквізитом», і зовсім іншим, буденним голосом ланкової, нагадує:

– Дівчата, завтра ж пасинкувать табак на Острівці, не забудьте!..

... Все, свято закінчилось. Бабусині «дівчата» поспішають до домівок, до домашніх повсякденних турбот і клопотів. Але ще довго-довго у сім’ї, на полі, на фермі, з родичами і сусідами будуть обговорювати сейгоднішні «Дядини», всі їх плюси (дуже великі!), і мінуси (малесенькі-малесенькі!). А отой заряд, оту добру енергетику масового народного свята кожен нестиме в душі, серці, як найсвятішу пам’ять рідного краю...

Бабуся була останнім носієм, організатором і талановитим виконавцем трансформованої ідеї, ритуального обрядодійства. Давним-давно покоїться її душа в інших світах і вимірах; я і сама вже стала бабусею... А в селі ще до сих пір живе добра пам’ять про веселі «пізницькі дядини», яких, у такому вигляді не було ніде у білому світі! І вже для мого онука залишились тільки світлі згадки, майже легенди, про його прапрабабусю – знамениту сільську, безперечно талановиту, Хіврю-Дядину!

 

Лідія ШЕРЕМЕТ,

член Національної Спілки журналістів України

 

 

Серія КВ, реєстр. номер 16084-4556 ПР. Рік видання двадцять перший. Постановою президії ВАК України від 9 квітня 2008 року за № 1-05/4 журнал внесено до переліку наукових фахових видань України, у яких можуть публікуватись основні результати дисертаційних робіт з історії, філології, політичних наук, мистецтва та культурології.